Між Кліо і Псіхе

Інтерес до історичного роману, що відродився в нас після видання книжок У.Еко й А.Переса-Реверте, не дає спокою багатьом письменникам. Переваги цього жанру очевидні: вміло вибравши «де» й «коли», можна створити річ, яка однаковою мірою була б захоплюючою, порушувала б «вічні питання», нарешті — просто розширювала б читацький кругозір. Але історична проза таїть у собі не менше пасток: автор повинен досконало вивчити не лише політичні події обраної епохи, а й побут, звичаї, особливості світогляду простих людей, котрі жили сто, двісті, тисячу років тому... І головне: як без надмірної наукоподібності ввести сучасного читача в той світ, пояснити йому реалії того життя?

Ігор Єфімов у своєму романі «Новгородский толмач» використовує для цього дуже вдалий, на мою думку, прийом. Розповідь ведеться від першої особи, за оповідача взято іноземця, чеха Стефана Златобрада, який наприкінці ХV ст. приїжджає з посольством у німецький торговий дім Новгорода, аби працювати там перекладачем-товмачем. І заодно — шпигувати на користь любекського єпископа.

Роман вибудувано як низку листів товмача, у кожній главі їх три: один — єпископу (офіційний), другий — названій матері Стефана (тут ідеться переважно про життя повсякденне), нарешті, третій — т.зв. нічний щоденник (потаємні думки Златобрада, навмисно записувані готською, пізніше — естонською, щоб сторонні не прочитали). Читач разом із головним героєм поступово осягає реалії Новгорода, а потім і Москви тієї неспокійної епохи.

Взагалі, тема товмацтва, перекладу виявляється однією з основних у романі, вона звучить на різних рівнях. Златобраду належить зрозуміти людей, серед яких він мимоволі опинився, його адресатам — зрозуміти самого Златобрада. А читач у складнішій ситуації: з одного боку, він щось там знає про цей історичний період, з іншого — змушений розбиратися в хитросплетінні інтриг, подій, у сюжетних колізіях, а головне — блукати в лабіринтах людської душі. І ще робити поправку на те, що перед нами все-таки не документальне свідчення минулих епох, а художній текст.

До честі автора, слід визнати: читається роман із задоволенням, безліч етнографічних нотаток і оповіді про масштабні політичні події майстерно вживлені в розповідь Златобрада. При цьому антураж і епоха для автора мають значення лише тому, що в них живуть його персонажі; але порухи їхніх душ виявляються важливішими й поступово відсувають пані Кліо на роль другого плану. Виразно звучать у романі й авторські інтонації — передусім у розмірковуваннях про віру, релігію, кохання. Місцями вони видаються трохи наївними , але ніколи — нерозумними.

Кінець ХV ст. ознаменувався для Росії «закручуванням гайок»: позбувся своїх прав Новгород, схилилася перед Москвою Твер... — усе це, звісно, відображено й у романі І.Єфімова. Проте багатий матеріал, із якого можна було б «набрати» інтриг і таємниць не на одну книжку, Єфімов використав досить традиційно. І після прочитання розумієш: не Кліо, а Псіхе виявилася головною рушійною силою «Новгородского толмача». Мабуть, воно й на краще.

Игорь Ефимов. Новгородский толмач. — СПб.: Азбука-классика,
2004 г. — 320 с.