Мужність спогаду

На початку позаминулого століття модними були картини, що їх називали «обманками», — художник домальовував на звичайному тематичному полотні ілюзорно виписану сторонню детальку (наприклад, краплину води) так, що її хотілося здмухнути. За смакуванням фокусу сама картина вже була нецікава. Щось таке зладнало видавництво «Фоліо» — книжку есеїв зірок телеканалу «1+1» Юрія МАКАРОВА, Ольги ГЕРАСИМ’ЮК та Станіслава ЧЕРНІЛЕВСЬКОГО «Ти не один!».

Ознаки цієї книжкової «обманки» — обкладинка з портретами всевідомих телеведучих та підзаголовок: «З новітньої історії українського телебачення».

Ні, читача не підчепили на блешню модних облич та гарячої теми — усе це в книжці є. Залаштункове життя каналу та розсип блискучих ескізів: «витончений естет… багатошаровий бренд» Олександр Роднянський; «колишній скрипаль і мотогонщик» Володимир Оселедчик; «джентльмен української журналістики» Олександр Кривенко; Микола Вересень, «здатний розмовляти так, що співрозмовник почувається найважливішою людиною у світі»; «людина-інтуїція» Валентина Руденко; Данило Яневський, який «завжди був Яневським — і його марно було форматувати»; Андрій Данилко та його «Вєрка — той самий блазень, що сміється і над королем, і над юрбою, і якщо юрба цього не відчуває, то їй же гірше».

Чимало тут (особливо у Ю.Макарова) «технології деталей» становлення новітнього українського TV, що її цікаво знати як звичайному глядачеві, так і профі. Наприклад, такі розмисли: «Новини — це таке саме шоу, як і будь-яка інша телевізійна програма. Не цирк, але шоу… Телевізор — дуже обмежене коло для експериментування. Не тому, що телевізійники не люблять експериментів. Їх не люблять глядачі… Генетично та естетично телебачення походить не від кіно, а від… радіо. Телебачення — не недосконале кіно. Телебачення — вдосконалене радіо».

Але книжка таки про інше. Про мрію як енергоносій життя, з її магічною формулою «Хочу і буду!»; про компроміс як відсутність надії (сумний афоризм О.Кривенка) та про «допустимі рівні» конформізму; про відповідальність професіонала як передумову свободи — власне, про гіпотетичну «можливість жити інакше» в сучасній Україні, де «люди вже знову погрузли в страху. А втім, може, вони звідти ніколи й не вилазили?» (О.Герасим’юк).

Зо два місяці тому, коли книжка вийшла з друку, здавалося, що цей триптих спогадів-сповідей торкнеться масового читача хіба своїм кулуарним боком. Її біль і крик — той, що з картини Мунка та вірша Набоки («Щось кричала та людина, // Та не чули люди») — загусне у драговині як не страху, то збайдужіння. За відсутності адресної авдиторії досить, замість рецензії, пригадати лиш рядок із Набочиного записника: «Промова, рекомендована для виголошення у колі сім’ї перед смертю… про те, що мало меду. Мало!»

Та по тому, як мільйони українців пройшли через Майдан, розсвічений саме медовими кольорами, з’явилася певність, що ця книжка буде прочитана, сказати б, ізсередини. Як і ще дві, котрі з’явилися водночас: Володимир Павлів. Синдром програної війни. 12 есе про Олександра Кривенка; Андрій Кокотюха, Максим Розумний. Лірика 90-х. Любити живих. Бо, як писав М.Мамардашвілі (не випадково кілька разів згадуваний у нарисі С.Чернілевського), «пізнавати можна лише те, що є у душі. Навіть із книги — готове, здавалося б, знання — можна засвоїти, якщо у тобі вже є те, з чим можна привести його у відповідність, що можна згадати і впізнати… Пізнання як пригадування».

Сімнадцять днів, що струсонули Україною, стали спогадом, котрий уможливлює пізнання.

«Студія 1+1» вийшла в ефір 1995 року. Щойно обраний президент іще не бавився на людях гітарою й не дозволяв собі бути самим собою — про те, що «національна ідея не спрацювала», він скаже пізніше. Вібрації синьо-жовтої ейфорії ще вчувалися за спиною, і професіоналів живило «пристрасне бажання здійснити щось вартісне у своїй країні» (О.Роднянський). Набока і Кривенко тримали купи нову українську журналістику, подаючи імперативний приклад професійного креативу та етики (перший — в інформагенції УНІАР і на телестудії «Ера», другий — у «Пост-Поступі», в «ПіКу» та на Громадському радіо). Літератори квапилися «писати на заборонені теми забороненими словами» (А.Кокотюха/М.Розумний). І кращі твори того часу — Андруховича, Пашковського, Забужко — ще тримали адреналіновий рівень світосприйняття. «Ми вірили, що можемо бути іншими — не сірими, забитими, переляканими і залежними від ласки чужинця, а строкатими, радісними, відважними і вільними — незалежними» (В.Неборак).

А тодішні кіношники, що їхні імена складають мозаїку нинішнього телебренду «1+1», вирішили створити нове українське TV, ще не відаючи, що торкаються чогось подібного до ящика Пандори. «Дев’ять років тому, коли починався «1+1», нам не могло спасти на думку, що телебачення виявиться таким істотним інструментом політичного впливу, що телебачення перетвориться на надзвичайно успішний бізнес, що телебачення відіграє ключову роль у реалізації кар’єр і проектів, не зовсім пов’язаних із медіа» (О.Роднянський).

Попервах, пригадує О.Герасим’юк, «ми думали, як вагітні, тільки про хороше… У цьому не було звичної мені журналістики. Але була солодка насолода чи п’янливий гіркий сум. Так колись я грала на піаніно… А кіношне наше керівництво нічого не забороняло. По-моєму, вони й самі залюбки потроху грали на піаніно».

«Польоти уві сні та наяву» тривали недовго. Експедиції «ранньої» Ольги Герасим’юк за містичними сюжетами по всій країні поставили її віч-на-віч із правдою: «Нікому було сперечатися з тим устроєм, який, як ми бачили, формувався в країні. Не було таких програм, і не було охочих… Слабкий був духом сам журналістський світ у країні, слабкий на нерви і на гаманець». «Правда в тому, — пишуть про ті ж часи А.Кокотюха з М.Розумним, — що ми не хочемо бачити того життя, яке є поруч із нами».

Це було критичне роздоріжжя, по-різному перейдене нашими журналістами. Одні потяглися на призовні пункти відомих політгравців і обміняли журналістську клятву Гіппократа на кредо «голубчиків» з «Кисі»: «Ничего не знаю, ничего не видел. Не слыхал. Не понимаю, не хочу, не мечтал». Меншість трималася Набочиного штандарту: «Ми не підемо пріч по забутих таємних стежках,
// Ми лишаємось тут». О.Герасим’юк переходить до чистої соціальної журналістики, посестри адвокатури. «Перше, що треба було змінити, — навчити заново кожного громадянина бути сильним. Переконати його, що в правильній державі найважливіше — його право бути вільним і захищеним. Людей можна було навчити цього, тільки показуючи приклад, як це робиться».

Тоді ж Кривенко з Павлівим уже розчаровуються в можливостях хрестоматійного впливу преси на владу: «Ми розуміли, що їхній цинізм не проб’єш жодними демаскуваннями чи воланнями про совість. Дошкулити їм можна було лише провокацією — нахабною і нещадною. Це була наша помста за згвалтовану суспільну етику, як ми її розуміли. Тому провокація і стала творчим методом, який домінував і в «Пост-Поступі», і в ЕНУ, і в ПіКу». Провокація як жанр перетворюється на приклад як стиль.

За теоретика провокації-прикладу можна вважати Юрія Макарова, який від початку скептично ставився до можливості сучасного TV коригувати свідомість і водночас акцентував його необмежений вплив на підсвідомість: «Телебачення органічно не пристосоване до того, щоб вселяти переконання, позиції, віру, врешті. Щонайбільше — прості стереотипи поведінки. Не стиль думок, а стиль життя… Телевізор — як Буратіно, думки в нього коротенькі». За такого настановлення об’єктом провокації-прикладу ставала не влада (як у класичній журналістиці), а маса. Їй, телеавдиторії, Ю.Макаров демонстрував насамперед себе — себе, як успішного, витонченого телепрофі. І послання це означало «можливість бути українцями і при цьому не почуватися провінційними… Можливість бути цікавими й успішними не всупереч, а завдяки тому, що ми українці… Модель українця розумного, освіченого, інтелігентного, заможного».

Поруч із Макаровим був невидимий у телевізорі Станіслав Чернілевський, мовний чаклун каналу. «Ми почали нарощувати певний лад україномовно висловлених переживань, розвиваючи поліфонію гуманітарних сенсів, що раніше не включалися в простір цих переживань… Почали розширювати лексичний діапазон української пам’яті російськомовного співвітчизника. Люди почали масово зазирати в словники, напружуватися, щоб розуміти й переживати по-українському… Чи можливе це було в «додинастійні» часи?»

Канал провокаційно випромінював «органічну шляхетність» українськості. Як пише О.Герасим’юк, «усі зачудовано дивились і вже любили і не любили». Бо! «Успішних людей у нас не люблять… несприйняття викликає успішність як така. Не просто успіх, а установка на успіх» (Ю.Макаров). Ім’я цій «ментальній дрібниці», що її насмілилися дражнити на «1+1», — Заздрість. Не так та жаба з анекдотів, як темні випаровування підсвідомості, що осідають у душі отруйним конденсатом. Те, що доктор Чехов настійливо рекомендував вичавлювати з себе краплину за краплиною. Бо, якщо знехтувати гігієною, можна одного разу почути власний голос у ревищі «Розпни його!». Або, м’якший варіант, — перестрашитися «наколотих апельсинів».

На тлі злободенної дискусії про розколи й «розколи» цікаво пригледітися до одного місця у спогадах Віктора Неборака: «Світ розщеплено на два світи — світ Котляревського і світ Гоголя. Перший — ясний, віталістичний, спокійний. Другий — затемнений, фанатичний, жахливий». І далі це персоналізовано у подвійному портреті Андруховича-Ірванця: «Юрко — це «українська мрія» з часу відходу у хрестоматійні сфери Івана Петровича Котляревського… поет-колекціонер естетизованого минулого… Сашко — це стьоб над усіма «українськими мріями»… Класичний персонаж натовпу, перший-ліпший розповсюджувач пліток, сенсацій і респіраторних захворювань, Ірванець якнайнесподіваніше виокремлюється з натовпу і дражнить юрбу… адреналінними доторками до теперішнього».

Це — ті самі різновиди провокації-прикладу: проти свідомості і проти підсвідомості. Але, здається, ця умовна демаркація проступає хіба на вистиглій із часом поверхні подій. А там, у глибинному вкраїнському нурті, — як у геть непередбачуваній Зоні Тарковського. Можливо, й так, як уявляє собі С.Чернілевський: «Мені видається, що матричним станом української культури є саме її «популярний субстрат», концентрований… Так! Так! Саме в суржику. Або у вертепі. Особливість українського культурного топосу якраз у тому, що «низьке» й «високе» у ньому існують одне в одному, а не окремо: сакральне в профанному, профанне в сакральному, смішне в трагічному, трагічне в смішному, моторошне в прекрасному і навпаки. Українська жінка-перевертень удень — мила дружина, а вночі — підступна відьма… Сатурналії — український шифр… Вєрка… такий собі Чаплін у Солосі… А «Глухоманія» Валентини Руденко в «Телеманії» — ця миргородсько-гоголівська стихія в рафінованому тележурналі Юрія Макарова!».

Цікаво було б поглянути на тринадцять наших незалежних літ крізь таку призму, чи не так?

Якщо згадані книжки розглядати не лише з боку мемуарної інтриги (хто? коли? з ким?), то вони містять більше запитань, ніж прописів. Така вже наша українська данність — «к’єркегора б сюди // або з десяток жанполів чи сартрів» (С.Набока). Та психологи знають: правильно поставлене запитання — ключ до самопізнання. Автори знайшли в собі мужність ставити свої запитання не минулому, а нинішньому дню — в іменах і посадах. Зросла на таких запитаннях література — карта для тих, хто йде слідом.

Коли вони, звичайно, пам’ятають пересторогу Мілана Кундери: «Незнання — це провина».

Коли ж ні — голосуйте за «стабільність».