Мовлене слово…

Кажуть: "Краще раз побачити, аніж сто разів почути". Із цим годі погодитися (чи замінено було б у такому разі "Видиш, брате мій…" на "Чуєш…"?). Слова античних поетів бачимо, чорне по білому, на папері. Та не чуємо голосу, що доносив те слово до слухачів, не насолоджуємося прозорістю афінського повітря, без якого не було б тих голосів. "Слова, якими володію, - це лише повітря, а все-таки втішаю ними слухачів" (з напису на грецькій вазі; мова, очевидно, про поезію Сапфо). Знаємо, про що давні поети писали, та лише здогадуємося - як писали. У тому "як" - саме в живий голос втілена поетична майстерність, що впроваджувала слухача у найтонші сфери людських почуттів. Мали б ми нині змогу почути, скажімо, Горація - шана до античного слова була б у нас і щирішою (не сприймали б "на віру", що той же Горацій - великий поет), і глибшою.

Протилежність до голосу, яким озвучене слово, - галас, притаманне нашій добі багатослів'я, що межує зі своєю протилежністю - мовчанкою ("Які вони безмовні у своєму галасі!" - подивувався б, потрапивши у наш день, схильний до парадоксального вислову Еврипід). Через той повсюдний, форсований децибелами галас сьогодні нелегко пробитися живому голосу, а без нього втрачає свій сенс знане твердження про мову, що вона - "душа народу"… Серед тих голосів, які все-таки пробиваються через хаос нинішнього світу, через його "нестерпне патологічне багатослів'я", - голос Святослава Максимчука.

Пробивається, зауважмо, не силою (хоча голос Максимчука аж ніяк не з тихих), а барвами душі, багатством її струн: у Максимчуковому репертуарі - десятки й десятки авторів. Передусім - класики нашої літератури: Г.Сковорода, І.Котляревський, Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, Ю.Федькович, В.Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, С.Руданський, В.Самійленко, О.Маковей, Є.Маланюк, В.Барка, Є.Плужник… Далі - не сковані страхом, вільні голоси шістдесятників, уже ровесників С.Максимчука. Серед них - чимало його побратимів-однодумців… У тих обширах - і твори видатних європейських поетів, переважно в інтерпретації геніального М.Лукаша та І.Франка (а ще ж - не видані й досі через відсутність коштів чимало творів Г.Гайне, Ю.Тувіма, К.Гавлічка-Боровського, інших авторів).

Особливого резонансу набула програма літературного концерту за книгою Расула Гамзатова "Мій Дагестан" (у перекладі Діодора Бобиря), що відбувся у Києві в Будинку архітектора. Щоб відчути, якою була атмосфера в залі і яку сміливість виявили ті, хто прийшов на концерт (що вже казати про читця?), достатньо нагадати, що найгостріші пасажі "Мого Дагестану" голосом С.Максимчука прозвучали наприкінці травня 1972 року - у глуху добу "маланчукізму"… До речі, чи не за кожним Максимчуковим виступом, а їх і зрахувати годі, - цікава, справді детективна історія. Спогади читця (їх конче треба писати!) були б яскравими сторінками драматичної історії нашої культури, адже йдеться про живе слово, яке будило, протистояло страхові, на якому тримався й тримається кожен нелюдський режим: відступає страх - падає режим.

Отож усі названі автори (їх перелік тут неповний) - голосом Святослава, але кожен із тих авторів зберігає у голосі читця ознаки своєї тональності, свого колориту: читає ж не просто декламатор-актор. А все-таки С.Максимчук, не тільки як громадянин, а й як актор, воліє залишатися собою: найрадше озвучує тих авторів, ті їхні твори, які співзвучні саме його душі, - зважає на сковородинську "сродность". А що декламація - це своєрідний переклад (із паперу - на голос), то одразу й М.Лукаша згадуємо, який теж, на відміну від свого побратима й однодумця Г.Кочура, неохоче перевтілювався - радше втілювався у слово, що відповідало струнам саме його душі. Ключові слова Лукашевих перекладів (вони й у Франка) - "порив", "рвати", "поривати"; звучать вони навіть там, де в оригіналі - щось протилежне, скажімо, тягуча верленівська млість чи, як у Лорки, фольклорна туга ("Пісня всохлого помаранчевого дерева"). Зважуся припустити, що й у Максимчука домінує така потрібна в наш час поривна тональність, і коли б він стояв перед вибором, у чиїй версії, Г.Кочура чи М.Лукаша, виголошувати "Осінню пісню" Верлена, то вибрав би, я певен, Лукашеву поривну ритмо-мелодику.

"Знати й пам'ятати - то різні речі", - зауважив Сенека.
С.Максимчук не просто пам'ятає, а таки знає те, що виголошує напам'ять. І ті знання (нашої історії, нашого письменства, нашого українства) - складові його голосу, його барви, його інтонації, без чого й не назвемо голосу живим голосом. С.Максимчук акцентує "вогонь в одежі слова", сам прагне стати тим огнем. У цьому - життєва позиція читця, а за цю позицію, знаємо, по голові не гладили й узагалі рідко гладять. Одне слово, у декламуванні С.Максимчука подивляємо не так блиск, що від мистецького вишколу (блиск - холодний), не "одежу", а саме той франківський "вогонь" - квінтесенцію життя; не загалом життя, а саме національного нашого життя.

Подивляємо - і пам'ять, її обшири: будь-коли й будь-кого з тієї сотні авторів - цілими пасажами… Ледве чи збагне колись людина, що таке пам'ять чи запам'ятовування. Але щось таки можемо з'ясувати для себе. Пам'ять С.Максимчука - це його перейнятість словом, це - входження у слово: читець не коло слова, він - у ньому. А раз увійшовши в нього, він уже не збиватиметься: він бачить увесь осяяний словом простір відтворюваного тексту. "Па-м'ять", до речі, якщо зважати на походження слова,- це, власне, простір, який озираємо розумом, душею. Читець - бачить. Не допоможе ніякий вишкіл, якщо притупиться зір душі. Загалом він же - і притуплюється, й слабшає від надмірної, здебільшого низькопробної поживи для ока фізичного, яку продукує індустрія розваг (шоу-бізнес), що процвітає у нинішній споживацькій, інформативній добі.

Пліній Молодший, описуючи в одному з листів перебіг свого дня, зазначає, що серед інших занять якийсь час присвячує читанню латинського чи грецького тексту (звісно, вголос: читання подумки почало входити у практику лише в ІІІ-ІV ст. н. е.); читає "ясно й напружено" - clare et intente. Навіть не знаючи латини, розуміємо, що перший прислівник стосується фізичних властивостей голосу, його чистоти та ясності (звідси, до речі, "кларнет"), другий - його барв, інтонаційних колористичних штрихів, що від розуміння тексту, згаданого вже знання, від зосередженого, з напруженням зору й слуху душі, його прочитання. Отож плеканий у давнину живий голос набуває своїх барв у гармонії душевного й тілесного (чи не від порушення цієї гармонії - нинішня неувага до голосу і потяг до галасу?). Якби хтось запитав, як С.Максимчук виголошує улюблені свої твори Т.Шевченка, І.Франка, С.Руданського, В.Самійленка, Ю.Тувіма, багатьох інших поетів, то найточнішим окресленням були б, напевно, саме ті два, тісно між собою пов'язані (чи буває світло без напруги?), наведені в листі Плінія слова - "ясно й напружено"…

Мовлене слово, всіляко наголошували античні, - ідеальний образ часу: воно, як і час, невидиме, перелітне, його, як і часу, не відкличеш ("Не вернемось, не вернемось…" - відповідають літа у нашій пісні). І все-таки - віддаймо належне й технічному поступу - нині маємо змогу повертати мовлене слово стільки разів, скільки захочемо, був би лишень запис на відповідних носіях. Повертаємо слово, але - не час, у якому було воно мовлене, і не повітря, що було носієм того голосу (повітря, яким так пишались афіняни, ясне й прозоре, - нині, насичене газами, ядуче, роз'їдає мармурові пам'ятки класичної давнини)… Напевно ж має читець підстави для радості, слухаючи записи свого мовленого, триваючого слова. Але до тієї радості, принаймні у Максимчука, долучається рятівне невдоволення: "…тут дещо по-іншому треба… перепишу… і тут…" Невдоволення справді рятівне, бо рятує від найстрашнішого - самозадоволення, що несумісне з творчістю, з поступом. Мистецтво виголошення, як і мистецтво перекладу, - це постійне наближення до першотвору.

"А навіщо все це?" - може здивуватися хтось зі споживачів нинішньої розважальної продукції. "А навіщо, - можна б запитанням відповісти на запитання, - І. Франко (знаємо з його листів) годинами з пам'яті читав селянам текст "Одіссеї" у перекладі П.Ніщинського, і ті, затамувавши подих, слухали Гомерове слово?" Звісно ж, не для того, щоб селянам не нудьгувалось, а для того, щоб вони залучались до культури слова, до світла, що у слові, загалом до культури, щоб були національно свідомими, щоб угору йшли ("Я син народа, що вгору йде…") - стежкою пізнання… Той же Одіссей, опинившись на невідомому острові, подумав передусім, яких людей тут зустріне: "непривітних і диких чи ясномовних"… Чи багато тієї "ясномовності" у наш час, дарма що таким стрімким (слово мовлене, писане, друковане, електронне…), таким незупинним є технічний поступ людини?..

Поставмо запитання по-іншому: чи багато нині тих, хто готовий дослухатися до тієї ясномовності?.. Уявімо собі, що С.Максимчук чи інший читець декламує цю ж таки "Одіссею" перед сьогоднішнім слухачем, хай це селянин, хай пересічний міщанин. Чи довго читець "триматиме вуха" (антична метафора) нашого слухача?.. То, може, Гомер, "вчитель Еллади", став надто примітивним для нас сьогоднішніх?.. Може, він до кінця прочитаний, осмислений, відчутий? Відповідь недовго шукати. Її вичитаємо, скажімо, зі слів Мічіо Кайку ("Візії: як наука змінить ХХІ сторіччя"): "Можливо, тенденція до утворення загальнопланетної цивілізації з естетичного погляду подобається не кожному. Приміром, серед експорту зі Сполучених Штатів чільне місце посідають кінофільми й рок-н-рол. Фільми з участю Арнольда Шварценеґґера надзвичайно популярні, бо вони орієнтовані на дії і легкозрозумілі для носіїв різних культур… Хоч планетна культура може не кожному бути до вподоби, вона буде корисна, бо руйнуватиме культурні бар'єри в міру того, як ми просуватимемося до цивілізації типу І"… Навіть на пакунках харчових продуктів, що призначені дітям, - "орієнтовані на дії" металеві трансформери-вбивці, страхітливі монстри… То чи з "культурними бар'єрами" не руйнуємо й самої культури слова, що мало би бути і рушієм, і мірилом цивілізації - відходу від грубої сили й дикості?.. Отож не Гомер надто примітивний для цивілізації "типу І" - цивілізація цього типу не готова сприймати Гомера…

Мовлене слово С.Максимчука, - а це переважно слово сатирично загострене, політично заанґажоване, - напевно ж, нагадає нам Гомеровий вислів "крилате слово" (невимовлене, ще у грудях, воно, в уявленні тодішньої людини, - "безкриле, неоперене"), а також визначення філософів-стоїків: "Слово - це вдарене повітря"; у цьому ж ключі, до речі, й поетична фраза Ципріяна Норвіда: "Наш крик до вас - як стрільно з пращі" ("Спартак"). Своїм мовленим словом (воно теж іноді - "як стрільно з пращі") Святослав Максимчук уміє "достукатися" до сучасного слухача - пробудити в ньому пригнічену безконечними "шоу" неоціненну здатність бачити зором душі - "серцем жити". Мабуть, не один хтось з аудиторії, якій адресував своє слово читець, ступив не просто за поріг зали у нинішній каламутний світ - ступив крок у простір, освітлений словом, і був той крок визначальним, позиційним у його житті. Бо слово не лише летить, відлітає. Воно - на сторожі: "Я на сторожі коло їх / Поставлю слово"…