МУЗЕЙ ДЛЯ ЄВРОПИ

У Німеччині й Польщі точаться дискусії про створення пам’ятного меморіалу — або в Берліні, або у Варшаві, — який має нагадувати про вигнання із Сілезії. Наш польський кореспондент розповідає про мінливості долі, які торкнулися не лише німців.

Ми, німці, вигнанці? Не ми себе так назвали. Цей ярлик навісили нам політики, історики, «Спілка вигнанців». Моя німецька бабуся завжди вважала себе вигнанницею. Принаймні, коли йшлося про «Втечу з Бреслау», що проходила через Судети і — поки — закінчилася в Тюрінгії. Ми — втікачі: не солдати заганяли нас у товарні вагони, а ми самі кинулися в дорогу на свій страх і ризик, із дітьми і пожитками, ще до того, як прийшли солдати.

Втікачі. Але в 70-ті і 80-ті роки про це вже не розповідалося. Мабуть, лише тоді, коли потрібно було пояснити онуку, чому сусіди отримують будинок у спадщину, а ми ні, і що з цього випливає. А якщо й розповідалося, то лише про приїзди Гітлера та кайзера Вільгельма у Вроцлав, тодішній Бреслау. Якось бабульхен розповіла про втечу, але дуже коротко: про евакуацію в сілезьке село від бомбардувань тоді, взимку 1944—45 рр., про подальшу втечу разом із селянами. Дідусь загинув раніше, бабуся мусила втікати одна з п’ятьма дітьми, і ще зі своєю старенькою мамою, якій дозволили їхати на візку. Нічні зупинки в богемських селах, надія на повернення до Сілезії, прибуття в Тюрінгію. Час «Ч».

Моя польська бабуся навпаки не вважала себе вигнанницею. На своїй батьківщині, в Україні, вона пережила приблизно те ж, що й моя німецька бабуся в Сілезії. З’явилися солдати з червоними зірками на кашкетах, аби щось поміняти в її житті. Про той випадок, коли червоноармієць хотів застрелити її матір, а вона, сама ще дитина, із лементом кинулася, щоб заступити її, не розповідала протягом десятиліть. Лише в 80-х роках бабуся про це заговорила, і лише тоді, коли приїхала в гості в Західну Німеччину.

Бабся, польська бабуся, дуже любила розповідати, як приїжджав цар Микола («ми стояли рядами і вітали його, а він їхав із піднятою рукою»). Потім була революція, польсько-радянська війна і було встановлено новий державний кордон, який, на жаль, не рахувався з нашою сім’єю. Рік страждали під владою Рад, потім уся сім’я таємно втекла. Під покровом темряви, на візку переїхали через прикордонну річечку на польський бік. Нічні пошуки, поліцейські пости, все ще надія на повернення; прибуття до Варшави. Час «Ч».

У 60-ті роки ми вперше на старенькому «Фольксвагені» відвідали рідні місця — Бреслау, сьогоднішній Вроцлав. Жахлива поїздка: бабульхен так і не змогла знайти могилки рідних, усі надгробні пам’ятники було повалено. Поляки дивилися на нас похмуро і кидали вслід «Фольксвагену» каміння. Бабульхен навіть не постукала в двері рідного будиночка, вона лише взяла трохи землі з палісадника і наповнила нею свою сумку. Сьогодні сілезька земелька лежить із бабульхен у могилі, як вона того бажала.

Приїзд наступних поколінь виглядав зовсім інакше. У 80-ті роки можна було вільно постукати в двері будинку в Бреслау — найбільшого міста Європи, котре у XX столітті стало жертвою «етнічної чистки». Польським жителям, таким же біженцям зі східних областей Польщі, нічого не варто було пустити нас у дім і показати його. Було ясно: до нас сюди приїжджали сотні тисяч людей і завжди їх приймали дуже радо.

Те ж саме було п’ять років тому в Україні, коли ми вперше з часів Жовтневої революції приїхали в село Тинне, на батьківщину моєї польської бабусі. Поділля — місцевість, вкрита такою чорною і родючою землею, начебто випав дощ із зони. Надгробні пам’ятники — напівзруйновані, але недавно приведені в порядок. Садибу маєтку ледь впізнаєш. Сільські жительки передали нам фотографію ікони Діви Марії з давно вже зруйнованої сільської церкви: це єдине, що в них залишилося з тих часів.

Що ж змінили ці зустрічі? Як і раніше, залишилося багато розбіжностей. Коли, наприклад, на німецькому боці мова заходила про право на батьківщину, то на польському боці казали про право на ненависть. Страх перед поверненням німців був протягом 45 років найсильнішим, а наприкінці навіть єдиною ланкою між урядом і народом. Поряд із цим полякам торочилося, що Сілезія майже завжди була польською територією, тож поляки часто дивувалися, коли зустрічали сілезця, котрий не міг сказати жодного слова по-польськи.

Однак стукіт у двері був сильнішим за будь-яку пропаганду, і дієвішим, аніж будь-які отримані в школі знання. Відвідування туристів, котрі тужили за батьківщиною, і місія польських священиків 1965 р. («Ми прощаємо і просимо прощення») проклали перші шляхи. Паралельність доль двох вигнаних народів, не така як між німцями й чехами, полегшила «діалог між рівними».

Все добре, що добре закінчується — дискусія закінчена? Польський міністр ремствував цими днями у вузькому колі, тому, що має зараз сконцентрувати всі сили на вступі в Європейську співдружність і вже втомився займатися цим історичним «гноєм». Дискусія про кордони лише почалася. Возз’єднання Європи в ЄС відродило до життя старих демонів; вони ховаються за такими дружелюбними поняттями, як рівні права, право вільного вибору місця проживання і рівень добробуту ще раз ставлять сусідство перед серйозним випробуванням.

Та не будемо себе обманювати: рани минулого в Польщі набагато свіжіші, аніж у Німеччині, де пластиру й бальзаму було більш ніж досить. Лише чверть поляків, як показало опитування, готова німців «простити і просити про прощення». Половина опитаних готова лише простити. Інша чверть не хоче німців ні прощати, ні просити про прощення за те, що німці зробили на Сході.

Саме тому було б мужнім кроком створення в Сілезії музею, присвяченого вигнанцям, як цього тепер вимагають дедалі більше поляків. Обидві бабусі, бабульхен і бабся, знайшли б себе тут знову. Кожна страждала сама за себе, а пам’ятати ми будемо разом.

Переклад
Марії МІТРОШИНИ