На кожен звук є відлуння

100-ліття з дня народження поета Арсенія Тарковського озвалося луною і в художньому житті України: творчі вечори, експозиції, театральні прем’єри. На вечорі, організованому Конгресом літераторів України (в Білій вітальні київського Будинку вчених) зібралося майже 160 осіб. І саме тут поет Юрій Каплан повідомив про те, що Конгрес… заснував премію імені Арсенія Тарковського «За вагомий внесок у розвиток російськомовної поезії України». Свої вітання киянам через кордони й відстані передала й донька поета — Марина Тарковська.

Тарковський — поет аж ніяк не «ювілейний» і не парадний. Він завжди, за висловом Олени Криштоф, відсторонювався від барабанів і мідних труб, які видувають славу черговому кумиру.

Він не з тих «виразників», хто вважав, ніби епоха промовляє саме їхніми словами. Він — поет справжній, несуєтний. І тому його погляд, його слово проникають крізь Час і промовляють із Вічності. Арсеній Тарковський вірив у безсмертя творчого людського духу і переконливо довів, що художня література від початку духовна. Його філософська лірика стала тією живою водою, яка збагатила російську та світову словесність гуманізмом і шляхетністю.

Нещодавно автори цих рядків відвідали Тарус, де провели два надзвичайні дні в гостях у Марини Арсеніївни Тарковської. Під час однієї з бесід вона зауважила: «Ніяк не можу повірити, що татові виповнюється сто років! Ось у шафі його піджак висить...» Вона дивилася на нас очима батька — карими, живими, променистими, повними тепла. Очима хранительки роду. Вона сиділа під старою грушею за круглим садовим столиком і розповідала про своє дитинство, про брата, про сина, про племінників і онуків. За нашими спинами дихав прохолодою дерев’яний будинок, в якому все нагадує про батька й брата, в якому завжди на всіх чекають.

Відчуття відчинених нав­стіж дверей до світлого світу сім’ї створюють і чудові книги Марини Тарковської.

1989 року, через три роки після смерті Андрія, вона підготувала й упорядкувала збірку спогадів про брата («Про Тарковського», Москва, Прогрес), де почуттями, просякнутими живим болем від втрати друга, колеги, режисера, близької людини, діляться, наприклад, А.Кончаловський, М.Терехова, М.Бурляєв, К.Зануссі та інші майстри мистецтва. Через десять років з’явилася її книга «Скалки дзеркала», яка з невеличких оповідань і новел, як зі скалок, відтворює розсипаний у часі портрет сім’ї. Проте нелегким для Марини Арсеніївни був цей пошук і усвідомлення місця кожного з героїв у загальній долі. І вона написала книгу, яка виходить за рамки звичайної мемуарної літератури. Сюжет її животвірний, він виростає ніби поверх коротких і виразних оповідань, де герої перегукуються у діалозі не лише кровної, але й духовно близької спорідненості, як гілки одного стовбура.

На жіночу долю у роді Тарковських часто випадали важкі випробування. Чекати доводилося й Олександрі Сорокіній (першій дружині Олександра Карловича, батька поета), поки чоловік повернеться з в’язниці, а потім із заслання, і Марії Вишняковій (матері Андрія та Марини), поки прийде з війни Арсеній Олександрович, і самій Марині Тарковській — брата з еміграції.

І ще. От уже довгий час вона щороку з хвилюванням чекає на сина Михайла з єнісейської тайгової глибинки, де він працює мисливствознавцем і пише книги. Одна з них, «Заморожений час», (вид. «Андріївський прапор», Москва, 2003) ніби перегукується з назвою книги Андрія Тарковського «Відображений час» (вид. «Ульштайн», Берлін, 1985). Але повісті й оповідання у ній аж ніяк не про кіно, вони — про тайговиків, для яких кожен день життя — не подачка згори, а «заморожений», тобто тривалий (present continuous) час, від зорі й до зорі, погодинно й щохвилинно наповнений подоланням, терпінням і любов’ю. Певне, не випадково Михайло потрапив до цих країв. Саме тут, в Туруханському краї, був на засланні його прадід-народоволець. Не випадково Михайло успадкував дар слова й волелюбності від діда та прадіда. «На кожен звук є луна на землі...»

Арсеній Тарковський — поет від Бога. В прямому та переносному значенні. Його поезія, його робота над Словом — є спів-творчість, продовження дерзань і мук Творця. Проте не лише перше слово божественної історії — Старий Заповіт, але й друге — Євангеліє — близьке і дороге поетові.

Щоправда, ім’я Бога-Слова-Христа він вимовляє рідко. Можливо, причина тому — глибина релігійного почуття, внутрішня зосередженість і тиша? Адже сам дух Арсенія Тарковського просякнутий Любов’ю Христовою. Фігури замовчування, напружена увага, преклоніння перед вищою таємницею — свідчення його незвичайної чуйності та майстерності.

Крім інших Арсеній Тарковський любив пушкінський вірш «Жив на світі лицар бідний». Чому настільки улюблений, пояснювалося так: тому що кришталево, тому що без метафор та інших фігур. Але, напевно, ще й тому, що у вірші йшлося про безумовну віру, до якої Тарковський прагнув, якої вважав себе гідним. Віра поета — це стан його буття: в постійному пориві до піднесеного й — одночасно — в покаянному почутті. Вона суперечлива, як і любов, тому що вирує у висхідних і спадних потоках. Вона шукає Бога й звертається до людей.

Високі правдиві слова, які лунають у віршах Арсенія Тарковського, знайшли відгук у серцях вже кількох поколінь читачів. Рецензуючи книгу поета «Від юності до старості», письменник Ю.Карабчиєвський відзначав, що вірші Тарковського — «ніби живий міст через час, який з’єднує нас із нашою напівзабутою культурою». А поетеса Лариса Міллер після смерті поета уточнила цю думку: «Йшли роки. І весь цей виморочений час Тарковський залишався для нас заповідником, де ми знаходили те, що зникало на очах: кореневий, непорушний зв’язок із Російською та Світовою культурою, побожне ставлення до Слова, Музики, Життя. Арсеній Олександрович не любив пафосу, і ми йому ніколи не говорили високих слів, хоча кожен із нас розумів, що таке Тарковський. Його присутність на землі дарувала надію. І він сам завжди закликав сподіватися, не опускати рук, хоча зовсім не був оптимістом».

«А стол один — и прадеду и внуку:

Грядущее свершается сейчас,

И если я приподымаю руку,

Все пять лучей останутся у вас».

Тепер можна з упевненістю сказати: його «п’ять променів» зібрали, познайомили й об’єднали тисячі людей, які часом не підозрювали про існування одне одного. Приклад його шляхетної долі, світло його Слова зміцнює їхній дух, їхню віру і надію.