«Напівнаука» та її музичний успіх

«…полунаука, самый страшный бич человечества, хуже мора, голода и войны, неизвестный до нынешнего столетия. Полунаука — это деспот, каких еще не приходило до сих пор никогда, деспот, имеющий своих жрецов и рабов, деспот, перед которым всё преклонялось с любовью и суеверием, до сих пор немыслимым, перед которым трепещет даже сама наука и постыдно потакает ему».

Ф.Достоевский. Бесы. Собр.соч. в 12 т., М.,1982, т.8, с.243—245

Сьогоднішні чиновники, які створили Міністерство освіти та науки України, з наказу якого велять науково оснащувати перукарів, балет, нафтовиків, льотчиків, мораль і... любов до ближнього, поспішили ці процеси «освятити» неймовірною кількістю університетів та академій, наївно сподіваючись цією кількістю посісти олімп світової науки та освіченості, забуваючи, що будь-який справжній університет — це сукупність відомих шкіл із відомими іменами, які не підлягають планомірному розмноженню.

Щоб прояснити всю складність, суперечливість і важливість причинно-наслідкових явищ практики й теорії, зрозуміти небезпеку виникнення кризових тенденцій, не можна відкинути накопичений негативний історичний досвід. «Перетворення ячменю на пшеницю» академіка Ю.Лисенка на противагу вавиловської генетики; паплюження кібернетики, переслідування фізиків, як, утім, і жданівські постанови — наслідки неуцтва, нібито «здорового глузду» і напівнауки, що отримували «всенародну підтримку» і вирізняли злочинне невігластво адміністраторів. Їхня безкарна запопадливість, породжена на основі марксистсько-ленінських «першотворів», далеко ще не згасла в сучасному суспільстві.

Один із прикладів суперечливості становлення і руху справжньої науки — соціодинаміка сучасної вітчизняної фізики. На початку 60-х років академік П.Капіца серйозно переймався процесами деінтеграції в її розвитку, водночас як офіціоз розповідав про найвищі досягнення радянських учених, підтверджуючи це не лише військовими успіхами ядерників, а й мирними програмами будівництва атомних електростанцій, експериментами з керованих термоядерних реакцій.

Академік Торез Флеров, який виконував зі своєю «чудовою сімкою» дослідження, увінчані Нобелівською премією, сам визнає, що основний учасник «сімки» і експериментальних робіт, від якого залежала левова частка успіху, не має наукового ступеня, а тому й не отримав жодної премії (?!).

Для гуманітарної науки та її галузі — мистецтвознавства — це вже не тенденція, а очевидний факт. Як і в експериментальній фізиці (чим переймався П.Капіца), справжні музиканти-творці, тобто музиканти-практики (зрозуміло, яскраві особистості) у силу специфіки діяльності та її багатокомпонентності, працюють у надрежимі, надзусиллях, абсолютно не помічені державою. Унікальні творчі майстерні, в яких нічого не може бути регламентоване — ні підготовка до відповідальних концертів педагога і студентів, ні кількість додаткових занять до класних і сольних концертів студентів, ні їхня підготовка до конкурсів (зауважимо, все це не входить в академічні вимоги). У поєднанні з публіцистикою, методичною роботою та іншими вимогами таке перевантаження стало звичайною нормою дискримінації праці музиканта-практика в музичному вузі.

Є й інша частина — «дрімаючі» педагоги, які прагнуть стати лише «навчителями»! Дедалі менше педагогів виходять на концертну естраду. Хтось ступає в кримінальну тінь, вимагаючи плату, розповсюджуючи погану славу про свій вуз, факультет, кафедру... Зовсім мало серед серйозних виконавців залишилося тих, хто по-справжньому акумулює знання «виконавчої методики й науки», для використання в музично-виконавчій практиці та педагогіці.

Та й навіщо всі ці надзусилля, наднавантаження і публічна відповідальність за нинішніх умов?

Та хіба так не було в традиціях вітчизняної музичної педагогіки з моменту її зародження, щоправда, за зовсім інших обставин?

Знаменитий російський музикознавець професор Л.Гаккель обгрунтовано стверджує, що засновник першої в Росії консерваторії Антон Рубінштейн «неспроста (як) виконавець, великий виконавець здійснив цю справу».

«Освіта в будь-якій галузі, — пише далі Гаккель, — є передача традицій із рук у руки, але музична освіта — через незрівнянну органічність самого музичного мистецтва — припускає зустріч усіх традицій, усіх епох, усіх культур, що творили музику. А виконавець більше за всіх музикантів є «людиною зустрічі», його справа — відродження минулого, повернення тих, хто пішов, збереження сліду чи «зв’язків із срібла» (гарне слово зі Старого Завіту), що ведуть із століття в століття та з покоління в покоління. Прямувати цим слідом — повсякденне заняття художника-виконавця, і саме це — повсякденне наповнення освітньої діяльності в музиці. <...> Суворі вимоги консерваторської ієрархії та консерваторського розпорядку при Рубінштейні були видимим рівнем буттєвого закону музики».

І треба віддати належне членам ученої ради, професурі нинішньої Московської консерваторії ім. П.Чайковського, які одностайно (як розповідав в Одесі народний артист СРСР, професор Едуард Грач) відмовилися від пропозицій, що виникли в чиновників, про перейменування консерваторії на академію. Університетів і академій багато. Вітчизняна консерваторія — особливий, унікальний вуз, який зберігає світовий рівень музичної освіти й у назві, і в змісті освіти.

Сьогодні в Україні ця сфера діяльності музиканта-педагога та виконавця продовжує вироджуватися, оскільки їхня праця та професіональна престижність стали дискримінаційно оцінюватися та управлятися чиновниками освіти — міністерствами і ВАКом, а не співтовариством професіоналів-спеціалістів, як було раніше. Їхня думка, їхній досвід, їхня праця ніяк не відбита в державних програмах «загальної наукоізації», що вигодовує горезвісну напівнауку.

Водночас не обтяжені ні багатогодинними заняттями на інструменті, ні концертною, ні публічно оцінюваною викладацькою діяльністю теоретики роблять свою «чисту» роботу відповідно до того, як її характеризував у згадуваній доповіді П.Капіца: «Теоретики відвикають від того, що будь-яка робота набуває цінності лише після того, як вона пов’язана з життям. Теорія починає працювати сама на себе, і в кращому випадку її цінність визначається з методичних і естетичних мотивів. <...> ...У наших умовах робота експериментатора більш важка й менш «рентабельна». <...> Коли теоретик робить свою роботу, то його виробничими знаряддями є олівець і папір...»

Додамо лише, що «папір усе стерпить», як і слухачі тих конференцій і симпозіумів, на яких доповіді та повідомлення є кінцевим і «потрібним» в основному для дисертацій і звітів матеріалом, але найчастіше непотрібним для художньої практики продуктом. Висновки і попередження П.Капіци цілком порівнянні з явищами в гуманітарній сфері, найбільше в художній — тягарем праці художників, акторів, музикантів, що становлять світову славу вітчизняної культури.

К. Станіславський, створюючи свою систему, завжди підкреслював принципову відмінність методичного оснащення творчої практики актора та його мистецтва від наукових досліджень.

«Ця книга (мають на увазі його основну роботу «Праця актора над собою». — Ю.Д.), як і всі наступні, не має претензії на науковість. Їхня мета виключно практична. Вони намагаються передати те, чого мене вчив тривалий досвід актора, режисера й педагога».

Все це можна ілюструвати висновками Б.Асаф’єва,
Б.Яворського (як теоретиків), Г.Нейгауза і С.Фейнберга (як практиків), як, утім, і великих композиторів-публіцистів XIX століття Р.Шумана і Ф.Ліста, пізніше Ф.Бузоні, які поєднали в собі здібності педагогічні, публіцистичні, літературні, філософські та в’їдливо висміювали пустоцвіти та опуси чистих «теоретиків» і критиків.

Насправді в сучасній музичній освіті стали виникати процеси небезпечні та незворотні для головного предмета — самої музики, що тоне в каруселі «наукомістких вимог» до освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Подивимося на сайт Міністерства культури та мистецтв України в частині функцій його відділу аналізу та прогнозування діяльності навчальних закладів, на якому ми виявимо організаційно-управлінські завдання:

— вивчення, узагальнення та поширення досвіду організації науково-методичної роботи;

— сприяння підвищенню в навчальних закладах ефективності наукових досліджень з актуальних проблем культури та мистецтва;

— планування, організація й проведення наукових і науково-теоретичних і практичних конференцій викладачів і студентів вищих навчальних закладів мистецтв і культури.

На жаль, немає там нічого, хоч що там казали б про збереження традицій національних шкіл та їхнього розвитку, умов і напрямів роботи художніх майстерень, класів художників-майстрів, захисту їхніх професіональних інтересів і прав, удосконалення концертної та театральної практики, наступності у формуванні художньо-творчих кадрів фахівців, які володіють неоціненним практичним досвідом. Або хоча б щось було присвячено мистецтвам як художньому ядру культури, позначеним у назві міністерства.

Хіба ми бачимо стурбованість дискримінаційними умовами в навантаженнях і оплаті вітчизняних педагогів, яких ведемо в «болонський процес» при зіставленні навчального навантаження 3:1 (1000 годин до 300), а зарплат 1:40,50 etc.?

Не бачимо ми на сайті й безлічі інших назрілих і гострих питань до центральних відомств.

Проблема музичної урівноваженості для спеціаліста-практика й для теоретика настільки не нова, наскільки й занедбана. Саме тут виявляється максимальна дискримінація того, чия праця набагато важча й відповідальна, напряму залежить від артистичної обдарованості особистості. Як необхідна в минулому партійність, так і встановлена сьогодні науковість літератури та мистецтва стала відверто підміняти сам предмет науки. Для кар’єри практика-виконавця створений лабіринт навантажень і відповідальності, не оцінюваний ні званнями, ні ступенями, ні матеріально. Для невдалого практика, який став теоретиком, вибудований трамплін для захисту будь-якої дисертації та всіх наступних привілеїв. Втім, щоб не бути обвинуваченим в однобічному трактуванні проблеми, дамо слово справжньому фахівцю-теоретику — доктору мистецтвознавства, професору, колишньому проректору з науки з сімнадцятирічним стажем Одеської консерваторії — А.Ровенку, який виступив на нараді в 2002 р.:

«Експерименти українського ВАКу з присвоєнням учених звань творчим працівникам тривають... Ці експерименти призвели до того, що ряд творчих працівників художніх вузів замість того, щоб займатися художньою творчістю, всі свої зусилля спрямовують на отримання кандидатського ступеня чи почесного звання будь-якою ціною...

…Стосовно сфери мистецтва й культури чинна сьогодні система присвоєння вчених звань не лише неефективна. Вона приносить набагато більше шкоди, ніж користі. Сьогодні в нашій сфері немає відбою від здобувачів, які беруться за дисертації, не володіючи найелементарнішими навичками науково-дослідної роботи, які не отримали необхідного мінімуму базових знань у цій зовсім новій для них сфері діяльності. З їхніми спробами отримати науковий ступінь кандидата наук я зіставив би спроби теоретиків отримати почесне звання заслуженого артиста, не вміючи ні співати, ні грати на інструменті. Та на сцені не сховаєшся, а за науковим керівником можна сховатися. Ось так і народжуються утриманські псевдонаукові дослідження вокалісток та інструменталісток, статті яких друкуються у виданнях, обов’язково зареєстрованих ВАКом. Тобто таких, які в нас ніхто не читає...

Кривдно за нашу науку. Її якісний рівень знижувався за останнє десятиріччя пропорційно до кількості нових кандидатів і докторів. У незалежній Україні їх було видано на-гора більше, ніж за всі роки радянської влади...»

Висловлене професором Ровенком в 2000 р. ставлення до гримас музичної освіти значно посилилося в зв’язку з перейменуванням консерваторій на академії, що отримали широкий простір для відверто суб’єктивної та довільної трансформації практичної музичної освіти. Кожний випускник консерваторії, який отримав повну вищу освіту, прекрасно розуміє, що неважка й відповідальна практична робота музиканта чи музиканта-педагога на сцені й у класі, що публічно оцінюється, приваблива (на щастя, сьогодні ще зустрічаються філантропічні винятки). Вступ до творчої асистентури-стажировки піаністу чи струннику припускає серйозну, поглиблену програму підготовки для виступів на сцені, плюс теоретичні дисципліни за фахом. У результаті жодних привілейованих наслідків, за винятком незабезпечуваного права роботи у вузі.

Теоретичне ж здобування і прикріплення до теоретичної кафедри, за спиною поважного і спритного керівника, як правило, гарантує з часом учений ступінь, права якого набагато суттєвіші за диплом асистента-стажиста. Зрозуміло, що в цей пролом потяглися потоком слабкі фахівці, які сяк-так закінчили спеціально-виконавчі кафедри. Та, обравши оптимальний шлях отримання ступеня кандидата педагогічних наук чи мистецтвознавства, під науковим керівництвом часто взагалі не музикантів(?!), ще не маючи жодного досвіду практичної та педагогічної роботи, вони не просто претендують на ці «блага» — їм відкрите зелене світло на спеціальну кафедру, яку вони свого часу з трудом закінчили, і навіть керівництво нею.

І Станіславський, і Нейгауз, як і усі великі педагоги-практики, узагальнювали свій багаторічний досвід у своїй книжковій спадщині, а молоді новоспечені кандидати, які відразу стали доцентами і професорами, найчастіше так і залишилися наодинці зі своєю дисертацією і недолугими статтями та невдоволенням на свою адресу здібних студентів.

Наш сьогоднішній стан і в практиці, і в історії, естетиці, теорії та методиці виконавства слід було б розвивати не закликами «вперед» і продовжувати наповнювати полиці бібліотек макулатурою для наукової звітності, а контингент музичних вузів — кандидатами та докторами. Здоровий глузд підказує швидше гасло «назад» — до тих історичних першотворів мистецтва й науки, залишені нам як нескороминущі художні та наукові цінності П.Чайковським і С.Танєєвим, С.Рахманіновим, К.Ігумновим, які ніколи нічого не захищали, але визначають найвищі естетичні цінності.

Проблема хвороби, що затяглася, колишнього МВССО СРСР, відповідно й УРСР, яка й понині прогресує в Україні та програмується Міністерством освіти і ВАКом як напівнаукова оснащеність у галузі художньої освіти, автоматично поширюється Мінкультури на підпорядковані йому вузи.

Коли 2002 року повсюдно зникли всі консерваторії в Україні та з’явилися академії, на поверхню вирвався некерований процес неодмінної наукової експансії, що підштовхує молодих людей будь-якою ціною проштовхнутися до наукової годівниці магістрів і кандидатів, а не до потреб суспільства у висококваліфікованих і необхідних фахівцях.

Сформована століттями потреба суспільства в акторах, музикантах, співаках, художниках формується в особливих художніх майстернях практиків багатогодинної та важкої праці, яку впродовж багатьох століть розуміє не лише суспільство, а й можновладці. Імператори оточували себе ними, отримуючи безсмертні твори мистецтва. Це були великі імператори.

А сьогодні творча людина виявляється адміністративно та науково залежною і дискримінованою від псевдонаукової зарозумілості тих, хто ніколи не був спроможний до цієї роботи, її боявся і, напевно, не любив, мстиво насміхаючись над ірраціональною природою мистецтва.

Ні Ойстрах і Ріхтер, ні Чайковський та Рахманінов, ні Рєпін і Крамськой, ні Шаляпін і Станіславський не можуть бути «міряні чи «прирівняні» до параграфів і пунктів, що виношуються далекими до художньої творчості людьми. Однак саме так і відбувається в зрівнялівці наукової та художньої творчості, що обертається напівнаукою і напівмистецтвом, із науковими регаліями. Не можна ранжирувати Стравінського і Ейнштейна, Блока і Рентгена, у відмінності творчості яких відбивається вся неповторність специфіки по суті різних видів людської практики найвищого духовного порядку.

Не працюючи для майбутнього, не дивуйся нинішньому, яке вже сьогодні залишає мало надій на справжній «здоровий глузд» того, що робиться в музичній освіті, де виросли не тільки його трансформація, а й вирощується кримінальний грунт.

Виникле середовище хабарництва і поборів у вузах, часом відверте здирство, можливі при підтасуванні та перетасуванні стандартів освіти, маніпуляціях з освітньо-кваліфікаційними рівнями, нормативними термінами навчання. А основне, при тоталітарно-одноосібному стилі керівництва з «кишеньковими» ученими радами, в яких залежні від контрактів із керівником люди пенсійного віку готові що завгодно підписати, за що завгодно проголосувати, кого завгодно прибрати... У таких вузах немає зборів, немає громадського самоврядування, або воно паперово фальсифікується. Таке можливо при абсолютному попуску міністерств і відомчого протекціонізму. В одних вузах ці хвороби дитячі, в інших застарілі. На жаль, не є винятком Одеська колишня знаменита консерваторія, а нині академія, студенти якої сьогодні спробували захистити свою честь і гідність, даровані їм Конституцією і законами, від свавілля ректора. Спробували заперечити подальшому виродженню обраного ними фаху... Слабкий паросток надії. Зелений паросток справедливості з-під асфальту і бетону адміністративних амбіцій.

Що з цього вийшло?

Чи це не відповідь на поставлену дуже малу дещицю проблем музичної освіти? Істинне мистецтво не може догоджати, розуміють студенти, за винятком «мистецтва догоджати».