Коли мова заходить про буцімто неспроможність українського бестселера, скептики зазвичай стверджують, що українська література неспроможна втнути щось таке... не так щоб примітивніше, а «доступніше». Себто для читача, лектуру котрого становить не «Маркес, Борхес, Гессе, І-Цзін», але й не Джекі Коллінз, і не Марініна. Тепер цей читач купує на розкладках Суворова, Клімова, Кінга, Пєлєвіна чи Кастанеду у яскравих обкладинках, як раніше купував підозрілі репринти типу «Золотой немецкий ключ большевиков», на останніх комсомольських резервах видані дослідження НЛО у Пермській області, «Азбуку секса», видану, здається, на тих-таки резервах, а ще раніше — тільки не на розкладках, а «з рук», — «відЕРЕного» Висоцького та іншу неблагонадійну літературу. Але неблагонадійність ця була вельми вибірковою: Солженіцин, а не Мілош, Лімонов, а не Ґомбровіч, НЛО, а не УПА... Одне слово, це частина дорослого, за «совка» змужнілого, але ще не здеградованого суспільного прошарку, яка твердо переконана, що все одно ми розумніші за решту цивілізованого світу, що і надалі «самые читающие», а література, як і пиво, повинна бути правильною. Постмодернізм просунутою частиною цих читачів, які становлять більшу частину працездатного і притомного населення укра-їнських мегаполісів, сприймається виключно у вигляді фентезі.
Власне, оце «доступне», українська література ніяк не могла втілити на благо Неньки. А шедеври на то й шедеври, щоби не валятися на розкладках у підозрілому сусідстві. Сучасна українська література з якогось дива набула реноме елітарної.
Поки більшість українських письменників не могли приборкати свій інтелект, а більшість українських читачів — примиритися з підступністю українських письменників, у свою чергу непримиренних до «старих пісень про головне», в журналі «Сучасність» з’являється роман Василя Кожелянка «Дефіляда в Москві». Через два роки, тобто зараз, львівське видавництво «Кальварія» видає роман ошатною книжкою.
У «Дефіляді» є все, що має шанс сподобатись потенційному споживачеві «яткового» бестселера: оперування на подіях Другої світової війни, паразитування на радянському дискурсі, в тому числі на текстах радянської субкультури, як от перетворення Штірліца на підпільного члена ОУН Максима Ісаченка (цей прийом свого часу вжив Пєлєвін, використавши такий жанр радянської субкультури, як анекдоти про Чапаєва та Пєтьку), паразитування також на текстах пост-радянської субкультури — оцих захопленнях репринтними сенсаціями і версіями: НЛО, Шамбалою, шляхами аріїв і таємничим всесвітнім урядом.
Але пересічний споживач «яткового» бестселера — який може працювати в комерційній фірмі, негативно ставитись до комуністів і радянської влади, вірити в переваги ринкової економіки, навіть читати Віктора Суворова, — не конче позбавлений такого типово совкового комплексу, як святе переконання у правоті радянської армії і сталі уявлення про те, хто «наші», а хто противники.
Навчаючись у радянській школі, третє післявоєнне покоління зростало на рудиментах цієї війни. Втім, будь-яка нормальна дитина, надто та, сім’я якої зазнала репресій від влади, — переважна більшість українців бачили, як вирушає в Сибір ешелон з кимось із близьких, — не могла не відчувати відрази до так званих «уроків миру», на яких насправді вчили люто ненавидіти все поза однією шостою, до маразматичних партійців у медалях, до віршиків, які їм треба було виразно читати, не могла не відчувати фальші «праздніка со слєзамі на глазах». Зрозуміло, що такі відчуття вельми ефективно пригнічувались пропагандистською машиною, яка нагинала ближнього свого, котрий засумнівався в тому, хто ж таки був «нашим», а хто — «фашистом». Але й свідомий ніби українець буде принижувати ближнього свого, котрий наважився бути переможцем. І мудрий ніби чоловік, відомий поет, символ покоління, буде клясти, на чом’ світ стоїть, культ успіху як явище глибоко аморальне, богопротивне, та й взагалі американську диверсію. Вдалий проект, здійснений українцями, також буде як мінімум тричі проклятий «своїми» по кабінетах і кав’ярнях. Українці не люблять перемагати і не люблять переможців з-поміж «своїх».
І отут роман Кожелянка стає мало не єрессю. Бо Кожелянко не просто зліпив постмодерністське чтиво у жанрі «альтернативної історії». Він змалював ситуацію, коли українець є не тим, кого «нагинають», а тим, хто «нагинає». І кого! Того старшого брата, перед яким насправді українці «прогинаються» найнатхненніше і найзаповзятливіше. Сам задум Кожелянка є крамолою. Бо об’єднання двох гілок ОУН, «бандерівців» та «мельниківців», під фашистськими прапорами заради Української держави ще не дивує: деякі українці якимось дивом спромагалися міняти свого традиційного, як це тепер у нас називається, «стратегічного партнера» на користь чи то шведів, як Мазепа, чи то німців, як Мельник, але ніколи не перемагали. А перемога — дефіляда українського війська на Красній площі і дефілядство українських батярів у скореній та приниженій Москві, де суржиком говорять запобігливі москвичі, — це вже незвідана роль у Нові часи. І це — надривне забужківське «Українець — і переможець: чудасія, їй-бо, в сні б не приснилося...» за кадром.
І все це було б дуже смішно, кумедно навіть-таки, якби не було так страшно. Віддзеркалення є підступно простим. Його насправді взагалі не існує — лишень одне Велике Задзеркалля розміром десь так з одну шосту світу.
Юрій Шерех писав, про романи бубабіста Андруховича, якого певною мірою можна назвати попередником Кожелянка: «... попри і крізь підступи, о, страхітливі! — ворогів — чортів — люциперів, у здоровому смісі виходимо ми на світлі обрії життєвої радости, до здорового, расі притаманного незнищенного оптимізму». «Московіада» Андруховича — особливо через присутню в обох романах пародію на російську шовіністичну патетику та через алкогольні проходи «століцей нашей родіни» — і справді неодмінно спаде на гадку читачеві «Дефіляди». Тільки у Кожелянка все навпаки. Його жонглювання українським, радянським, пост-радянським ґештальтами, гра з текстами — від підручника історії та шкільного твору, від бульварного роману до дипломатичної ноти, є не розпруженням, не бахтінським карнавальним сміхом, а усвідомленням того, що насправді у Великому Задзеркаллі перемогти неможливо. Назва роману перетворюється на вишуканий парадокс, а з перенасиченого цитатами та алюзіями тексту у вічі все нав’язливіше впадає ім’я чотара Остапа Назарука — прозорий натяк на Осипа Назарука, який 1930 року разом з єпископом Григорієм Хомишином утворив Українську католицьку народну партію. Кожелянко, звичайно, не був би Кожелянком, якби не зробив з цього можливого прототипа бабія та зарізяку. Есеї Назарука про поразку УГА (Української Галицької Армії) на території «Великої України» комусь можуть здаватись параноєю, а комусь — пророцтвом. Красу українського пейзажу він вважав отруйною, загальну атмосферу «Великої України» — розтліваючою, повітря — отруйним. Одне слово, пекельним краєм степових сирен, в якому приречені на поразку будь- які юбермени. Містицизм Назарука, втім, мені особисто ніколи не здавався невиправданим, бо бабця колись розповідала про німців, роздратованих відсут-ністю на Київщині ватерклозетів. Відтоді мене не полишає переконання, що знесилених дизентерією білявих бестій перемогти було легше і що будь-який «Drang nach Osten» безнадійний.
Роман Кожелянка — про нашу приреченість на самих себе, про те, що у «велику слов’янську єдність» нас єднає найгірше, що в нас є. Про те, що ми насправді дуже схожі, і, знову ж таки, не найкращими своїми рисами, про те, що наша братерська любов — це любов до смерті, що ми не можемо жити інакше, як тільки панувати одне над одним, про те, що ми завжди приречені на поразку, бо у кожному скореному рано чи пізно побачимо самих себе. І тому немає великої різниці, де відбувається дефіляда, — у Києві чи Москві.
А тим часом «Дефіляди» Кожелянка таки не побачиш на розкладках у підземних переходах, десь між Пєлєвіним і Суворовим. Вона зайняла своє місце у чистих і гарних книгарнях, у сусідстві з Ґандке, Дей-вісом, Тойнбі, серед амбітних юнаків та ніжнолицих студенток. Горе переможеним!