ММКФ ПО РОЗУМУ ТА КІНОЗНАВЦІ У ЦИВІЛЬНОМУ

Нинішній ювілейний ХХV ММКФ його організатори прямо називають робочим, діловим і перехідним. І найближчим часом обіцяють радикальні зміни в дусі глобалізації та глибокої структурної трансформації. Мер російської столиці під такий новий зміст уже пообіцяв новеньку форму — фестивальний палац. А поки що запровадили окремі новинки: принцип максимального розмаїття в усіх програмах, включно з конкурсною (тут, скажімо, можна нині побачити 50-хвилинну анімацію «Петербург» Ірини Євтєєвої — прямо скажу, річ зовсім з іншої опери, ніж решта). З’явилася спеціальна нова програма «Панорама світового кіно», ще більший акцент зроблено на дебютних роботах... А зовні все так, як оптимально встоялося останніми роками. Плюс-мінус у різні боки по дрібницях. Обпадає лушпиння показухи й дешевої сенсаційності, запановує справді любий мені раціонально-робочий стиль. Чого і нам бажаю. Без тисняви й метушні журналісти гарантовано можуть подивитися елітну програму «най-най» кіно, а біля черги на акредитацію з’явилося каре стільців, щоб зручніше «стоялося». Ось у такому діапазоні — від головного до дрібниць — відбувається повзуча модернізація.

Отже, в остаточному варіанті конкурс склали 19 фільмів із 21 країни (на три російські стрічки припало п’ять копродукцій від двох-трьох країн кожна). Україною на цьому фестивалі поки що навіть не пахне. Якщо не брати до уваги виставки колажів Сергія Параджанова (хоча українським режисером тут його не вважають) чи позаконкурсної стрічки «Бабин Яр», — втім, знятої німецьким режисером Джеффом Канєвим… у Білорусі. Українсько-російські мотиви, здається, канули в Лету, зате явно спливли московсько-пітерські. Скажімо, театралізована церемонія відкриття огляду в тямущій і стильній режисурі Микити Михалкова принципово будувалася на паралелях між «двома столицями». Спочатку йшла ностальгічна ретрокомпозиція, присвячена 40-річчю «Я крокую по Москві» і Геннадію Шпаликову. Потім — прем’єра пітерської парафрази тієї давньої славної стрічки — «Прогулянка» Олексія Учителя. Безперечно, саме задля такого контрапункту «двох столиць» цей конкурсний російський фільм і був показаний прямо на вечорі відкриття ММКФ. Але тут і стартувала скандальна частина фестивалю — у жорсткому синхроні з офіційною.

А було все так. 20 червня, на першій же прес-конференції режисер «Прогулянки» почав із того, що висловив своє глибоке обурення вчинком давнього голови відбірної комісії Кирила Разлогова, який напередодні бовкнув пресі справді неприпустиму фразу про те, що цей фільм, мовляв, узагалі не заслуговував місця в конкурсі, але його треба підтримати, тому і взяли... Потім відомий кінознавець публічно попросив вибачення, але вже було пізно. Невблаганний автор у праведному гніві поставив питання руба: запропонував головному селекціонерові ММКФ піти у відставку і пообіцяв простежити за наслідками свого побажання.

Що це було? Безневинна обмовка маститого кінознавця? Новий виток суперечностей між пітерською та московською «кінотусовками»? Ризиковий PR-хід? Бозна. Покаже вердикт журі. Тим часом постановника з північної Пальміри, як мовиться, вже понесло далі, і він довів, що справді — Учитель із великої літери. Він став наставляти кінокритику як таку на шлях істинний: розповів, про що їй писати, а про що ні гу-гу, і навіть згадав їй якесь «політбюро», що нібито готується захопити керівництво кінопроцесом... І хоча саме ця Гекуба мені особисто до лампочки, я густо почервонів і мимоволі став згадувати адреси та явки. А ось картина Учителя мені сподобалася. Сюжет і справді починається як прямий парафраз «Я крокую по Москві» (лише знятий у стилі гіпертрофованої «Догми»), а завершується цілком класично, зовсім як інші «прогулянкові» історії — «Білі ночі» або «Невський проспект». Дуже сумною нотою краху справжніх почуттів перед обличчям справжніх грошей.

У перші дні ММКФ у конкурсі можна було також побачити чудову іспанську стрічку «Божественний вогонь» іспанця Мігеля Ермоса (про яку обов’язково напишу докладніше пізніше), дивну соціально-гендерну параболу 92-річного японського класика Кането Сіндо «Сова» і кілька менш примітних робіт. Ну, а поза конкурсом у гурманів був один клопіт — не проковтнути язика, оскільки вершки Канна та інших недавніх знаменитих МКФ рікою пливли по екранах: «Валізи Талса Лупера» Пітера Грінуея, «Боулінг для Колумбіни» Майкла Мура, «Навала варварів» Дені Аркана... — загальний ландшафт світового кіно, про «яке-всі-говорять», спробую узагальнити у своєму фінальному аналітичному огляді.

А завершу ще одним «кінознавчим» сюжетом, який трапився і зовсім за кілька днів до відкриття ММКФ. Президент Росії Володимир Путін провів засідання держради з питань культури. На ньому, зокрема, керівник «Мосфільму» Карен Шахназаров завів мову про захист вітчизняного екрана від експансії зарубіжного продукту. І тут президент несподівано заперечив кінознавчо абсолютно кваліфікованим резоном: захищатися треба відмінними фільмами власного виготовлення, а не квотами на погані чужі. Квотування — гарантія застою, пряма конкуренція — запорука розвитку. Років шість-сім тому, коли приймалися наші урядові постанови про квоту, той-таки «путінський» резон безнадійно тупо обстоював й автор цих рядків. Ні, не в ігноруванні саме цього, все одно не виконаного, міркування причина нашого кінозанепаду. Секрет наших хронічних помилок ширший — в error’генній зоні непрофесіоналізму. Все елементарно: лише знання законів предмета дозволяє приймати точні й ефективні рішення щодо нього. А ми сьогодні, минаючи етап створення вартісних фільмів, відразу пішли врукопашну на «Оскара». Як колись піднімати економіку починали з боротьби за скарби Полуботка. Про таке свого часу дуже афористично сказав один довженківський кінь: «Не туди б’єш, Iване!»