На вулиці моїй вже котрий рік... Музиканти — бродяги Дхарми

Місто з каменю... Усе завмерло в анабіозі. І раптом з-за рогу долинає дзенькіт струн або хрип саксофона, або надривне завивання скрипки. Завертаєш за цей ріг і бачиш одного з нащадків Орфея, котрому ні сніг, ні спека, ані злива не на заваді, аби радувати перехожих.

«Найдавніша професія»

В усіх і завжди були свої народні, мандрівні, вуличні музиканти.

Ще на Русі скоморохи, а пізніше кобзарі у своїх виставах, піснях і поемах розповідали, що діється в сусідніх селищах, описували історичні події. І таким чином формували «моральний образ» народних мас.

У середньовічній Європі, коли королю чи вельможі хотілося послухати спів, і вони звали барда, співак мав проспівати три різні пісні: жалібну, веселу і колискову. Якщо ж барда просив співати простий поселянин, то закон велів поетові співати «до знемоги». Вважалося, що народ має стояти до барда значно ближче, аніж король, королева й інша знать.

Музичні етнографи

Вийшовши з метро «Арсенальна», виявила посеред площі двох «народних музикантів»: Олега і Василя Бутів, батька і сина, основних учасників ансамблю «Буття». «Ми їздимо від села до села до старих людей, із їхніх вуст записуємо все найдавніше, найцікавіше, що вони знають, і виконуємо без будь-якої обробки. Як почули — так і виконали. Мислимо, як народні музиканти. Дві скрипки, цимбали, бас, барабан із тарілочками в цьому складі. Цимбали — гуцульські, ручної роботи, у них — 177 струн». На цимбалах грає сестра Олега Оксана. «Граємо полтавську, тернопільську, закарпатську і гуцульську інструментальну музику. Гопак, гречаники, орлиця, польки, молодичка, краков’як», — розповідає про діяльність ансамблю його керівник Олег Бут. «Особисто я займаюся музикою з чотирьох років. Для нас гра на вулиці — це насамперед спілкування з людьми, з другого боку — свого роду реклама української традиційної музики. Ще років шість тому на нас дивилися, як на недоумків, мовляв, хто ви такі, що ви тут граєте-співаєте? Нині ставлення змінилося».

Музиканти виступали на таких українських фестивалях, як «Країна мрій», «Шешори», «Трипільське коло», «Етноеволюція». Серед іноземних фестивалів, відвіданих «Буттям»: Vilandi в Естонії, Прибалтійський фестиваль, фестиваль Basel у Швейцарії, Mikolajki Folkowe у Польщі.

Мою увагу привернув досить незвичний інструмент, схожий на барабан, діаметром сантиметрів сорок і двадцять заввишки, на якому грав Бут-старший: «Це — бухало, народний український інструмент. Він перевішується через плече, і музикант може грати на ходу. Зазвичай його використовували, коли потрібно було влаштувати весільну ходу в церкву й назад». І ансамбль «Буття» — не одиничне явище.

Не Хрещатиком єдиним

Ще з одним чудовим гітаристом познайомилася на Європейській площі. Володимир поділився своїми думками щодо світу й мистецтва.

«Як я прийшов до гри на вулиці? Хотілося багато чого, але життя влаштоване так, що хороших вакансій завжди менше, аніж охочих. А потрібно ж якось заробляти на хліб насущний. Тож і вийшов на вулицю років п’ять тому. На гітарі навчив грати старший брат». Сьогодні Володимир виконує найскладніші інструментальні партії, перекладені з партитури для фортепіано, скрипки.

«У музиканта свій внутрішній світ, він не залежить від того, що відбувається зовні. Спілкування з людьми, звісно, є. Але рідко твій настрій збігається з настроєм людей, яких бачиш. Однаково тримаєш свого роду маску, не пускаєш усередину — ти ж не знаєш, що це за людина». Досить стримано і скромно музикант розповідає про свої уподобання: «Улюблене? Зараз блюз граю, Йоганна Себастьяна Баха, старий хард-рок — Deep Purple, Джиммі Гендрікса.

На запитання, чи поліпшилося б життя вуличних музикантів, якби в Києві за прикладом Риги та Парижа стали видавати ліцензії на право гри, Володимир відповів: «У Ялті от видають ліцензії. Але, щоб видавати ліцензії, потрібен розумний підхід, потрібно знати сутність роботи. Я вважаю, у мистецтво втручатися не можна, і в андеграунд теж. Це ж жива природа — мистецтво, як воно є в народі. Слід просто прибрати перешкоди. Чим менше цим людям заважають, тим краще. Якщо зникнуть вуличні художники, музиканти... От поетів нема вже. Адже так цілі культури знищувалися. Були ж колись ваганти, мандрівні поети, та й у нас в Україні ті ж бандуристи».

«Часто граю не те, що хотілося б. У публіки досить стандартний смак. Є десяток речей, які всі знають: Yesterday, «Город золотой», «Місячна соната», «Полонез» Огінського тощо. І цим усі користуються — я, мої друзі, знайомі. Я знаю речі з рок-музики, котрі мені подобаються. Але якщо я для людей це буду грати — нічого не зароблю. Це та ж музика, тільки невідома. Рідко побачиш, щоб музикант у переході розкривався». — «А де ж розкриватися?» — виникло у мене резонне запитання. На нього Володимир відповів справді по-філософськи: «Ми ж живемо у своїх клітинках. І в цих клітинках іноді відбуваються якісь яскраві події: зібралися люди і принесли із собою справжнє світло. Не тільки в плані музики. Може, наприклад, прийти людина, котра пише вірші такого рівня, як Єсенін, Маяковський; людина-енциклопедія, кілька талановитих музикантів. І цей світ справжній. Ти не побачиш цього у вищих навчальних закладах культури. Це ж більше, аніж знання».

З Костею Кропоткіним познайомилася взагалі у Львові. Він автостопник, живе нині у Житомирі, але часто грає в Києві, Ялті, Севастополі, Балаклаві й інших південних «райських куточках». Постійно розповідає безліч історій про маленькі красоти і чудеса життя. Часто вони починаються приблизно так: «Якось ми з одним волинщиком влаштували такий драйв...» (барабанщиком, скрипалем, саксофоністкою, віолончелісткою, панфлейтистом, лікарем, юристом — підставити потрібне).

Про свою музичну творчість каже: «Почав я з класики. Потім — рок. Потім — блюз. Потім — джаз. Потім — вулична музика, те, що людям подобається. А закінчилося все етнікою: береться гітара, перестроюється в інший лад (соль ре соль ре соль соль). Цікаво в цьому ладу виходить «Smoke on the water» Deep Purple. На квінту — згаданий етнічний лад — і у Львові, і в Києві кидали купюр мало, але великі, незвична музика на любителя».

«Мені подобається поліфонія. З тамбурином на нозі, із шейкером і медіатором в одній руці, другою тримаю гітару. У зубах — губна гармошка. Тепер оце складаю шотландські народні імпровізації, граю їх під гармошку. Улюблені теми: «Blackbird» Beatles, «Riders on the storm» Doors і «С той стороны зеркал» «Акваріума».

До речі, із «Riders on the storm» цей неймовірний поет і музикант зробив російський переклад — «Всадники грозы», або «Верхогрозые». «Люди нічого не чують, нічого не бачать. Тільки діти звертають увагу на музикантів, дуже часто граєш саме для них. Тому, коли зупиняються діти, намагаюся грати якісь дитячі теми: «Чунга-чанга», «Голубой вагон». Я одну й ту ж тему більше одного разу на день волію не грати. А головне в музиці — це серце».

Думки і Думи

Після розмов із музикантами задумалася багато про що. Чому, наприклад, навіть коли мені подобається мелодія, я проходжу повз, хоч нікуди й не поспішаю? Чому далеко не завжди залишаю гроші, навіть коли грають справді талановиті люди? Може, сприймаю як належне? Чи внутрішня боязкість, закритість, нездатність без потреби вільно спілкуватися з уподобаними людьми, зацикленість на собі, на тому, який вигляд маю, що про мене подумають, ставить між нами, людськими дитинчатами, якійсь вавилонські стіни, цілий мур із веж. Такі думки завжди лізуть у голову, коли спілкуєшся з істинно вільними людьми, задоволеними світом і власним життям.

У нас до вуличних музикантів ставляться цілком нейтрально. Хіба що Львів 2—4 травня проводив у центрі міста їхній невеличкий фестиваль. В інших містах — затишшя. А от у Мексиці щороку в день святої Сесилії відзначають свято маріачі — це скрипки і хоровий вокал, зв’язка, яка почала існувати ледь не раніше, аніж сама Мексика. Литва цього року провела фестиваль вуличних музикантів аж у тридцяти містах. Виступали всі всуміш — і зірки, й аматори. У Москві торік з 12 по 23 вересня в підземках виступали вуличні таланти з усього світу. У Сіетлі, наприклад, вуличним артистам, художникам і музикантам міська влада платить за те, що вони приваблюють жителів до зони відпочинку й таким чином знижують імовірність правопорушень. У турецькому місті Арсузі мерія оголосила на всю країну конкурс вуличних музикантів — піклуються про туристів-пляжників, аби їхні ніжні вуха не дратувала музика низької якості.

Здавалося, чому б не наслідувати світовий приклад? Самоусунулися б, приміром, напівп’яні «панки-гітарасти» і напівсліпі бабусі з допотопними синтезаторами-шарманками. До того ж гідна альтернатива «Шансу». У нашій країні ще живий андеграунд. За останні місяці де й кого тільки зустрічала... Віртуозну дівчинку-скрипачку неподалік філармонії; бородатого замисленого панфлейтиста на Вокзальній площі і біля Гостиного двору; трупу з Донецька: гітара, скрипка, барабани і дві чудові дівчинки-танцівниці біля метро «Площа Льва Толстого». Біля того ж Гостиного двору часто грають етнічні ансамблі, до складу котрих входять такі інструменти, як віолончель, волинка, варган. Якось зимового сніжного вечора мене страшенно зігрів саксофоніст у переході на Європейській площі, уселив, можна сказати, нову віру в життя. На Великій Житомирській і біля пам’ятника Сагайдачному часто можна побачити фаєр-шоу, виконуване під акомпанемент усіляких африканських тамтамів, дарбук і джамбеїв. А чого варті усміхнені дідусі з акордеонами на станціях метро? Піднімаєшся ескалатором і думаєш: «Ні, ну чим ми не Париж?»