Музичні вітражі композитора Ляшенка

Один із найяскравіших вітчизняних композиторів, народний артист України Геннадій Ляшенко висунутий на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2007 року. (Концерт №2 для віолончелі та симфонічного оркестру; «Містерія тиші» для хору a cappella на вірші Т.Г.Шевченка; Кантата «Вітражі і пейзажі» для хору a cappella на вірші Б.І.Антонича.)

Визначення «професіональний композитор» у нинішніх наших умовах справедливе тільки наполовину, у тому, що стосується рівня підготовки. В іншому значенні це словосполучення може сприйматися як чистісінький оксюморон, такий собі «гарячий сніг»: адже професія — то є те, з допомогою чого люди заробляють собі на життя. А сучасна композиція — це все що завгодно, тільки не спосіб «заробляння грошей». І стосовно людей, які присвятили себе їй, доречні всі високі слова, хоч би як скептично ставився до цього обиватель: творчість, ентузіазм, навіть подвижництво.

Інакше як подвижництвом не назвеш, на мій погляд, і спосіб життя Геннадія Івановича Ляшенка (хоча, найімовірніше, сам композитор так не думає). Щоденна композиторська праця має, звичайно, суто кількісне вираження: опуси можна порахувати, можна, шанобливо похитуючи головою, оцінити стоси написаних рукою творця клавірів і партитур. Але головним при цьому однаково залишається народження нових сенсів, вміщених у знову створюваній музичній тканині.

Полем реалізації таких сенсів стає багата й різноманітна жанрова система сучасної музики, що надає митцеві найширших можливостей для творчого самовираження.

Здобутки Геннадія Ляшенка у галузі симфонічної музики, що протягом останніх двох з половиною сторіч справедливо сприймається як найбільш адекватний спосіб вираження у звуках глибокого філософського смислу, досить вагомі. Написані ним п’ять симфоній, дві симфонієти, «Симфонія-реквієм» на вірші Роберта Рождественського, симфонічна сюїта «Карпатські новели» за мотивами творів Василя Стефаника, Драматична поема й Привітальна увертюра створили йому репутацію одного із провідних українських симфоністів, гідного продовжувача традицій Бориса Лятошинського. Геннадій Ляшенко досить вільно трактує сам жанр симфонії, і в результаті народжуються актуальні драматургічні рішення.

Не менш успішний композитор і в тому, що стосується музики камерно-інструментальної. Навіть простий перелік творів (а це Струнний квартет, Тріо для скрипки, віолончелі й фортепіано, «Український триптих» для камерного оркестру, Соната для віолончелі й фортепіано, Концерт для арфи й камерного оркестру, Соната для скрипки й фортепіано, Соната для саксофона й фортепіано, фортепіанні дуети, «Відлуння» для фортепіано, Соната для баяна) дає підстави судити про те, наскільки органічна для композитора ця сфера, якими активними є його пошуки нових, різноманітних шляхів втілення власних ідей.

Якщо додати до цього переліку балет «Лорка», музику до кінофільму «Таємниці святого Юра», вокальні цикли й хорові кантати, стане зрозуміло, що жанровий спектр усього створеного Геннадієм Ляшенком дуже широкий.

Інша сторона творчості — мова, якою звертається до світу митець, комплекс виражальних засобів і прийомів, що становить основу його стилю. У контексті сучасної музики це прямо пов’язано з проблемою композиторської індивідуальності. Арсенал сучасної композиції настільки різноманітний, що надані митцеві можливості стають справді безмежними. І тут перед ним неминче постає необхідність вибору.

У 60-ті, коли нова музична інформація, що прорвалася крізь проломи «залізної завіси», буквально приголомшила молодих художників, Геннадій Іванович зумів перебороти авангардні спокуси. Ціннісна система авангарду вступала в протиріччя з власними світоглядними орієнтирами композитора: відчуттям гармонії світу, його космічної ясності й одвічної впорядкованості. Втім, згодом, «нарощуючи м’язи», осмислюючи й переосмислюючи виражальні можливості тих або інших прийомів, композитор дедалі активніше використовував не лише традиційні засоби, але й елементи алеаторики, сонористики, полігармонії й політональності, ладогармонічної модальності, на їх основі створюючи свою, цілком оригінальну музичну мову.

Ще одне питання, що незмінно викликає суперечки в навколомузичному середовищі, — про національну визначеність сучасної музики. Наскільки воно актуальне в епоху глобалізації? Напевно, настільки ж, як і протистояння індивідуального — уніфікованому. Із часів романтичного націоналізму ХІХ століття, коли національна культура ставала одним із вирішальних чинників у створенні нових держав, із часів початку століття ХХ, коли національне осмислили як вияв індивідуального в системі загальнолюдського, ця характеристика є однією з найважливіших у підходах до творчості будь-якого митця. Інша річ, що самі вияви національного — належні і реальні — теж викликають дискусії, і, звичайно, набувають різних форм, мають різну «питому вагу» у музиці кожного окремо взятого творця.

Любов до рідної землі, хоч як патетично це звучить, справді одухотворяє твори Геннадія Ляшенка, виявляючись прямо або опосередковано. І земля Запоріжжя, де він народився, і Львів, де вчився, і Київ, з яким пов’язана більша частина життя, однаково дорогі композиторові. Тому й звернення до теми України — а воно вже у назвах його опусів («Карпатські новели», Український триптих, «Дніпрові веселки» і т.п.), — і увага до текстів вітчизняних поетів і письменників (Тараса Шевченка, Василя Стефаника, Богдана Ігоря Антонича, Павла Тичини) є невипадковими. Митцеві болить біль його народу (його Четверта симфонія присвячена пам’яті жертв Голодомору). Національне має своє вираження й на рівні музичної мови, конкретних композиційно-драматургічних прийомів: наприклад, одна із частин складної для виконання й сприйняття, насиченої сонористичними ефектами хорової кантати на вірші Б.Антонича «Вітражі й пейзажі» викликає прямі асоціації і з народною піснею, і з традицією її обробки в українській професіональній музиці.

Турбота про безперервність національної традиції, «вписаність» сучасного мистецтва у контекст національної культури — дуже важливе й за суттю своєю високе завдання, яке своєю цілком буденною роботою покликані вирішувати сучасні композитори. Для Геннадія Івановича Ляшенка, професора Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського, одним зі способів самореалізації у цьому ключі стала більш ніж сорокалітня педагогічна діяльність. Творча щедрість і щирість у взаєминах з учнями, багато з яких стали відомими композиторами, стали основою її успішності. Очевидно, саме це визначає і ставлення до Геннадія Івановича юних студентів Київської дитячої Академії мистецтв, які осягають під його керівництвом ази майстерності.

Інтерес молодих до особистості Г.Ляшенка не вичерпується лише спілкуванням у форматі «учень — педагог» у класі композиції. Це спілкування реалізується ще суто музичними засобами: молоді люди з інтересом слухають музику композитора, молоді виконавці із задоволенням звертаються до його творів.

У цьому можна було вкотре переконатися 30 січня під час авторського концерту Геннадія Ляшенка, що відбувся у Великому залі НМАУ. Молоді музиканти — блискучі солісти (віолончеліст, заслужений артист України Іван Кучер й піаніст, лауреат міжнародних конкурсів Олег Безбородько), артисти двох хорів (муніципального хору «Хрещатик» під керуванням Лариси Бухонської, камерного хору «Кредо» під керуванням Богдана Пліша) і Державного академічного естрадно-симфонічного оркестру України (диригент — народний артист України Аллін Власенко) продемонстрували не тільки високий професіоналізм, але й здатність творчо інтерпретувати досить складну з виконавського погляду музику. Незважаючи на те, що в музичній академії нині канікули, серед слухачів було доволі багато молодих. А це не тільки оцінка творчості композитора. Це ще й те, що дозволяє дивитися в майбутнє з певним оптимізмом.