Наліт на Москву у національному стилі

Судячи з усього, Московський міжнародний кінофестиваль, немов громіздкий морський лайнер, ведений бувалим капітаном, хвацько заклав віраж у той же бік, що й уся путінська Росія. А саме: опора на власні сили й авторитарний професіоналізм, економія і розважливість в усьому, акцент на національній гордості й самодостатності, розмова із сильними на рівних і позиціонування себе серед них тощо. Але головне — виходить же!

Господар любить лік

Із нововведень — скорочення вдвічі загального числа фільмів, що виставляються на ММКФ, і скасування авторських кінопрограм «АіФорія» Андрія Плахова, «8 1/2 фільму» Петра Шепотинника і «Великі надії» Євгенії Тірдатової. З пояснень генерального добирача фестивалю Кирила Разлогова (мовляв, треба не числом, а якістю покращувати конкурсну програму, тоді як «автори» відволікаються на свої обойми за рахунок головної) стало зрозуміло: насправді йдеться про те, «хто в домі господар». Тим часом інше нововведення — другий конкурс «Перспективи», де повинні показувати перші й другі фільми молодих, опинився на висілках у ЦБЛ і на периферії головних подій. Навряд чи тут можна говорити про нову фабрику зірок. Тісно було і прес-центру, що переїхав із Манежу в Будинок кіно. Але тут нічого не вдієш — старе гніздо начисто вигоріло.

Режим економії за ленінським принципом «краще менше, та краще» відчувався в багатьох ланках фестивального життя. Зате із запрошенням справжніх зірок світового екрана справа виглядала як ніколи достойно. Квентін Тарантіно, Емір Кустуріца, Меріл Стріп, Ізабель Аджані, Алан Паркер — діючі світила першої величини і їхня присутність на ММКФ була максимально ефективно обіграна. Особливий випадок з основною конкурсною програмою. Відомо, російське кіно сьогодні на підйомі, а це дозволило представити в конкурсі ММКФ відразу чотири дійсно цікаві роботи, що явно були просто приречені на ті чи інші нагороди. Так і вийшло. Однак ось що цікаво — тло для лауреатів волею організаторів огляду виявилося винятково вигідним. Уся інша конкурсна програма виглядала вельми сіро. Таке враження, що заслужений тріумф «Своїх» (як фільму з такою назвою, так і країни — хазяйки фестивалю) став результатом попередньої добре продуманої режисури, а не вільною грою випадку.

І взагалі національний ракурс мотиву «свої—несвої», як на мене, був одним із домінуючих у загальній драматургії ХХVI ММКФ.

Бомба для себе

Коли дивився конкурсний азербайджанський фільм «Національна бомба», густо замішаний на місцевій, бакинській, фактурі, то нерідко здавалося, що це зла сатира саме на українські суспільно-політичні реалії. Ви пам’ятаєте гіркі нарікання вітчизняних націонал-патріотів на добровільне ядерне роззброєння України? Нібито без бомби нас перестали поважати у світовій спільноті? Щоправда, пізніше, коли наші ракетні війська і просто палаючі склади боєприпасів стали обстрілювати співгромадян, шкодувати про втрачену атомну начинку ракет стало непопулярним. У картині режисера Вагіфа Мустафаєва — сучасники «перебудови» можуть пам’ятати його за вдалим дебютом у кінокомедії («Мерзотник», 1988) — аналогічну національну ідею і логіку сповідує один із героїв. У бунтівні пострадянські часи наймолодший паросток кінематографічного роду шукає спонсора для створення «азербайджанської національної бомби». Ось його абсурдистські, у стилі всього фільму, мотивації, котрі тим не менш один до одного схожі з логікою відомих наших політиків-демагогів: «Ми не будемо скидати її на інші народи, бо це викличе обурення світової громадськості. Ми скинемо її на себе. Ніхто сторонній не постраждає від нашої бомби. Особливо вірмени. Оскільки якщо постраждають вірмени, світова громадськість подумає, що ми її спеціально скинули на себе, щоб постраждала Вірменія...» Справа закінчується відмовою від мрії про ядерний статус, але знову ж — на грунті невичерпної національної гордості: «Світова громадськість заборонила нам підривати себе, а це означає, що наша країна їй украй дорога...»

Ця робота сповнена й іншими прикметами азербайджанського життя-буття, що в точності збігаються з українською симптоматикою. Так, ми побачимо пустельну кіностудію і звільненого після 40 років роботи ветерана національного кіно, який отримує остаточний розрахунок. Касирка дає йому гроші і суворо наказує: «Перерахуйте!» Старигань слинить палець, а там... одна купюра. А ось — розпачливий пошук спонсора для фільму в особі багатенької єврейської громади Баку, але справу вирішує продаж власної квартири. На прес-конференції пан Мустафаєв підтвердив цифрами наші кінопаралелі: не більш трьох-чотирьох фільмів у рік знімають і там, де розірвався їхній «національний заряд».

Фільм видався мені вкрай цікавим за формою, котра наче оспорює зміст. Ніби найяскравіші й найоригінальніші стилі та мотиви національних кінематографій колишнього СРСР знайшли свій притулок під «дахом» трагіфарсового сюжету цієї стрічки. Така собі колекція-контамінація пізньорадянських кіноделікатесів для поціновувачів. І іронічно-безглузда літературна пишномовність діалогів — як у Кіри Муратової. І барокова переобтяженість кадру етнографічною екзотикою — як в українському «поетичному» чи грузинському «живописному» кіно. Зрозуміло, всіляко обіграні місцеві азербайджанські матеріальні, типажні й мовні фактури. Хльосткі сюрсатиричні образи спочатку викликають неясні асоціації з «Покаянням» Тенгіза Абуладзе. Так, у якійсь сліпучо білосніжній соляній пустелі ми бачимо пам’ятник безславно затонулому у минулому міфологічному Батьку — це гігантська чорна дуля, ніби в передсмертному русі простягнута з-під землі як заповіт нащадкам. Але коли в одній з головних ролей з’являється блискучий грузинський актор Автанділ Махарадзе, причому знову, як у «Покаянні», портретно повторюючи образ відомого діяча комунізму (цього разу самого Карла Маркса), то всі сумніви відпадають: перед нами навмисна гра алюзіями з радянської кінокласики, напівблазенський і напівсерйозний досвід сплаву національних специфік у щось квазіінтернаціональне.

Національність — партизан

У конкурсі «Перспективи» на нинішньому ММКФ усі заінтриговано чекали білоруський фільм молодого режисера Андрія Кудиненка «Окупація. Містерії». Річ у тім, що заздалегідь було відомо: мінське начальство чомусь раптом отямилося, позбавило фільм ліцензії на публічний показ і спробувало відкликати картину з фестивалю назад. Але вольовий ММКФ проігнорував звичайні й в інших галузях метання білоруського партнера. І ось...

Відразу скажу, ефекту розриву бомби не сталося. Одна розкута московська критикесса, виходячи після перегляду, гучно зауважила вголос із схвальною інтонацією: «Добре ж він потоптався по білоруській партизанській міфології!» Ну щоб просто «потоптатися», багато розуму і таланту не треба. А цього тут, на мій погляд, і немає. Дуже учнівська за режисурою і театральна за акторською грою картина. Три новели-анекдоти об’єднані дійсно єдиним надзавданням — пародійно висміяти і «викрити» непривабливу підкладку народного опору фашистам. Основні слогани проекту: «Самогон — рушійна сила патріотичного підйому», «Гуляща баба, котра «дає» і нашим і вашим, — гуманістична компонента кривавої битви з ворогом», «Немає родинних святинь для радянського партизана на шляху до перемоги» і т.п. Таке враження, що автором керувала тільки одна полум’яна пристрасть — сказати про партизанів не щось нове, а щось принципово в піку ортодоксальному трактуванню. На прес-конференції такі підозри підтвердилися: пан Кудиненко прямо сказав, що його творчий задум народився з обурення новими спробами «героїзації» (!) білоруської партизанської історії. Не любить він минуле героїчне, навіть якщо воно таким і було, і край! Однак відразу повну ясність уніс виконавець ролі партизанського ватажка актор Анатолій Кот: «Розумієте, білоруська національна ідея — це партизанщина. У нас усі партизани. Включаючи президента. Просто він — з іншого партизанського загону. А хто такий партизан? Це людина, котра увесь час ховається і з’являється в момент диверсії. На тому і будується наше політичне й культурне життя, котрі практично збігаються...»

Ну що ж, як вилазка «лісових братів» для пуску під укіс ворожого ешелону боєприпасів для офіціозу «Окупація» ще якось може пройти. А що ж так мляво по творчій лінії? З таким кволим арт-запалом не тільки до нації, а й до простої детонації не достукатися.

Бомба для інших

Волею доль фестивальна програма (щоправда, у різних конкурсах) «Окупації» протипоставила буквально за всіма параметрами антиномічну їй роботу, вона ж і стала абсолютним чемпіоном огляду. Фільм «Свої» — це мудре кіно з майже античною трагедійною колізією, із чудовим образотворчим стилем, що нагадує чорно-білі фото, розфарбовані аніліновими фарбами; із блискучим акторським ансамблем; і, нарешті, із позитивною патріотичною ідеєю, полярно іншою, аніж у «Окупації». Хоча — теж про війну в Білорусії. Певно, правду кажуть теоретики мистецтва про існування прямого зв’язку між істинністю ідеї твору і його естетичними чеснотами.

Йдеться про трьох радянських військовополонених-втікачів: один — закінчений дебіст (Сергій Гармаш), другому пощастило в СРСР народитися євреєм (Костянтин Хабенський), а третій — місцевий житель (Михайло Євланов). У батька останнього і знаходять притулок утікачі. Український актор Богдан Ступка дивовижно правдиво відтворює повадки і поставу природного мудреця і життєлюба, навченого тоталітарною епохою виживати і зберігати честь у найнеймовірніших колізіях. Так виходить, що герою потрібно вибрати між життями двох своїх юних дочок і зрадою батьківщини, котру загалом-то колишньому репресованому любити немає за що. Пекельна альтернатива буде блискуче вирішена, і треба бачити, як уся супутня цьому буря почуттів прокотиться по обличчю і пластиці актора, котрий жодного разу не втратить при тому стриманості. Він, що був «куркуль», врятує всіх — і своїх, і чужих, включаючи чекіста. Бо на такій війні усі «свої».

Картину журі обсипало призами, а Алан Паркер, котрий, як виявилося, саме тут уперше побачив Ступку, назвав твір видатним. Безпрецедентний успіх, у центрі якого — великий український актор, який, тим часом, у себе на батьківщині останніми роками знімається тільки в ролях «знакових гетьманів» і де навряд чи є кінорежисер, здатний використати його дар глибокого психологізму за призначенням. Укотре ми з «несвого» джерела отримаємо за походженням «своє», національне, — у розкритому, реалізованому вигляді. Тріумф «Своїх» став справжньою «бомбою» ХХVI ММКФ, але «вибухнула» вона для інших — «великим російським актором», яким вважає тепер Богдана Ступку Алан Паркер...

Довідка ДТ:

Головний приз за кращий фільм — Золотий «Святий Георгій» — «Свої» (Росія) Дмитра Месхієва.

Спеціальний приз журі — «Бунт свиней» режисерів Рене Рейнумягі та Яака Кільмі (Естонія).

Приз за кращу режисерську роботу — «Свої» (Росія).

Приз за краще виконання чоловічої ролі — Богдан Ступка («Свої», Росія).

Приз за краще виконання жіночої ролі — Хіна Зорілья («Розмови з мамою», Аргентина).

Приз «Вірю! Костянтин Станіславський» — актриса Меріл Стріп (США).

Переможець конкурсу дебютів «Перспективи» — «Готель «Венера» режисера Хідети Такахати (Японія).

Приз російських кіноклубів — «Свої» (Росія), режисер Дмитро Месхієв.

Приз глядацьких симпатій — режисер і актор Володимир Машков за фільм «Тато».

Призи журі російської кінокритики:

Головний приз — Дмитро Месхієв за картину «Свої» (Росія)

Дипломи: російський фільм «Час жнив» (режисер Марина Разбєжкіна), бразильська стрічка «Ніна» (режисер Хейтор Дхалія), яка брала участь у конкурсі «Перспективи».

Приз журі ФІПРЕССІ — «Час жнив» (Росія, режисер Марина Разбєжкіна).