МОЖЛИВІСТЬ АВТЕНТИЧНОСТІ

Видана «Духом і Літерою» робота канадського філософа Чарльза Тейлора «Етика автентичності» — перша його книга, перекладена українською мовою (у видавництві також готується до друку його праця під назвою «Джерела себе» — результат багаторічних роздумів філософа над становленням модерних уявлень про людську індивідуальність, її витоки та виміри). «Етику автентичності» можна назвати альтернативою багатьом аналітичним роботам кінця ХХ століття, в яких мислителі прагнуть охарактеризувати сучасність. Простежуючи ідею автентичності, Тейлор крізь її призму розглядає зауваження та застереження славнозвісних і впливових критиків сучасного суспільства та його культурної та соціально-політичної ситуації — серед них і Алан Блум («Звуження американської свідомості»), і Даніел Белл («Культурні суперечності капіталізму»), Крістофер Леш («Культура нарцисизму») та Жиль Ліповецькі («Доба пустоти»). Узагальнюючи певним чином їхні арґументи, Тейлор виділяє три «хвороби» сучасності: індивідуалізм, інструментальне мислення і втрату свободи, розглядаючи їх, що важливо, і на публічному, суспільно-політичному, і на приватному, особистому рівнях. Автор чудово усвідомлює: цим список сучасних недоліків не вичерпується, але вони все ж багато в чому стосуються того, що турбує нас у теперішньому суспільстві.

Тейлор вважає, що за вдаваною обізнаністю критиків і прихильників сучасної цивілізації з її проблемами прихована плутанина, що ми не розуміємо принципової природи подій, що їх, з одного боку, ганять, а, з іншого, — вихваляють. Саме тому спотворюється суть морального вибору, який ми повинні здійснити. Тейлор обирає третій шлях, позаяк вважає неправильними і той, що пропонують захисники, і той, що його дотримуються критики сучасного суспільства. Тобто пропозиція Тейлора відрізняється і від підтримки, і від критики сучасної культури, хоча за духом і стилем письма все ж схиляється до останньої. На відміну від прихильників сучасної культурно-політичної ситуації, він не думає, що в ній все так, як повинно бути (погоджуючись таким чином із опонентами). Принципова відмінність його позиції від позиції критиків — він уважає, що автентичний моральний ідеал слід сприймати серйозно. Критичний підхід не визнає, що в основі сучасної культури лежить могутній моральний ідеал, хоча його реалізація, вираження принижене та перекручене.

Своєю чергою, Тейлор змальовує здеґрадований ідеал — сам по собі доволі цінний і потрібний у нашій культурі. Цей автентичний моральний ідеал треба зрозуміти хоча б тому, щоб пояснити, чому його використовують як лицемірне прикриття для втілення своїх інтересів чи дискредитують разом із його сучасними формами. Отже, не потрібно ані цілком засуджувати сучасний стан цивілізації, ані схвалювати без критики, ані балансувати між критикою та схваленням (мовляв, у сучасній культурі є хороші речі, але вони досягаються за рахунок певних небезпек), — потрібна робота з відновлення ідеалу: треба визначити й артикулювати вищий ідеал, що стоїть за більш або менш зіпсованими практиками, і потім критикувати ці практики з погляду їхнього власного ідеалу, тобто підтримувати найкраще, що є в цьому ідеалі, й намагатися підняти нашу практику до цього рівня.

Тейлор виступає не за революційні чи еволюційні, а за інституційні зміни, хоча вони й не можуть бути аж так радикальними і повними, як пропонували великі теоретики революції. Суспільство, каже Тейлор, завжди буде місцем боротьби між нижчими й вищими формами свободи. Факт існування боротьби означає, що воно може йти й іншим шляхом. Тейлор бере за девіз гасло, вживане в іншому сенсі італійськими Червоними Бригадами: la lotta continua — боротьба триває. Сучасне становище Тейлор розуміє як стан, відкритий для змагання, як поле нескінченної боротьби. Він пропонує нам розірвати зі спокусою бачення незворотних тенденцій та зрозуміти, що триває боротьба з невизначеним результатом, змагання за реалізацію найвищих можливостей сучасної культури, тобто автентичності.

Але поставмо питання про те, що це за боротьба. Чи існує вона і, якщо так, то якого вона роду? Тейлор оптимістично стверджує, що тільки-но навколо певної загрози починає створюватися клімат загального розуміння, ситуація змінюється. Як «змінилося» становище внаслідок загального розуміння певної загрози, продемонструвала ситуація навколо початку війни в Іраку: існувало всесвітнє розуміння її неприпустимості, загальне неприйняття і спротив, але що це змінило? Сучасні демократичні суспільства, каже Тейлор, сповнені протесту, вільних ініціатив і нешанобливих викликів владі, й уряди справді здригаються перед гнівом і зневагою керованих. Так, демократія і справді найкритикованіша зсередини, але тому й найжиттєздатніша система: вона приймає критику, потребує її як етично-психологічної стимуляції та ідеологічної розваги. Вона не відповідає протидією, а піддається, пом’якшуючи таким чином удар, що є найкращим захистом. Що частіше звучить критика (а в цьому зацікавлена влада), тим вона стає тривіальнішою, буденнішою, впізнаванішою — люди звикають до неї і згодом не помічають. Тейлор наголошує на існуванні жвавої діяльності. Людська енергія все більше спрямовується в річище політики інтересів і захисту, але чи не є це імітацією політичної діяльності, симуляцією політики, псевдо/постполітикою? Хіба ця «жвава діяльність» — не субститут реальної політики, хіба вона здатна впливати чи щось вирішувати в ситуації тієї ж таки загрози, що її всі розуміють, але ніхто не може змінити?

Політикою опору Тейлор слушно називає політику формування демократичної волі: потрібна складна багаторівнева боротьба — інтелектуальна, духовна і політична, коли дебати на публічному рівні пов’язані з дискусіями у різних інституційних оточеннях. Будемо сподіватися, що цей рецепт від канадського філософа врешті виявиться дієвим, адже іншого вибору не залишається, крім як упасти у крайнощі культурного оптимізму чи песимізму. Одне безсумнівно: Тейлорова ідея моральної сили культури автентичності надає сенсу уявленню про те, що можна «робити свою справу» і можна «відбутися».