Мовне меню

21–24 червня в сесійній залі Верховної Ради України планується розглянути 13 законопроектів про мови. Їхнє завдання — внести в мовну ситуацію України довгоочікувану гармонію і порядок. Адже ще й тепер ми зобов’язані вибирати мову навчання і спілкування з владою, керуючись законом про мови Української РСР (!) Але в реального життя залишилось мало спільного з цим документом. Наприклад, в ньому написано, що середню освіту слід здобувати українською мовою, однак викладання російської є обов’язковим у всіх школах України. Насправді ситуація дзеркально протилежна: в деяких регіонах є проблеми з українськими школами, а в багатьох українських школах — з викладанням російської мови. Закон про мови потребує узгодження не лише з дійсністю (чи дійсність із законом?), але й з іншим Законом — «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов і мов меншин». Тож сам факт ініціативи у такій справі — дуже позитивний.

Особливий статус

Законопроекти можна поділити залежно від того, визнають вони монополію української мови як державної в усіх неприватних сферах життя чи змушують її існувати в режимі жорсткої конкуренції з російською мовою. Різноманітність до цієї класифікації вносять деякі положення деяких проектів, які нагадають нам, що, крім російської, в Україні є ще більше десяти мов національних меншин. Намагання включити російську мову до складу «мов національних меншин» викликає в багатьох її захисників щире обурення. Раз у раз лунає невдоволення тим, що «російську мову ставлять на один щабель з гагаузькою» (до речі, російськомовного населення в нас справді більше, але, на відміну від росіян, гагаузи — етнос недержавний, і їхня мова справді потребує захисту). Тож не дивно, що особливий статус для російської мови передбачають дев’ять із тринадцяти поданих законопроектів.

Найбільш відверта і лаконічна позиція в Л.Черновецького: російська мова, як і українська, є державна, і крапка. А як вони будуть між собою розбиратися — то їхня проблема.

Зате в законопроектах О.Царьова, О.Мороза (у другому варіанті), П.Порошенка, а також Н.Шуфрича та його співавторів (М.Шульга та І.Гайдаш — законопроект 2004 р.; Є.Фікс та В.Воюш — законопроект 2005 р.) — жодного відкритого твердження про особливий статус російської. Шанобливе визнання української мови єдиною державною. І водночас, гортаючи ці законопроекти, знаходимо вимоги користуватися двома мовами: то видавати документи, що посвідчують особу, то робити оголошення в транспорті, то застосовувати російську мову «поряд з українською мовою, як державною, та на умовах рівності з нею в регіонах, де жодна з поширених мов не використовується більшістю населення». Законопроект Шуфрича—Фікса—Воюша ще й обумовлює обов’язкове володіння російською мовою для держслужбовців і працівників місцевого самоврядування. Тобто російській мові фактично передається частина функцій державної.

Інші депутати спробували і прихильників особливого статусу для російської мови задовольнити, і захисників єдиної державної не дуже роздратувати. Для цього вони витягли із анналів світової практики термін «офіційна мова». Ніби й не державна, та все одно особлива. Конституційний суд уже сказав своє категоричне «ні» такому розмежуванню і визнав тотожність офіційної та державної мов. Після цього рішення втратили родзинку законопроекти М.Баграєва та В.Горбачова—С.Матвієнкова—С.Іванова. Не забудьмо також про перший варіант проекту О.Мороза, а також про законопроект В.Мироненка, що скористався терміном «робоча мова», який ще не потрапив у поле зору Конституційного суду.

Не варто обговорювати рішення Конституційного суду, але варто зауважити, що різниця між офіційною (official) і державною (national) мовами дуже суттєва в колишніх французьких та англійських колоніях в Азії й Африці. Там жодною з місцевих мов не розмовляє більшість населення, яке складається з численних малоінтегрованих племен. Після визволення від колоніальної залежності одні племена відмовлялися вчити мову іншого племені. Зате мову своїх колонізаторів знали всі. Тож довелося залишати французьку чи англійську як офіційну (робочу), а місцеву національну (мову столиці чи тієї провінції, чий внесок у справу визволення був найвагомішим) визнавати державною... символічно. При цьому відтягувався термін її впровадження в усі сфери життя на кілька десятиліть, як це було в Індії з хінді. Той, хто голосує за статус офіційної для російської мови, звичайно, чинить логічно, бо це й є мова колишнього колонізатора. Але не зовсім раціонально: на щастя, українські «племена» давно інтегровані.

Названі законопроекти суттєво полегшують життя тим, хто не зміг чи не захотів опанувати українську настільки добре, щоб послуговуватися нею в офіційній та професійній сфері. Але це, по-перше, не узгоджується з 10-ю статтею Конституції про те, що державною мовою в Україні є лише українська. По-друге, друк і копіювання всіх державних актів, документів тощо двома мовами потребує неабияких коштів. Краще пустити їх на розвиток тієї ж беззахисної гагаузької. По-третє, тотальна двомовність може призвести до абсурдних ситуацій. Уявіть собі збройні сили, де на команду командира одна частина солдатів у лавах відповідає: «Есть, товарищ полковник», а друга: «Слухаюсь, пане полковнику». І, нарешті, введення другої державної мови автоматично зобов’язує нас її вивчати. А коли жителі якогось села, розташованого на кордоні з Польщею, воліють оволодіти польською? Не слід забувати також, що ще живе покоління родом із 20-х і вже виросло покоління родом з 90-х, серед яких є ті, хто знає російську мову дуже приблизно. Українці в Україні не вперше в історії будуть приречені на дискомфорт існування в чужомовному середовищі.

Регіональна мовна політика

Введення спеціального статусу регіональних мов фактично передбачене прийнятими у нас пунктами Європейської хартії про регіональні мови і пропонується в законопроектах О.Царьова, О.Мороза, Н.Шуфрича—М.Шульги—І.Гайдаша, Я.Сухого—Г.Дашутіна—Ю.Іоффе, П.Порошенка, Шуфрича—Фікса—Воюша. Здається, ці проекти цілком відповідають духу й букві демократії.

Проте, згідно з ними, регіональна мова у своїй місцевості є обов’язковою для вивчення й офіційного спілкування. Така ситуація фактично обмежує можливості українців на пересування, а тим самим їхні громадянські права. Бо молодий українець, який російську вже не вивчав і приїхав із західних регіонів, скажімо, на схід, тим самим позбавляється можливості працювати в місцевих державних установах. Діти цього українця, володіючи державною мовою, через незнання регіональної мають проблеми з освітою, в тому числі й з вищою. Зате не мають права опротестувати цю ситуацію. Бо від них вимагається «повага до географічних кордонів». Усередині України. Чи це не зазіхання на унітарний устрій країни? Не так давно, в середині 90-х, лише одного відсотка голосів не вистачило на референдумі для того, щоб франкомовна провінція Квебек офіційно відділилася від Канади (налякані цим США невдовзі прийняли закон про державну англійську мову).

Мовна аскеза

Найаскетичніше мовне меню пропонується в законопроектах П.Мовчана—К.Ситника, І.Юхновського та І.Юхновського—Л.Каденюка—С.Давимуки—Л.Танюка—В.Литвина—Б.Губського—О.Климпуша—В.Майстришина—І.Зайця—В.Зубанова—С.Гавриша—О.Білоруса—О.Зарубінського—М.Косіва—І.Сподаренка—І.Бокія—Б.Беспалого—В.Кафарського. В одному законопроекті список сфер функціонування державної мови повніший, в другому — більш узагальнений, але в усіх державна мова — єдина, і вона — українська. Передбачається також кримінальна відповідальність за порушення статей цього закону. Власне, як і в законопроекті Порошенка. Тільки тут пропонують карати за вживання російської замість української, а там — за обмеження у користуванні російською. Такі кардинальні розбіжності в поглядах навіть у однофракційників наводять на думку про те, що вимагати суворих покарань за порушення мовного закону, напевно, передчасно. Так само, як вводити систему штрафів, квоти для різних мов у ЗМІ та диференційовані податки, наприклад, на зовнішню рекламу залежно від мови виконання. Ці заходи можуть бути розцінені як дискримінаційні по відношенню до національних меншин.

Проте є одне «але». В 1979 році була прийнята Конвенція ООН, спрямована на досягнення гендерної рівності. Зокрема в цій Конвенції зауважувалося, що «тимчасові спеціальні заходи, мета яких — пришвидшити встановлення дійсної рівності між чоловіками та жінками, не вважаються дискримінаційними». Ці «спеціальні» заходи якраз і передбачали квоти (наприклад, при прийомі на роботу) та диференційовані податки (залежно від того, чи приймають бізнесмени на роботу батьків з малими дітьми). Становище української мови сьогодні в багатьох регіонах України не набагато ліпше від становища жінки в деяких суспільствах. Реальна сфера повноцінного невимушеного існування мови: кухня, село, вузьке коло рафінованих інтелігентів. Можна згадати ще коридори влади й освітянських закладів, але не можна назвати її перебування там невимушеним. Тому й рішучі заходи, подібні до боротьби з гендерною нерівністю, цілком пасують до нашої мовної ситуації.

Інша річ, що Конвенцію ООН 1979 року прочитають далеко не всі з противників таких законодавчих нововведень. Тож депутати мусять добре подумати, перш ніж приймати такий закон. Власне, як і ті, хто відстоює особливий статус російської. Тут крок праворуч, крок ліворуч прирівнюється до втрати чималої кількості голосів на парламентських виборах. І хоча україністи прагнуть змінити ситуацію в регіонах та засобах масової інформації негайно, гадаємо, слушний час для різких змін у мовному законодавстві настане лише після виборів. З одного боку, в найближчі 3–4 роки по тому навряд чи хтось відбере владу у влади. З другого боку, вибори — той переломний момент в історії суспільства, одразу після якого воно в принципі морально готове до різних несподіванок.

Можливо, завдання парламентарям полегшить те, що законотворці —прихильники наполегливої українізації не забувають і про мови національних меншин. Вони залишають їм культуру, освіту та приватне життя. В інших сферах, наприклад, судочинстві чи слідстві, тим, хто цього потребує, пропонується надавати перекладача. Проте, чи втішить цей перекладач тих, хто боїться втратити громадянські права через незнання української мови? В кого не приймуть до розгляду заяву, написану російською мовою? Може, все ж таки варто дозволити держслужбовцям «служити» й іншомовним громадянам, але при цьому не зобов’язуючи самих чиновників переходити на недержавну мову?

Щодо сфери освіти та культури, то вона настільки широка й важлива для майбутнього держави, що, як здається, вимагає уважнішого ставлення, ніж кілька фраз у законопроектах Мовчана—Ситника та І.Юхновського—Л.Каденюка—С.Давимуки—Л.Танюка та ін. Візьмімо дошкільну освіту. Український мовознавець О.Потебня писав про те, наскільки важливо, щоб у ранньому дитинстві малюк навчався і виховувався однією — рідною — мовою. Звичайно, сцена, коли мама звертається до свого чотирирічного малюка російською мовою, а він відповідає їй українською, розчулить будь-кого, хто вболіває за українізацію. Між тим, це — духовний розкол у сім’ї і свідомості дитини. З одного боку — батьки та їхня мова. З другого — дитячий садок, цей перший великий світ, в який приходить дитина, шукаючи там визнання й любові. Але визнання важко здобути в ситуації, коли ти і світ говорите різними мовами. Ніколи не забуду, як лютувала моя вихователька в російськомовному дитячому садку, куди мене віддали з україномовної сім’ї, коли я ніяк не могла зрозуміти, що вона хоче від мене, наполегливо вимагаючи під час тихої години: «Положи пащук руки». Лише десятки років по тому, згадуючи той випадок, я зметикувала, що вона казала: «Положи под щеку руки». Краще, щоб дитсадків було багато і різних — мовами всіх нацменшин. Очевидно, такої ж думки дотримується й І.Юхновський, який пропонує відкривати в усіх дитсадках групи з різними мовами виховання (з обов’язковим вивченням у цих групах української мови), якщо для цього вистачає бажаючих.

А от по відношенню до шкіл і вузів депутати категоричніші. Недержавна мова навчання — лише для іноземців. Таку позицію легко зрозуміти. Вже у 1–3 класах діти починають опановувати математичну, природничу та ін. термінологію. Якщо вони не робитимуть це державною мовою, то, вступаючи до вузу, змушені будуть різко перестрибнути з «касательной» на «дотичну». Років двадцять тому багато хто успішно для себе і для математики стрибав у зворотному напрямі — з «дотичної» на «касательную». Та успішно — не значить легко. Крім того, цей успіх супроводжувався активним поширенням суржику.

А можливість здобувати недержавною мовою також і вищу освіту означає домінування російської в усіх професійних сферах ще протягом багатьох років. І яким чином знаходитимуть спільну мову колеги, наприклад, хірурги, ставши разом до операційного столу, коли один із них закінчить україномовний вуз, а другий — російськомовний? Не заздрю тому пацієнту, що опиниться на столі в цих хірургів. Можливо, йому пригадається легенда про Вавилонську вежу, яка не була добудована і врешті зруйнувалася зовсім. А все тому, що будівельники почали розмовляти різними мовами і перестали розуміти одне одного. Ця легенда пережила тисячі років. Було би добре, коли б її вклали в те мовне меню, яке роздаватимуть депутатам у сесійній залі перед голосуванням.