"Мій Параджанов": колаж, міраж

Півстолітній ювілей офіційної прем'єри одного з найкращих українських фільмів - "Тіні забутих предків" С.Параджанова - став у нас різнорівневим і багатошаровим. Як художня стилістика самого фільму. Від торжеств з участю президента в кінотеатрі "Україна" (нагадаю: прем'єра відбулася в цьому ж залі 4 вересня 1965-го) до численних міжнародних сеансів "Тіней" у США, Британії, інших країнах.

І ось іще один, абсолютно дивний рівень ювілейного осмислення шедевра - виставка "Мій Параджанов" у київському Національному музеї російського мистецтва. 13 авторських колажів Лариси Кадочникової, навіяних тієї епохою, тими пристрастями. Тими ж "Тінями".

Давним-давно Анна Ахматова сказала Фаїні Раневській: "Дорога, вам 11 років! І ніколи не буде 12!" У помітно інших декораціях життя вже іншій актрисі мені інколи хотілося б сказати: "Дорога, вам 17! І ніколи не буде 18…"

Це, природно, не з приводу паспортних даних: хто, де і головне - "коли" (народився). Великі актори, як відомо, народжуються не "в році", а "в часі". І якщо час прихильний до них, якщо вони заходять із ним у якусь містичну змову, то яка нам різниця - "в якому році"?

Лариса Кадочникова - у нинішньому році - як і раніше, одних дивує, інших дратує. Бо муза Параджанова, Іллєнка, Єфремова (як завжди, на височенних, для багатьох - недосяжних, шпильках) іде по теперішньому часі, ніби не помічаючи його оскалу та іншого мракобісся. Буває екстравагантною, не по погоді вдягненою, не до місця захопленою й щирою. Проте йде по часі, по житті, відторгаючи все наносне й непотрібне. Покладаючись лише на свій внутрішній світ, укорінений в ідеалах і почуттях шістдесятництва, колишніх поетичних кіноосяяннях, доросло-дитячих кіноілюзіях. Тому - усе вищий і вищий підбор. Тому - "час, уперед!" (як називався один із ранніх її фільмів).

Близько двох років живе в порожній квартирі без людини, котра була нескінченно віддана їй, щодня обставляючи її світ турботою і побутом. Багатьом здавалося, що теперішнє її життя самотою - на обмежених квадратних метрах проспекту Перемоги, напроти "бермудського трикутника" (РАГСу) - якось зламає її, зажене в кут. Виявилося, вміє опиратися.

Такий собі потужний внутрішній стрижень при зовні чарівливій артистичній екзальтації виявився сильнішим за деякі бетонні палі. Вона безкінечно їздить на якісь фестивалі. Безупинно готує якісь виставки. Захоплюється новими п'єсами і своїми ж романтичними образами в них. Роман Балаян каже: "Я вже втомився від Кадочникової! Від її працелюбства й нескінченної творчої активності!" Сказано жартома, але є люди, котрі сприймають її такою, якою є: самоцінним твором мистецтва - в тому нашому середовищі, де багато що вже знецінилося.

Вона ж, навіки вимкнувши ТСН у телевізорі (щоб не помічати оскалів сьогодення), воліє жити - між часами...

Здається, ще недавно в Центрі І.Козловського (на Хрещатику) вона представляла шанувальникам свій приголомшливий колаж, названий мною "Колаж долі". То були обличчя її близьких, рідних, колег, кумирів, осінені стрілами пшениці, наче артеріями життя. І ось днями - справжній художній шок. У стислий термін до півстолітнього ювілею "Тіней" вона своїми царственими ручками (за сприяння чудового художника Ігоря Горяного) зробила ще 13 нових колажів. Деякі - чисті шедеври. Все це під гаслом - "Мій Сергій Параджанов". Бо з його світу, з його великого фільму виростають її алюзії і образи, склеєні на одному полотні її любов'ю й пам'яттю.

Лаштуючись на виставку, грішним ділом думав: ну ось, іще один хороший предметний привід згадати прекрасний фільм… Але ж ні! В музеї, в маленькій залі, на цій виставці немає жодного лобового прикладного формального звучання й наповнення - ніби "до ювілею". Кожна робота - окремий мікросвіт, цілісний і завершений сюжет, огранений і випестуваний міраж, складений з об'єктів і суб'єктів минулого часу, який для неї нікуди не минув.

Колаж, присвячений Іванові Миколайчуку, - містичні пера підбитого білого птаха з чорною ознакою. Ніби падаючи з небес (привіт від Івана!), ці пера списом застромились у стару тканину і проросли в ній білими деревами.

Колаж, присвячений Сергієві Параджанову: сутінки, його втомлене обличчя, віконні рами, що скидаються на тюремні ґрати, світло в тому ж вікні, яке світить, та не гріє його втомлену самотню душу… Ще Параджанов: крізь вибух пшеничного колосся, крізь хлібну бурю, що пронеслася життям цієї ненаситної творчої людини…

Прокинувшись одного разу вранці в тій-таки одинокій двокімнатній, вона сама собі сказала: "Жодних повторних варіацій виставок зі старих зібрань! Тільки прем'єри…" Якщо в рідному театрі давно немає прем'єр, то вони будуть - на стіні. Не в глядацькій, а у виставковій залі.

І, власне, кожен із тринадцяти її прем'єрних колажів - у певному сенсі - театральна фантазія. Колаж як технічний принцип в образотворчому мистецтві передбачає шлях "приклеювання". На якусь основу прикріплюють різні предмети й матеріали, що відрізняються від самої основи фактурою та кольором. Її театр колажів - усі ці тіні й міражі на тему Параджанова - спроба склеїти розірвані узи, наклеїти свій романтизм на нинішній тотальний цинізм, об'єднати невичерпне захоплення шістдесятництва з прокислою політико-попсовою байдужістю третього тисячоліття.

Тяжкий і невдячний цей процес, випробуваний великими художниками, зокрема й Параджановим, - склеїти… розірваний зв'язок часів. Та оскільки з часом у цієї актриси свої стосунки, вона знає, що робити. Старе полотно. Параджановське намисто. Чорно-білі обличчя Юри, Івана, Сергія, Олега… Доля. Епоха. Колаж. Міраж.