МУЗИКАНТ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДЕСЯТИРІЧКИ

Оркестр гримів «Франческою да Ріміні» на всю міць молодих м’язів. Дзенькало у вухах від тарілок, ухало всередині від барабана і литавр — і поставала картина щастя від процесу спільного музикування. Того дитячого, ні з чим незрівнянного щастя спільного творення музики, яке часто доводиться бачити в молодіжних колективах. Оркестр грав азартно, енергійно, закохано. Насамкінець — і заслужений шквал овацій; і змучений, весь мокрий, неймовірно щасливий диригент Сергій Солонько («Франческа» — дуже серйозний твір світового симфонічного репертуару!) І глядачі — мами, вчителі, друзі, які охоче вибачають форсований звук і не зовсім чисту та синхронну гру. Вибачимо й ми, розуміючи, що перед нами святая святих виховання музиканта — середня спеціальна музична школа. Та, куди прагнуть усі обдаровані малюки; та, що дає чудовий і всебічний музичний розвиток, непорівнянний з тим, який дають інші навчальні заклади (не тільки в нас — в усьому світі!) Так, це і є «десятирічка» — як за звичкою її називають, попри збільшення кількості прожитих у ній років до одинадцяти.

Звітні концерти Київської середньої спеціальної музичної школи-інтернату ім. М.В.Лисенка — завжди тривалі та докладні. Адже кожен вихованець «десятирічки» — багатообіцяючий, кожен — потенційне світило вітчизняної музичної культури. Тому зрозуміле прагнення викладачів і адміністрації показати все найкраще, що є в школі. На останньому звітному концерті, який традиційно відбувся в Колонному залі ім.Лисенка Національної філармонії, ми побачили ряд готових, зрілих, дорослих (не за віком, а за рівнем фахової підготовки та музикантського мислення) виконавців. Неперевершені були духовики — кларнетист Льоня Танчик і фаготист Вадим Супрунюк, що «грали граючи». Адже це чудово, коли в «грі на інструменті» видимий ігровий момент — зовнішній прояв каторжної багатогодинної праці. Чудові були інтерпретації п’єс для ударних, запропоновані Дмитром Ільїним, хочеться сказати — чарівником із паличками, який чаклує над інструментом. «Бурлеска» Д.Шостаковича в його виконанні набула нового звучання: не просто жарт чи глузування, а споконвічний протест композитора проти бездумної легкості та бездушного механіцизму, так тонко виявлених у перекладенні п’єси для ксилофона. Потішили віртуозною досконалістю піаністи (Ганна Федорова, Саша Чугай, Андрій Ярошинський, Юля Швед, Павло Гінтов, Катя Куликова). Вражали виступи скрипалів — Сашка Пушкаренка, Максима Степаненка, Ксенії Мороз, Віри Корольової, Кирила Шарапова. Вдало зіграв віолончеліст Мишко Бабич. Крім виступів дітей, слід також відзначити каторжну працю їхніх викладачів, які доводять виконання творів до досконалості, і батьків, які найчастіше кладуть життя на вівтар мистецтва. І окремо — концертмейстерів, чия праця, можливо, не дуже помітна. Однак маленькі виконавці часто зобов’язані саме їм — добрим нянькам камерного виконавства, які терпляче витримують коливання темпу та гучності, підлаштовуються, чиє мистецтво в тому, щоб зберегти Ансамбль. В ім’я молодого таланту. В ім’я звучання музики.

Не обійшлося на концерті і без промахів — невеликих і прикрих, яких цілком можна було уникнути. Не братимемо до уваги четверного фортисимо учнівського оркестру, адже дітям так хотілося, щоб їх почули. І довжелезність концерту — не біда, хоча й чимале навантаження на слухачів. Не завжди виправданим був сам вибір п’єс для концерту — переважали бравурні, голосно-швидкі твори, в яких фізкультурні вправи для пальців часом підміняють глибину думки та тонкість почуття. Такі твори придатні хіба для бісів — коли після концепційної програми піаніст (скрипаль, віолончеліст etc.) хоче вразити захоплену публіку черговим кунштюком.

Симптоматичною в цьому плані (до того ж, не зовсім удало виконаною) паралеллю виявився наступний за «Ходою гномів», що відкрив концерт, «Жартівливий марш» А.Штогаренка. Символічно, чи не правда, — той самий «хід пігмеїв», але пустопорожній і позбавлений, на відміну від грігівської п’єси, інтонаційної ідеї. Мимоволі думалося: чи не є це гротескноторжествуючим ходом педагогічного репертуару, де краса (так-так!) підміняється швидкістю, а музична думка — горезвісною «національною пропорцією»? «Голосно і швидко» грати легше — значно складніше, говорив Святослав Теофілович Ріхтер, грати повільно й тихо.

Нарешті, найболючіше, як нам здається, місце школи ім. Лисенка — її хор хлопчиків, про який «ДТ» уже писало. У принципі — унікальний добір дітей із голосами, із головою і з вухами (хор хлопчиків — мрія кожного хормейстера, а тут воістину ексклюзивний матеріал!). Музичні, милі та уважні — проте це ж хлопчики, і в їхніх вустах жіночий репертуар — «а хто ж мене молодую та й додому проведе» — щонайменше, карикатура, а партія Віолети у виконанні дисканта — не просто двозначна, а непристойна. Мати такого чудового (унікального!) соліста, як дискант Олексій Пальчиков, — і підставити до нього в акомпанемент спірічуелс, який не відрізняється ні звуком, ні штрихом від «і шумить, і гуде» — чи це не волаючий непрофесіоналізм та безвідповідальність?! І чутливі цезури посеред «Боже великий, єдиний»; і «нафталінний» репертуар — так, школі є над чим працювати. Сакраментальне і в цій ситуації риторичне запитання «хто винен?» час уже, як видається, замінити не менш сакраментальним, але зовсім не риторичним «що робити?» Адже хор десятирічки при розумному, професіональному, компетентному керівникові — особистості, хормейстері, музиканті — міг би стати окрасою не лише київських сцен. Жаль, що сьогодні він номінально — «учасник престижних конкурсів», а насправді — не більш ніж статистична одиниця школи. Втім, звітний концерт наочно продемонстрував, що в десятирічці ім. Лисенка кожна «одиниця» — неповторна, творчо обдарована й позначена Богом. Це тим паче важливо, що нині, у часи спаду економічного, а отже і культурного, є заклади, які працюють на Майбутнє. А якщо вони є — то воно настане. Обов’язково.