Мовна відповідь Ющенка

Два тижні тому штаб Віктора Ющенка оприлюднив чергову серію проектів указів, які кандидат, у разі обрання президентом, має підписати протягом перших тижнів перебування на посаді. Всі вони стосуються питань, що опинилися близько до центру передвиборної боротьби між двома лідерами електоральних симпатій, — виведення українських вояків з Іраку, продовження дозволу їздити до Росії та Білорусі за внутрішніми українськими паспортами та ґарантування можливостей публічного використання російської мови. Якщо з двох перших питань Ющенко вже неодноразово чітко заявляв про свої наміри, то з третього він досі обмежувався загальними міркуваннями, які на тлі позірної радикальності й конкретності пропозицій Януковича були не дуже презентабельними. Тепер він відповів декларуванням наміру, що видається, як і в інших проектах указів, досить привабливим і конкретним. Однак його переваги можуть залишитися неоціненими, надто за умов обмежених можливостей цього кандидата донести свою позицію до громадян.

Цей указ, як і всі інші, позначений певним популізмом, що робить його придатним для передвиборної аґітації, але важко виконуваним — без належної конкретизації — у разі післявиборчого підписання. Кажучи, що він змусить усіх чиновників знати російську мову, Ющенко спонукає думати, що всі громадяни зможуть її безперешкодно вживати. А саме цього вони, як припускають технологи, і хочуть (тому, мовляв, оприлюднення наміру зробити російську другою державною чи офіційною, попри його очевидну римейковість щодо давньої обіцянки Кучми, сприяло деякому зростанню рейтинґу Януковича). Але при виконанні з’ясується, що багато з цих громадян частину часу є чиновниками і, замість насолоджуватися правом уживати рідну мову, муситимуть виконувати обов’язок говорити чужою. До того ж у деяких реґіонах число чиновників може виявитися більшим від числа громадян, що воліють усюди говорити російською.

Тому намір визначити перелік місцевостей, де є сенс задля реалізації прав одних додавати обов’язків іншим, безперечно, похвальний. Але питання в тому, за яким принципом цей перелік визначатиметься. Бо якщо ним стане наявність більш ніж половини мешканців, що вважають певну мову рідною, то перелік обмежиться Кримом і Донбасом для російської мови й окремими районами та селами Закарпаття і Буковини для угорської та румунської відповідно. А якщо індикатором мовних орієнтацій буде обрано «національність», то навіть російську мову можна буде законно вживати тільки в Криму, що чинне законодавство і так дозволяє. Щоби справді розширити можливості вживання російської та інших мов, треба істотно знизити необхідний мінімум чисельності їхніх носіїв — скажімо, до 20% у населенні даної місцевості, як передбачено законодавством деяких європейських країн. Ясна річ, ці принципи бажано обговорити за участю науковців і представників відповідних груп, чому передвиборна конфронтація вочевидь не сприяє. До того ж їх краще зафіксувати не в кабмінівському документі, як передбачає проект указу, а в новому законі про мови, що має також уреґулювати низку інших аспектів мововжитку, які нинішній закон реґулює незадовільно. Тому опублікований проект, на мою думку, слід розглядати не як готовий до підписання й виконання документ, а як декларацію підходу кандидата в президенти до розв’язання мовної проблеми. Саме з цього погляду він заслуговує схвальної оцінки, особливо в порівнянні з мовною пропозицією Януковича (реалізувати яку, до речі, набагато важче, бо вона передбачає зміну в загальних засадах Конституції, що потребує двох третин голосів у парламенті з подальшим затвердженням на референдумі).

Головна відмінність підходів двох кандидатів — використання російської (або іншої меншинної) мови замість української чи поряд із нею. Януковичева пропозиція про офіційний чи державний статус, як і десятилітньої давності Кучмина, передбачає можливість використання практично в усіх ділянках однієї з двох офіційних мов. При цьому кандидат не вказує, хто вибиратиме мову, а хто муситиме прийняти вибір, як і не згадує про механізми реалізації права вибору. У Ющенковому проекті на ці запитання є чітка відповідь: вибирає громадянин, а чиновник мусить мати достатню кваліфікацію, щоб дати громадянинові змогу реалізувати своє право. Тому чиновники в певних місцевостях мають бути дво- або й тримовними — звісно, у визначеному посадовими інструкціями обсязі, що враховує специфіку їхньої роботи з громадянами. Внесення до посадових обов’язків певних категорій працівників володіння державною мовою та мовою групи, що компактно мешкає у відповідній місцевості, є передумовою реальної, а не декларативної дво- чи багатомовності.

Саме законодавчо закріплений обов’язок чиновників володіти двома офіційними мовами забезпечує двомовність на всій території Канади — тоді як у Швейцарії, на яку більше люблять посилатися наші прибічники офіційного статусу російської мови, багатомовність реалізується тільки у федеральних установах, а кантональні й муніципальні органи всюди є одномовними. Такою кантонізацією, тобто пануванням мови більшості й нехтуванням прав меншості, й обернеться декларативна двомовність без її забезпечення атестацією державних службовців. Тимчасом українські «двомовники» чомусь вважають атестацію зазіханням на права громадян, а не створенням умов для їх реалізації. На раніші спроби влади запровадити атестацію чиновників на знання державної мови захисники російськомовного населення незмінно реаґували протестами — замість вимагати, щоб атестація в певних місцевостях стосувалася й російської. Втім, обмежити свої претензії певними місцевостями ці захисники не згодні, хоча, наприклад, у Закарпатті число людей, які на останньому переписі назвали рідною мовою угорську, майже вп’ятеро перевищує число тих, що вважають рідною російську, тож учити чиновникам там треба саме угорську. Це ще одна перевага Ющенкового підходу над Януковичевим: демократичне розв’язання мовної проблеми не може обмежуватися двома найуживанішими мовами, і Ющенко заявив, що подбає й про права тих громадян, які говорять іншими.

Очевидним уразливим місцем його пропозиції є час її оприлюднення, що спонукає сприймати її як відповідь на мовний «хід» конкурента. Надто, якщо взяти до уваги, що багато громадян, імовірно, почують (якщо взагалі почують) про Ющенків указ лише в критичному викладі журналістів, що й близько не дотримуються засади неупередженого подання інформації. Переваги мовного підходу опозиційного кандидата можуть спрацювати за умови, якщо між двома турами відбудуться теледебати між двома фаворитами або якщо в разі відмови Януковича від таких дебатів Ющенко отримає телеефір у своє розпорядження і зможе виразно пояснити країні, чому його пропозиції кращі. Втім, у нього буде багато пріоритетів, і до мови може знову не дійти черга, як не доходила впродовж усієї виборчої кампанії.