На порозі нового концертного сезону

Лічені дні відділяють нас від відкриття наступного концертного сезону. Чого ми вправі очікувати від нього? Стане він бенкетом духу чи трохи набридлим повторенням пройденого? Іноді складається враження, що адміністрація нашої філармонії рік у рік набирає все ті ж знайомі телефонні номери, за якими ще з радянських часів звідкись із Котельницької набережної відгукуються все ті ж московські музиканти, котрі із задоволенням знову й знову готові приїхати на гастролі до Києва. Нічого поганого в цьому окремо взятому факті, до речі, немає. Саме так і має бути, тому що концертний бізнес — це передусім бізнес, заснований на силі-силенній особистих контактів, які установлюються із «ювелірною» коректністю й наполегливістю. Але чому б не ризикнути знайти нові шляхи і не розширити список імен? Мабуть, цьому є певна перешкода. І якщо вже наша філармонія має національний статус, то завада ця, судячи з усього, виходить із боку держави. І природа її, слід гадати, фінансова. І тут вже звинувачувати в чомусь адміністрацію нашої філармонії було б щонайменше несправедливо.

Тому хотілося б дещо пом’якшити шляхетне обурення та нарікання на провінціалізм і перенаправити їх на адресу тих, хто розпоряджається бюджетними коштами, призначеними для культури. Весь шлях затверджень і погоджень цих коштів у ході їхнього руху до цілі навряд чи зрозумілий до кінця простому смертному. Ясно лише одне — пріоритети тут якось дивно зсунуто не на користь вітчизняного глядача. А що коли ризикнути хоч раз витратити менше грошей на прикрашання сцени повітряними кульками під час марнотратних «попсових» святкувань на Майдані і переспрямувати їх в інше русло? Адже цей нехитрий крок жодного разу не випробувано на практиці. Може, він і виявився б рятівним.

Колись в інтерв’ю нині покійної Тетяни Ніколаєвої, великої піаністки сучасності, пролунала одна фраза, котра досі не дає спокою. Тетяна Петрівна тоді сказала: «У нашій країні різко порушені пропорції в пропаганді класичної та розважальної музики». Точніше не скажеш. Бо це слова фанатично відданого своїй справі Музиканта, котрий добре знає, «що почім» у світі музики. До цього спостереження не пізно дослухатися й сьогодні. Чому б нам не взяти «дальній приціл» і не повірити в те, що моральні дивіденди від пропаганди класичної музики неминучі? Нехай вони вплинуть не завтра, а дещо пізніше, чи навіть знадобляться лише наступному поколінню. Але вони не пропадуть!

Хоча існує й інший, більш аристократичний підхід до проблеми. Під час однієї з історичних гастрольних поїздок Святослава Ріхтера по Сибіру після одного з концертів йому представили старика, котрий із благоговінням повідомив: «Я все життя присвятив пропаганді класичної музики!» На що у маестро знайшлася лише одна відповідь: «Вона не потребує пропаганди!» Виправдання цій позиції можна було б знайти, якщо дивитися на неї з висот ріхтерівського генія. Але припустити, що наші державні мужі мають для подібних суджень ті ж мотиви, що й Ріхтер, було б просто смішно. У нас класична музика не потребуватиме пропаганди лише тоді, коли саме наше суспільство прийде до якогось «контрольного», оптимального рівня розвитку музичної (читай — слухацької) культури і класика стане в один ряд із загальним музичним «потоком» (хоча вживати подібний вислів є деяким блюзнірством). Були й у нас проекти, котрі можна вважати гідними навіть за найсуворішими європейськими мірками. Такі, наприклад, як повний цикл симфоній Малера, здійснений диригентом Володимиром Сіренком. Але це поки лише одиничні винятки, котрі підтверджують невтішне правило.

Є багато способів урізноманітнити хоча б столичне концертне життя. По-перше, репертуар. За старих часів бувало, що протягом одного сезону три московських піаністи другі відділення своїх сольних клавірабендів віддавали чотирьом баладам Шопена. Шедеври хороші лише в дозованій кількості й у зразковому виконанні. Робити ж вічну ставку на «касовість» якогось заїждженого репертуару — не найбільш вдячний шлях для розвитку концертного життя. По-друге — розмаїття імен і «географії» запрошених гастролерів. Чому, наприклад, у Києві ніколи не гастролюють майстри камерного співу з Австрії та Німеччини? Те, що вони здатні показати, причому на високому рівні, — як не є, а «касове». Бо це Шуберт, Шуман, Брамс й інші майстри найпрекраснішої й мелодійної вокальної музики, котру ми майже не чуємо в Києві в еталонному виконанні. Нам і невтямки, що на Заході вже давно напівбогинею камерного вокального виконавства визнано Міцуко Шираї. Комплект із десяти її компакт-дисків, кожен із яких присвячений одному автору, недавно надійшов у продаж у Європі і справив справжній фурор. Ми нічого не знаємо і про унікальне контральто, француженку Наталі Штутцманн, котра нинішнього літа в черговий раз підкорила Японію як камерна співачка і регулярно сяє на найпрестижніших міжнародних оперних фестивалях. Ці два імені вихоплені навмання, і згадані співачки вже давно перебувають у зеніті слави. У нас же вони не виступали, та й навряд чи виступлять. Більше того — навіть їхніх записів у Києві не роздобути ні за які гроші. І скільки ж ще втрат ми могли б перелічити!

Але повернімося до сумної систематики наших недоглядів. По-третє, «ієрархічний зріз» гастролерів. Чому ми так рідко бачимо і чуємо в стінах філармонії зірок першої величини? Хоча відповідь тут лежить на поверхні — найчастіше ми просто не знаємо таких. Із піаністів зірками для нас є лише лауреати конкурсу імені Горовіца, а з вокалістів — три-чотири італійські прізвища, відомі ще з радянських часів. І все! А чому б не поцікавитися, хто зараз збирає аншлаги в західноєвропейських філармонічних залах? Чому б не долучити українського слухача до сьогоднішніх вершинних досягнень музичного виконавства? Хоч як дивно, із розпадом СРСР і знищенням залізної завіси інформаційний розрив з Європою в цій сфері досяг жахливих масштабів. Зараз ми не маємо навіть віддаленого уявлення про те, що там відбувається. А тому й повністю «незалежні» від європейського музичного процесу. Звідси ще одна, четверта ознака нашого неуцтва — повне незнання щодо нових композиторських імен Європи. Кілька наших музичних фестивалів почасти ліквідовують такий інформаційний голод, але говорити про систематичну участь Національної філармонії в цьому процесі поки не можна.

Існує ще один чинник. Академічна музика не має в нашій країні достатнього попиту. Він просто не сформований. У молоді симпатії до класики пов’язані з уявленнями про «консерватизм». З вами сперечатимуться, стверджуючи, що якась «сінокосарка», іменована «клубною музикою» — це і є сьогоднішній і завтрашній день справжнього мистецтва. А класика — пережиток, який вийшов із моди. А у старшого покоління, котре, здавалося б, має бути носієм такого «консерватизму», насправді він геть відсутній. Бо до всього, що не має терпкого соціального присмаку, радянська епоха виховала в ньому легку поблажливість, якщо не зневагу. Якщо спробувати оцінити кількість оркестрів на душу населення в сьогоднішній Україні, то висновок навряд чи виявиться втішливим. Повноцінні симфонічні оркестри, котрі існують за межами столиці, можна полічити по пальцях.

Тому варто було б не лише ремствувати на неуважність гастролерів, а й визнати, що й нам самим ще багато доведеться зробити, аби Україна («співуча» і «солов’їна») перетворилася на країну з нормальним рівнем розвитку музичного ринку. Саме нормальним, тут аж ніяк не йдеться про якусь світову першість. Наша культурна взаємодія зі світом отруєна двома основними бідами — нестачею коштів і інформаційною відособленістю. Про нас знають мало. Ми теж знаємо небагато, нікого не бачимо і не чуємо, і ходимо лише на ті концерти, котрі під силу організувати нашій філармонії. Бракує нот, книг, записів, дисків, вражень, усього того, що океаном виливається на будь-якого європейця, незалежно від того, музикант він чи просто любитель музики. Адже музичне життя має цілий ряд проявів, воно не зводиться до одного лише переліку прізвищ в афішах. Його розвиток залежить і від підготовки національних музичних кадрів, і від того, які в місті є музичні бібліотеки та фонотеки тощо. Хочете простенький приклад? Будь ласка. Коли будете в Парижі, зайдіть у Центр Помпіду і зазирніть в медіатеку на першому поверсі. Тут будь-який перехожий має можливість, не пред’являючи паспорт, ідентифікаційний код чи ще бозна-що, сісти за столик, надіти навушники і прослухати будь-яку оперу, будь-яку симфонію. Бажаючі відразу зможуть узяти з полиці клавір опери чи партитуру і слухати музику, стежачи по нотах. Відразу можна ксерокопіювати ноти чи книги з музики. Клієнтів там ніколи не бракує. Але, потрапляючи туди, мимоволі почуваєшся персонажем чергового сну Віри Павлівни. Адже для нас це здається навіть не комунізмом, а просто фантастикою.

Світова практика показала: головним донором коштів, призначених для культури, передусім є держава. А потім уже за справу беруться різні фонди чи спонсори. Стан справ у нашій Національній опері ілюструє, наскільки старанна наша держава у виконанні своєї «культосвітньої» місії. Одна прем’єра на рік — ось пік активності першого театру нашої країни. Що вже казати про інші обласні центри, якщо в одній лише столиці відразу впадає в око стільки недоліків. Тому в новий концертний сезон ми вступимо лише з боязкою надією, але ніяк не з солодким смакуванням змін. Про них поки що говорити рано, і подібне смакування залишається безпідставним.