МОЯ ОСТАННЯ ТЕРИТОРІЯ

Річ зовсім не в тому, що я люблю смачно попоїсти. Тим більше що це й так впадає у вічі. Річ у тому, що кухня й кабінет — це ті священні місцини, де клекоче, булькоче, парує і скипає сакральний продукт творчого процесу, де ти належиш тільки самому собі й можеш заглиблюватися в себе скільки завгодно. Скажи мені, що ти їси, і я скажу, що ти пишеш.

Де письменник може ще бодай на кілька хвилин вимкнутися, пірнувши у власні думки? В маршрутці, у поїзді... В таксі це неможливо, бо львівські водії зазвичай, щойно ти всівся, перетворюються на синоптиків і починають нудити своїми версіями щодо незабарного потепління чи похолодання. У літаку зосередитися не вдасться: від моменту, як запрацювали двигуни, письменник тільки те й робить, що прислухається до звуку мотора. Ще можна непогано вимкнутися на презентації, літературному вечорі, врученні премій, на зборах, на похороні, на обіді в коханої тестьової, на днях народження колєжанок дружини та під час любощів зі шляхетною метою затримати еякуляцію.

Але всі ці випадки недосконалі, адже вони позбавлені такого суттєвого фактора, як усамітнення, і кожне пірнання в себе пронизане внутрішньою тривогою, що у будь-яку мить тебе висмикнуть із плинної течії мрій і повернуть до буденності. Інша річ — кабінет або кухня.

Кухня — чудове місце для того, щоб вирішити будь-яку дилему. Коли долають сумніви, чи варто вирушати на чергову презентацію або відкриття виставки, я йду в кухню і починаю щось готувати. Душу облягає неймовірне умиротворення — а) зупка горохова на реберцях з каляфйорами (цвітна капуста), морквою, цибулею і печерицями, перетерта у міксері до консистенції рідкого пюре, б) телячі кармонадлі у винній підливі з чорносливом, в) яблучний струдель з горіхами й цинамоном... Після цього вже ніхто нікуди не квапиться. Який сенс плуганитися на презентацію з повним шлунком? Хіба на тому фуршеті подадуть щось смачніше? Ні і триста разів ні.

Усі чоловіки знають твердо, що вся різниця між дружиною і мамою та, що з дружиною ще можна спати. Отже, дружина повинна готувати так само смачно, як і мама. Тому всі чоловіки сприймають окупацію кухні як щось само собою зрозуміле. Якщо в хаті є кухня, то у ній має бути господиня. Істина, усвідомлена з дитинства. Так думають усі чоловіки. Але не я. Я згоден відступити з усіх зайнятих територій мого будинку, я згоден не залишати одяг у вітальні, не валятися з ноутбуком у спальні, голитися тільки в лазничці, ба навіть не мати нічого проти, аби кохана зазирала мені через плече у комп’ютер, запитуючи: а що ти пишеш? Я охоче поясню їй, що сам не знаю, що пишу, бо коли про це дізнаюся, то мені стане нецікаво писати. Але кухню! Кухню я буду боронити до останку, наче фортецю Бушу, а вкінці її підірву, як героїня повісті М. Старицького. Щоб мені хтось зазирав під покришку і цікавився: а що ти вариш? Нізащо! Щоб мені хтось штрикав виделкою у гуску в яблуках: хіба вона ще не спеклася? Ніколи! «Краще смерть, ніж така потеря!»

Для мене кухня — це інтимна місцина, в якій я мушу під час кулінарного священнодіяння бути сам. Це тільки так здається, що я зосереджений на краянні моркви, фаршируванні перців чи курки. Насправді я продовжую творити. Запах цибулі, тушкованої кружальцями в оливковій олії, шкварчання м’яса, ліниве пихкання мамалиги, що нагадує вулканічну лаву, мелодійне булькотіння курячого розсолику, прозорого, як сльоза Роксолани, — все це діє заспокійливо і стимулює якісь потаємні творчі потягнення. Під час приготування їжі мозок продовжує працювати так само, як і за комп’ютером: проскановує попередньо написане і пише далі, deletе, пише, deletе, пише...

Друзі не раз жартували: «Навіщо йому жінка?» Тривалий період парубоцтва давався взнаки. Поява ще однієї живої душі, яка може захопити кухню, викликала у мене жах. На кухні двом затісно. Інколи я намагався уявити, як я одружуюся і ми вдвох починаємо щось готувати, і як дружина пхає свого чарівного носика до рецептів, які я виношував, плекав і вдосконалював роками, як вона починає дивуватися, дивуватися і ще раз дивуватися, дізнавшись, що а)печериці можна їсти в салаті сирими, б) борщ не слід закислювати оцтом, а краще румбарбаром (ревінь), аґрестом, порічками, вишнями чи цитриною, в) м’ясо можна тушкувати не тільки у сметані, а й у кефірі і т. д.

Не менший страх викликала у мене перспектива споживати страви, приготовані дружиною, яка конче прагне задемонструвати мені свої незрівнянні кулінарні таланти, уже перевірені на кавалерах, які звикли харчуватися в забігайлівках і макдональдсах. Адже я змушений буду не тільки це їсти, а й неодмінно висловлювати своє захоплення, уважно вислуховуючи рецепт, який передавався ще від прабабці, земля їй пудингом.

І я їв! Я мужньо гриз «пінники» разом із пригорілим до них папером, бо саме папером (за бабусиним рецептом!) вистелялася бляха, на якій ті гм... «пінники» пеклися. Я ласо плямкав над пересоленим капусняком і з веселим завзяттям ковтав не пережованими сируваті кусники м’яса. Зрештою, я їв вівсянку на воді! На воді, а не на молоці! Без родзинок, меду, горішків і гарбузового насіння. Справжня вівсянка готується тільки на воді! Ви цього не знали? І я її їв. Перший і останній раз. Я їв пісний борщ гидкої блідо-рожевої барви і щиро цікавився, як вдалося приготувати щось подібне: цей неповторний смак, цей ніжний колір шипшини в останній стадії цвітіння, цей фантазійний присмак чогось... чогось такого... ага, так-так, оцту... чудового винного оцту з ароматом пластикової пляшки... А вареники з твердим недовареним тістом? Умм! Смакота!

Тільки велике кохання здатне на такий подвиг. Безмежне кохання — на все життя. Але, на щастя, кохання вивітрювалося швидше, ніж я міг загинути від скруту кишок. Після цього наставала пора реабілітації. Я поволі відживлявся, вертав до норми, ставав знову добрим-добрим і готовим на нові звершення та подвиги.

Панни, яких я вперше приводив до себе, мали тверде переконання, що у кожного справжнього письменника мусить бути кабінет. Звичайно, кабінетом вони цікавилися поверхово, тим більше що приводив я їх додому зовсім не з метою ознайомлення з кабінетом. Побачивши довгі ряди книг, вони з острахом підступали ближче і, провівши грайливим пальчиком по корінцях, неодмінно запитували одне й те ж: «Невже ти це все прочитав?» Стоси паперів і загальний розгардіяш впливали на них відлякуюче, вони усвідомлювали, що потикатися сюди не варто, заволодіти кабінетом бодай для прибирання неможливо без мого втручання і пояснення, де й що повинно лежати. Зате з яким радісним приреченням вони захоплювали кухню!

Кожна жінка твердо переконана, що кухня — це обличчя господині. А коли господині нема? Тоді це задниця господаря. Так вважають жінки. Кухня — це те місце, де кожна панна прагне виконати свій найкращий номер. Ні-ні, не в ліжку, а саме на кухні! У ліжку всі панни недосвідчені й боязливі, тремтливі й покірні, все у них вперше, усе незнайоме. Зате, потрапивши на кухню, панна якимсь надприродним чуттям миттєво знаходить усе, що їй тільки заманеться. І все у її руках горить, дзвенить, виблискує, викликає захоплення. Ось ти вже не впізнаєш своїх горняток — такими чистими вони ще не були. А що це за тарілочки? Які чудові тарілочки! Вона їх із собою принесла? Ні? Просто вишурувала сіллю? Боже мій, як просто! І ось уже вивільнюється стіл — який же він просторий! — а безліч приправ, скляночок, слоїчків раптом знаходять своє надійне місце, і нікому вже не тісно! А підлога? Вона здатна блищати! І тоді тебе осяює істина. Ось! Ось заради чого варто одружуватися! Ну, звичайно, не тільки, але й заради цього теж — заради затишку, чистоти та порядку. Адже прибирання якраз і не належить до моїх сильних сторін. Усе, я готовий!

P.S. Не кожна історія має свій хепі-енд. Але ця має. Одружившись, я так і не здав ні п’яді того, що було найдорожчим. Я залишився безроздільним господарем усіх баняків і сковорідок, гетьманом сотні приправ, лицарем круглого паштету, друїдом ритуального борщу, волхвом струдлів, прецлів і цвібаків, героєм оборони кухні, моєї останньої території, моєї вежі зі свинячої кістки.