МІЖНАРОДНІ КОНКУРСИ: ВИПРОБУВАННЯ ЧИ ЛОТЕРЕЯ?

Міжнародний конкурс... Що значить він у кар’єрі виконавця? Наскільки визначає його майбутнє? Невже крихітна приписка в афіші, що повідомляє про лауреатство, варта того, щоб у свої кращі, творчо активні роки життя віддати за неї стільки нервів, часу та грошей? Не тільки убивчий раціоналізм, а й просто здоровий глузд змушує визнати — так, варто. У даному разі хотілося б поговорити про вокалістів — представників найбільш «демократичної» і помітної музичної професії. Але який же стан справ з участю у великих міжнародних конкурсах у нас сьогодні? Проаналізувати його не складно. Але почати такий аналіз слід було б із твердження — все виглядає зовсім не так як раніше, не так як це було хоча б 15 років тому. Вже давно немає загальнодержавної системи добору та заохочення молодих музикантів, які вирушають на конкурси за кордон. У радянський час добір проводився в кілька етапів. Були вузівські, республіканські та всесоюзні прослуховування. З усіх куточків Союзу стікалися кращі молоді музиканти, здатні представити країну на тому чи іншому престижному міжнародному конкурсі. І хоча певний пріоритет усе ж залишався за студентами московських музичних вузів, таланти відстежувалися, акумулювалися, збиралися по крупинках. І в результаті кілька найгідніших усе ж відправлялися за державний кошт «на королеву Єлизавету», або «на Каллас», або «на Шумана» тощо. Інша річ нині. Можливість взяти участь у міжнародному конкурсі визначається лише одним — наявністю чи відсутністю грошей у конкурсанта. Протягом тривалого часу турботу про молодих вітчизняних виконавців, які рвалися на конкурси, брало на себе українське відділення фонду «Відродження». Але фонд був не в змозі забезпечувати грантами абсолютно усіх, хто цього гідний. До того ж, він не міг вести кваліфікований добір і оцінку фахової спроможності майбутніх конкурсантів.

Не варто думати, що державна підтримка конкурсантів — це не більш ніж наївний прояв командно-адміністративної системи колишніх Рад. Зараз на світовій музичній арені спостерігається особливий феномен — вибух активності по-справжньому обдарованих конкурсантів із Республіки Корея. Часто в списках лауреатів якогось конкурсу за попередні роки можна знайти відразу кілька корейських прізвищ. Свіжі тому приклади — Марсельський конкурс і низка скромніших міжнародних конкурсів вокалістів, зокрема, численні конкурси, проведені в невеликих містах Італії. Такі результати — наслідок підтриманого державою «викиду» на ринок великої кількості молодих обдарованих виконавців, із котрих досить велика частина зуміла-таки проявити себе достойно, чим виправдала покладені на неї надії.

Участь у міжнародному конкурсі — не стільки одухотворений творчий акт, скільки розрахунок, ставка в кар’єрній грі. Це своєрідна лотерея, подібна біржовим перипетіям, мало доступним розуму простих смертних. Всі учасники, як правило, досить підготовлені, але права на впевненість у позитивному результаті у них немає. Результат визначить не рівень їхньої підготовки, а комплекс особливих обставин, часто слабко передбачуваних. Що важливо знати і враховувати для того, щоб мати більше шансів на перемогу? Хитрощів існує кілька. По-перше, потенційний конкурсант неодмінно зверне увагу на склад журі конкурсу. Перелік іменитих суддів оприлюднюється, як правило, заздалегідь і дозволяє кожному оцінити свій шанс на успіх. Часто в таких списках «для принади» фігурують оперні суперзірки, які потім на конкурсі не з’являються. Та все ж така попередня інформація зазвичай буває достовірною. І от, здавалося б, чого боятися молодому і добре навченому співаку перед лицем ніби-то заздалегідь прихильної і бездоганно справедливої музичної Феміди? Які «підводні течії» можуть завадити старшим колегам у разі успіху конкурсанта ухвалити суддівське рішення на його користь?

Виявляється, усе не так просто. Деякі молоді співаки (особливо ті, у кого є досвід участі в міжнародних конкурсах) відразу ж відмовляються від думки відправляти документи в оргкомітет якогось конкурсу, коли дізнаються, що в складі його журі передбачається той чи інший співак, котрий зажив небездоганної слави як вершитель доль своїх молодих колег. До числа таких, наприклад, відноситься Пласідо Домінго. Його пристрасть до вмілого «підсуджування» на користь деяких своїх співвітчизників давно відома конкурсантам. Не секрет, що учні Олени Образцової уникають участі в конкурсах, де в журі сидить Ірина Архипова, і навпаки. Джоан Сазерленд — теж «не цукор», її поведінка на обговореннях часто буває непередбачуваною. Але серед світових зірок є і світлі особистості. Наприклад, Тамара Синявська. Тамара Іллівна давно веде викладацьку діяльність і бере участь у роботі різних журі, але, на щастя, вона ніколи не працювала ні в Московській консерваторії, ні в Гнесинському інституті. Це повністю усуває побоювання російських конкурсантів, оскільки в даному разі немає підстав запідозрити якісь мотиви для необ’єктивності та закулісних колегіальних ігор вокальної професури. Адже одна з основних складностей аналізованого питання — участь у конкурсах учнів самих членів журі або учнів когось із педагогів, хто має певний вплив на членів журі. Така система підтримки неминуче відтісняє на другий план багатьох талановитих претендентів, які позбавлені настільки скрупульозно підготовленого «тилу». Але є і приклади кришталевої чесності серед співаків світового рівня, котрі регулярно засідають у різних журі. Без перебільшення до них можна віднести таких метрів, як Тереза Берганса, Іліана Котрубас, Неллі Мірічою. Проблема об’єктивності журі — аж ніяк не пустопорожня вигадка невдах. Адже недарма свого часу над Міжнародним конкурсом імені Чайковського нависла загроза виключення із Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів. Ця організація, що базується в Женеві, включає в себе найзначніші конкурси і координує їхню діяльність.

Річ, звісно, не тільки в складі журі. Сам виступ на конкурсі — у жодному разі не поле вільної творчої енергії, не радісне й окрилене самовираження. Це передусім — колосальний стрес. І легкий оскал хижака, що вступив у боротьбу. Тому є цілий ряд піаністів, скрипалів, вокалістів тощо, котрі з огляду на особливості організації своєї нервової системи взагалі не можуть вважатися придатними для подібних змагань. За цілком достатнього рівня фахової підготовки, за будь-яких злетів і осяянь, котрі трапляються у них на концертній естраді, на конкурсах вони почуваються, як соловей на сковорідці.

Серед вітчизняних співаків пальму міжнародної «конкурсної» першості утримують солісти Національної опери України баси Тарас Штонда і Сергій Магера. Якісні та кількісні показники їхнього «конкурсного» життя вражаючі: кожен із них є лауреатом більш як десяти конкурсів. Всім відомо, що й в Україні останнім часом виникло чимало міжнародних конкурсів вокалістів. Останній із них — імені Соломії Крушельницької — пройшов восени у Львові. Курйозним можна визнати той факт, що на ньому було встановлено безпрецедентно «щедре» обмеження віку конкурсантів — до 40 років для всіх голосів. Щоправда, жоден з українських конкурсів поки не входить у женевську Міжнародну федерацію. І по найпрестижніші конкурсні перемоги нам досі доводиться вирушати в «далеке» зарубіжжя, яке вирізняється відчуженістю й дорожнечею. Тому «зоряний час» для наших конкурсантів-вокалістів ще не настав. Адже за останні років вісім у наших співвітчизників була, мабуть, лише одна конкурсна перемога «вселенського» рівня — Гран-прі, здобуте Ольгою Микитенко на конкурсі імені Марії Каллас в Афінах.

Трапляється, що наші співаки не виявляють себе на міжнародних конкурсах через відмінності у вокальній школі й у рівні професійної і мовної підготовки, як часто бувало на конкурсі королеви Єлизавети в Брюсселі чи на конкурсі камерних співаків «Бельведер» у Відні. Тамтешні вимоги передбачають володіння європейським камерним репертуаром, якому не завжди приділяється належна увага в стінах вітчизняних музичних вузів. У Відні, наприклад, перед фіналом конкурсант мусить встати перед журі й виразно продекламувати німецький текст усіх музичних творів, запропонованих для виконання в останньому турі. Якщо вимова не задовольнить журі, результати попередніх турів будуть анульовані, а конкурсант немилосердно «відсіяний». Чи варто говорити, що це випробування — майже катування для багатьох наших співаків. Тому для деяких, навіть визнаних нині вокалістів, провали на конкурсах (у тому числі, на двох названих вище) назавжди залишилися душевною травмою і неафішованою сторінкою творчої біографії.

Багато українських молодих співаків щиро сподіваються, що перемога чи хоча б диплом на міжнародному конкурсі відчинять перед ними двері закордонних театрів і концертних залів. Але насправді для надій не настільки вже багато підстав. Ринок співаків за кордоном досить заповнений і об’єктивно не потребує припливу сил зі Східної Європи. Найменше потрібні там володарки найпоширенішого жіночого голосу — сопрано. Звісно, у кожного складається по-різному, але в даному разі ми говоримо про загальну тенденцію. Але самоствердження на конкурсі — це не лише питання перспективи працевлаштування, а й прояв здорового артистичного честолюбства. Тому юні співаки їздили і їздитимуть на конкурси. Біда лише, що матеріальні можливості наших співвітчизників дуже обмежені. Та й з інформацією справи складаються не кращим чином. Адже раніше буклети основних конкурсів неминуче потрапляли в стіни консерваторій. Зараз же умовою отримання необхідної інформації є кмітливість, знання мов і наявність навичок навігації в Інтернеті. Тому важко і прогнозувати наші успіхи на міжнародній конкурсній арені. Хто знає, чи вистачить коштів у когось із наших співвітчизників потрапити на найближчий великий форум вокалістів — конкурс «Вердіївські голоси» у Буссетто, рідному місті композитора.

Та навіть перемога на конкурсі відкриває перед нашим виконавцем не так уже багато перспектив. Про «зарубіжжя» ми вже сказали, а що стосується рідних пенатів, то тут тим більше сподіватися немає на що. Адже у нас у загальнодержавному масштабі немає ні насиченого концертного життя, ні стабільних заробітків у молодих концертуючих виконавців. У кращому разі моральною компенсацією за тернистий шлях, пройдений задля жаданої перемоги, стане оголошення-поздоровлення, любовно написане плакатним пером і вивішене у вестибулі Національної музичної академії...