НА ДВА НЕ ДІЛИТЬСЯ...

Як це все почалося

Це почалося наприкінці 80-х—початку 90-х, коли художники заявляли про себе. Брали участь у найпрестижніших міжнародних акціях, форумах. Показували проекти. Їх помітили. Їх стали запрошувати й на інші, дуже відомі міжнародні артфоруми. І поступово, впродовж 8—10 років, що минули від 1988 року, сформувалася група художників із п’яти-семи осіб, які мають справді серйозний міжнародний артрейтинг. Це Савадов, Раєвський, Тістол, Панич, Соломко, Гнилицький, покійний Голосій, ну, ще кілька людей. Як, власне, визначають цей рейтинг? Наявністю в музеях і національних артгалереях насамперед серйозних некомерційних артпроектів. Є куратори, які називають цю хвилю «український феномен», тобто представлене ними мистецтво має риси не просто мистецтва окремих людей, а — течії, напрямку. Одномоментно це не створюється, потрібен певний час. І ось 1997 року ми вперше приїхали на Венеційську бієнале подивитися, поспілкуватися з кураторами. Нинішнього року ми брали участь в архітектурній бієнале — відвезли туди наш із Раєвським проект «Крісло для класиків», яке Венеція побажала залишити в себе. І запросили нас на цю виставку в результаті наших контактів із кураторами бієнале. Таким чином, ми вже стали учасниками цього процесу.

Отже, була бієнале 1997 року, потім бієнале 1999 року. Проте в нас сталася накладка: ми ще не видали каталогу, і в нас була виставка в Осло, і ми ще хотіли самі провести виставку в Українському музеї. Це забрало дуже багато часу. Розумієте, такі рішення не приймаються за хвилину. Потрібно ж розповісти керівництву, міністерству, що таке бієнале, чому там треба брати участь. Ми двом міністрам це розповіли, пояснили. Вони кажуть: так, чудово, все зрозуміло, ми робитимемо. Однак міністри змінюються... Хоча, здавалося б, наше міністерство мусило б знати, що таке в світі є.

Мені важко зрозуміти, пояснити, чому міністр вибрав Карася й Онуха. Ми з міністерством до цього випадку були в нормальних стосунках.

Однак того моменту, коли треба було відіслати до Венеції листа від міністерства про нашу участь, ми саме брали участь у бієнале зі своїм «Кріслом для класиків» — я і Раєвський були протягом тих трьох тижнів у Венеції. Ви ж розумієте, немає чітко визначеного дня, коли потрібно відіслати цього листа. І, мабуть, щойно ми поїхали до Венеції, зчинився ажіотаж: зацікавлені особи стали щось тут робити. Без нашої участі надіслали цього листа до Венеції — без будь-якого обговорення кандидатур, без конкурсу проектів, без конкурсу кураторів, без конкурсу кандидатів, без жодного, я вкотре повторюю, навіть формального обговорення.

Ми намагалися потрапити до міністра навесні, напередодні зборів інтелігенції в Оперному театрі саме для того, щоб розповісти про бієнале, обговорити це на самій конференції: хто, як, яка концепція, які пропозиції, довести це до відома широкого загалу. Раєвський був на прийомі в міністра. І домовився зі Ступкою, що з приводу бієнале він зустрінеться з ним ще. Ступка призначив йому час: через три дні. Приїхав із Москви Савадов, спеціально викликаний, і ми прийшли поговорити зі Ступкою. Нам передали через секретаря, що він зайнятий. Це був кінець травня — початок червня. Потім ми працювали з нашою виставкою в Українському музеї. Далі в нас була перша широкомасштабна виставка сучасного українського мистецтва в Осло в Норвегії. І це, звичайно, вимагало колосального напруження. Коли ми приїхали, в нас уже було запрошення на архітектурну бієнале...І я зайнялася нею. Це було влітку. Наприкінці серпня вона відкривалася. Я особисто не могла нічого робити, оскільки роботи з проектом було надто багато, та й у серпні всі були у відпустках. Однак щойно ми поїхали до Венеції, відразу було написано листа. Ну й далі вже все цим визначалося.

Що ж сталося на зустрічі у Венеції?

На зустрічі кураторів і комісарів усі куратори виступали і казали: «Ми пропонуємо ось такого художника, й така в нас концепція». А наш «куратор» відповідає: «Концепції немає, художника поки що не називаємо». Я сказала, що є представником парламентського Комітету з культури, хочу подякувати за запрошення і за допомогу в просуванні України на Венеційську бієнале і також хочу передати, що Комітет з культури вважає за можливе рекомендувати в тому числі проект «Інтервали» на Венеційську бієнале, автор-куратор Раєвський. Раєвський сказав, що за весь період існування Венеційської бієнале українське мистецтво спочатку представляла Росія, потім його представляв Радянський Союз, а тепер це намагається робити Америка. Ми не проти Америки, але ми вважаємо нині великим досягненням, що ми тут, і можемо сказати, що українське мистецтво представлятиме Україна й українці. Однак потім, правда, ще виступив наш представник посольства, і отут уже народ справді заворушився, оскільки два куратори чи три куратори від однієї країни на Венеційську бієнале — це нормальне явище, це буває часто й ні в кого не викликає жодних запитань, оскільки триває пошук, відбувається якесь змагання. А ось присутність представника посольства — такого ще на бієнале не було. Добре, що генерала не привезли чи там охорону якусь. І раптом виступає представник посольства, який раптом заявляє, що він приїхав сюди розв’язати конфлікт двох кураторів.

Наші опоненти

Вони беруть нахабством чи віроломством або просто бажанням підгодуватися. Чому так сталося — це треба запитувати в тих, хто їх призначив. Чому вони, а не художники, які виставлялися у світі за десять років близько 200 разів у найпрестижніших музеях і галереях. 200 разів! Цього досить, щоб Міністерство культури і мистецтв України бодай знало їхні прізвища? Я гадаю, що цього цілком досить. Саме вони працюють у контексті авангардного сучасного мистецтва.

А Онух ніхто! Нам не потрібно відчиняти «вікно в Європу», ми давно там виставляємося. А таким (я повторюю вислів Савадова, що сподобався пресі та мені) «пасажирам» потрібна така незайнята сцена, як Україна, для того, щоб в’їхати в цей світовий культурний простір на спинах саме цих художників, які вже переконали міжнародну громадськість у тому, що українське мистецтво є й завжди було. Онух спокійно заявляє на сторінках преси: «Українського мистецтва у світі не існує!» Вже за одне це йому потрібно сказати: «Спасибі за вашу діяльність тут як директора центру Сороса, але взагалі краще ви нашу країну залишіть, оскільки такого огульного паплюження нас, тим паче на сторінках преси не лише вітчизняної, а й зарубіжної, ми не терпітимемо!» Культурну «територію» слід захищати ще самовідданіше, ніж географічну. Якщо від твого імені виступає посередник, це означає, що ти сам не можеш ще себе представляти. Отже, тебе всерйоз не сприйматимуть, доки ти не навчишся сам хоча б розмовляти англійською. Адже Онух (я вже вп’яте це ім’я повторюю, не хочу на цьому акцентувати увагу — міг і інший спритник попастися) приводить на збори, на першу зустріч кураторів у Венеції, що проходила 20 жовтня, Євгена Карася. Хороший хлопець, директор галереї, взяли радником міністра — працюй на здоров’я. У своїй ніші він відмінно справлявся. Однак він приїхав на засідання кураторів і продемонстрував усім, що не лише нічого сказати не може, а навіть не розуміє, про що там говорять, оскільки мови не знає. І ось вам Онух: такий собі розслаблений куратор канадсько-польського походження представляє оцих темних, забембаних, нещасних українців, яким не те що мистецтво робити — та хай вони спочатку розмовляти навчаться. А збори кураторів — це дуже чутливий орган. Там усе бачать, усе помічають. Слово цих людей вирішальне. І Онух не соромиться демонструвати їм без’язикого комісара. Країні має бути виплачена фондом Сороса за заподіяння моральної шкоди недотримка. Оскільки не їхнє завдання піднімати й розвивати і допомагати українському мистецтву. Їхнє завдання — нав’язувати тут американське мистецтво й адаптувати нам американський спосіб думки.

Як мало бути

На мій погляд, у міністерства культури є начальники, багато начальників. І ці начальники, якщо вони себе такими називають, повинні були зібратися, обговорити, що сталося.

А зараз, по-хорошому, вони повинні взагалі-то подати у відставку. Потяг уже пішов. У Венецію відіслали листи. В багатьох країнах культурні інституції змагаються за те, хто представлятиме у Венеції країну, і, звісно, трапляються там і емоційні ексцеси, все це має таку драматичну історію, але ніколи не доходить до суперечки, хто представлятиме — свій куратор, національний, чи хтось сторонній.

Я шаную і, можна сказати, люблю народного артиста Богдана Ступку, він грає прекрасні ролі, це явище в українському мистецтві. Проте тут річ в іншому. Треба, напевно, давати присягу, що захищатимеш цю країну, якщо ти станеш вищим чиновником. Якщо ти цю присягу порушуєш, то несеш за це відповідальність. Ось ми відповідаємо п’ятнадцятьма роками нашого життя й творчої біографії, яку перекреслять: життя, долі, гроші, компроміси, — все було покладене на вівтар. І прийшла гарна людина, можливо, в інших ситуаціях, Богдан Ступка і просто це перекреслила! Яку міру відповідальності за це покладає на нього країна? Я хочу це почути, я хочу, щоб преса мені це пояснила.

Наступні кроки

Ми плануємо спочатку оголосити такі собі збори інтелігенції, а потім ми оголосимо референдум про те, що взагалі відбувається в культурному просторі, чому так легко заїжджий пан, що, крім профанації, нічого не зробив...

Ми робимо свій проект. Ми звернулися в контексті прес-конференції прямо до Президента країни, Кабінету міністрів і парламенту з проханням підтримати наш проект. Мотивували тим, що ця група вже близько двохсот разів представляла країну за кордоном протягом десяти років у контексті авангардного сучасного мистецтва, і Міністерство культури цього жодного разу не помітило. Тому нехай нам вибачать, але ми маємо право один раз не помітити Міністерства культури і звернутися до них безпосередньо з проханням нас підтримати. Ми підписали листи, само собою, і розіслали.

Найважче — народити ідею. І ми хочемо показати світові, що тут, у цій країні, народжуються глобальні ідеї. І ця країна не може вважатися найбіднішою чи найвідсталішою. У світі це знають краще за наших міністрів, між іншим. І присилають сюди таких Онухів, які не консолідують цього руху, а, навпаки, розчленовують, розштовхують по різних кутках, щоб цього явища не було.