МИТРОПОЛИТ У КУЩАХ

У Києва багата історія. Його вулиці та майдани бачили чимало світлих і сильних людей, котрі робили те, що ми звично називаємо «нашою історією». І ось тепер вони повертаються на ці ж самі київські вулиці та майдани — у бронзі, камені й інших «довговічних матеріалах»: пам’ятникобудування останнім часом, здається, стало улюбленою справою київських чиновників. Принаймні тієї її частини, яка з обов’язку служби займається будівництвом та пам’ятниками. «Національні святині» — «відновлені» (а насправді — новобудови) церкви, пам’ятники видатним громадським діячам ростуть на київських майданах, вулицях і двориках, як гриби після дощу. Гадаю, за кількістю «національних святинь» на душу населення ми давно наздогнали і перегнали часи ленінського апофеозу. А за кількістю відкритого простору майдану — цього винаходу і мірила демократії — безнадійно відстали від епохи Російської імперії. Київські чиновники, як і раніше, не можуть (або не хочуть) узяти до тями, що майдан відрізняється від будмайданчика анітрохи не менше, ніж демократія від свавілля. Втім, парадокси — це, мабуть, риса нашої ментальності. Хіба не парадоксально, що основним ініціатором забудови історичної частини міста, як правило, виступає управління з охорони пам’яток та історичного середовища Київміськадміністрації? Діяльність цього відомства і його керівництва давно викликає подив та обурення киян. Але поки кияни обурюються й ллють крокодилячі сльози, побачивши черговий будівельний чи скульптурний «шедевр», майдани, як і раніше, виступають у ролі бадмайданчиків, а «святині» множаться та множаться.

Склад журі, слід сказати, вражає. З 15 осіб дев’ятеро — чиновники, причому шість — столичного рівня, а двоє представляють одіозне управління з охорони пам’яток Київміськадміністрації — сам Р.Кухаренко та його заступник Л.Мазур. Двоє представляють наукові заклади — Інститут історії НАНУ і НДІ архітектури. Один член журі від цеху будівельників. Двоє — від творчих спілок: президент Спілки архітекторів І.Шпара та глава правління Київської спілки художників живописець В.Гурін. І, нарешті, один скульптор — Б.Довгань. Більше для скульпторів та архітекторів у журі конкурсу на монументальну скульптуру місця не знайшлося. Не знайшлося у журі місця і для священнослужителя. Попри те що пам’ятник — митрополитові, до того ж приєднаному до лику святих. Але зі священнослужителями у наших будівників святинь стосунки складні. Церкви, споруджувані на кожному вільному п’ятачку столиці, — просто будівельні об’єкти під робочою назвою «національна святиня». А коли якийсь церковно орієнтований журналіст розкритикує управління з охорони пам’яток за байдужість до ще живих і напівзруйнованих святинь при підвищеній увазі до дохідного будівництва, негайно буде викликаний до суду і обвинувачений у наклепі, з фінансовими претензіями, які випливають із такого обвинувачення, що й сталося наприкінці минулого року з редактором «Православ’я в Україні» С.Речинським.

Проголошена і звеличена «анонімність» конкурсу наразі мало надихає. Адже «анонімний конкурс» можливий лише тоді, коли журі збирають із незацікавлених сторонніх осіб. З людей, які не знають «місцевої специфіки», місцевих скульпторів і, головне, жодним чином не залежать від місцевих чиновників. На моє боязке зауваження про рятівну анонімність конкурсу один зі скульпторів-учасників просто засміявся: «Яка анонімність?! Почнемо з того, що в кожній роботі видно руку — можна відразу сказати, хто автор». А продовжити можна тим, що між своїми «анонімність» — річ украй сумнівна. Ну яка може бути анонімність між членом журі Р.Кухаренком та переможцем конкурсу А.Кущем, які давно і тісно співпрацюють? А вже про те, що на цьому конкурсі переможе саме «людина Кухаренка», «лихі язики» відкрито теревенили в Київміськадміністрації ще до офіційного початку конкурсу. Ось вам і вся анонімність... Між іншим, журі голосувало таємно, тобто ми з вами так і не дізнаємося, кому особисто можемо подякувати за «Митрополита на відпочинку».

Долю Контрактової площі та образу Петра Могили знову вирішили чиновники. А в чиновників, як відомо, свої резони. Лише цим можна пояснити вибір журі: недоладно одягнений, похилений митрополит, що недбало відкинув жезл на спинку ослінчика, схожого своїми обрисами на новомодний масивний м’який куточок. Беручи до уваги місце розташування пам’ятника (біля Києво-Могилянської академії) й малу висоту ослінчика (щось близько метра), легко уявити погожої днинки поруч із митрополитом, що притулився в куточку, спритного студента з пляшкою пива. Поки що студенти НаУКМА люблять сходити «на пиво» «до Сковороди» — невимушено розміститися на низенькому постаменті біля ніг великого попередника і «зависати». Митрополит Петро Могила може виявитися «демократичнішим». А може, й не виявиться, — до пам’ятника свого покровителя гетьмана Сагайдачного, який нещодавно осідлав вулицю свого ж імені, студенти не виявили настільки теплих почуттів. Піший філософ у личаках їм ближчий, ніж кінний гетьман при повному параді, — і це обнадіює...

Як ухвалюються рішення у сфері містобудування та організації міського простору, одного разу дуже переконливо описав у своєму інтерв’ю «ДТ» двічі творець Майдану Незалежності О.Комаровський: «...композиція («Мамай». — Авт.) не була передбачена із самого початку і встановлена на особисте прохання самого скульптора... Хотіли ми прибрати цього коня, але мер наполіг. Указом Президента поставили коня, це особисте його розпорядження. Ну, Зноба встановив у свій спосіб, підійшов до Президента і попросив, щоб той поставив. Я був проти. Ну що — мені лягти під нього чи що? Чи прилюдно облити себе бензином? Я дивлюся вперед, для мене це дрібниця, на яку я зараз уже не звертаю уваги, тим більше що через зелень його не дуже й видно». Ось так: прийшов, попросив, і поставили на Майдані Незалежності знаменитого «Коня в кущах». Легко й невимушено може вирішитися «скульптурна суперечка» між двома метрами вітчизняної монументалістики, якщо вони можуть «піти й попросити». А архітекторові, котрий планував майдан, і лиха мало: це ж «дрібниця», та й не дуже видно... Мабуть, навіть авторам Майдану Незалежності байдужий остаточний вигляд цієї площі. Чи вони, якщо не розучилися бути чесними перед собою, усвідомлюють, що «кінь» анітрохи не поступається за художнім несмаком симетричним «жертвам кораблетрощі» — засновникам Києва, а за великим рахунком — і самому Монументу Незалежності із симетричним «трансформером»-архангелом Михаїлом — витворам того ж переможця А.Куща.

Зауважте, як швидко у нових скульптурних витворів з’являються «народні імена» чи просто — прізвиська. Хто ще здатний так дотепно і з такою готовністю насміхатися з пам’ятників, монументів та навіть цілих «національних святинь», як ми, пострадянські? Що ж, сміх був єдиною доступною формою протесту для нас ще недавно. Мабуть, таким він залишається й досі. Ну як, скажіть, можна уникнути психічної травми, зіштовхнувшись із пам’ятником гетьману Сагайдачному? Лише посміявшись і відпустивши одну-дві шпильки на адресу пам’ятника, його творців, а заодно і самого безневинного Сагайдачного — не за те, що поганий був гетьман (як можна!?), а за те, що конячку вибрав хоч і чималу, але вочевидь нездорову. А вже виходячи на Майдан Незалежності, треба не те що від травми — від розладу психіки рятуватися. Тут самою шпилькою на адресу коня не відбудешся. Так і з’являються «теплиця Омельченка», «євроремонт Бабушкіна», «трансформер», «жертви кораблетрощі», а вже тих прізвиськ, якими нагородили «домінанту площі», у пристойній газеті і не напишеш...

Як же ще з цим боротися? Ось запитання, яке не втомлююся ставити художникам, музикантам, акторам та іншим «працівникам культури». Адже ситуація, абсолютно точно, потребує оздоровлення. Кожен скульптор-монументаліст і архітектор, якщо він не погодиться, як це трапилося з пам’ятником Сагайдачному, взяти у свою команду якогось чиновника, котрий, на лихо, має ще й амбіції архітектора, приречений, у кращому разі, на почесні призові місця і рекомендації «поставити свій пам’ятник у будь-якому іншому місті України» (уявляєте пам’ятник непримиренному борцю з уніатами Петру Могилі десь у Львові?). Київ — чужа вотчина. Заведено нарікати, що місце артиста, порівняно з радянським минулим, звузилося і знизилося. Проте, як і раніше, є представники «творчої еліти», обласкані й помічені, носії звань, урядових нагород та інших відзнак, які виграють усілякі (щоправда, лише місцеві) конкурси, відчиняють ногами двері високих кабінетів — що колись могло собі дозволити лише вузеньке коло народних артистів СРСР. Ось тільки коло це за часів СРСР регулярно обновлялося й просівалося — потрібно було тримати форму, перемагати в конкурсах і бути хоча б близько до вершини популярності, аби залишатися у фаворі. Публіка, хоч і дурна, та її не обдуриш, а коли немає в тебе любові публіки — яка ж ти зірка? Звісно, жорстоко, а інакше в мистецтві і бути не може.

Зрозуміло, якщо тільки це не наше мистецтво. Такої байдужості до смаку і думки суспільства, яку ми бачимо нині, мабуть, можна пошукати хіба що на найтемніших сторінках історії. Ні, ніхто тепер ні з ким не веде «незримого бою» (у кожному разі, як правило) — просто не помічає. Хоч як крути, а ми прийшли до перемоги соціалістичної ідеології — державна машина ніяк і ні в чому не залежить від прагнень та думки суспільства. І зі стану наших міст — від столиці й до повітового містечка К. Н-ської губернії — це видно чітко і ясно.

У цій ситуації скульптору (режисерові, музиканту, архітектору тощо), якому вдалося потрапити у «вузьке коло наближених» або ж зайняти підходяще чиновницьке крісло, подальша творча реалізація забезпечена, навіть якщо він не здатен виліпити вершника, не погрішивши при цьому проти анатомії. І питання, чому у нас відбувається в мистецтві те ж саме, що й раніше, — пустопорожнє. У мистецтві в нас відбувається те, що санкціонується владою, так само, як і колись. А звільнитися від диктату чиновника наші художники й артисти не можуть. Або не хочуть. Чомусь художнім колам Києва не спало на думку обуритися чиновницьким складом журі конкурсу на пам’ятник Петру Могилі і, об’єднавшись хоча б між собою, спробувати змінити ситуацію. Ні, скульптори подали свої роботи на цей конкурс і тим самим зробили його легітимним, ні на що особливо не розраховуючи. Найстрашніше полягає саме в тому, що вони, здебільшого, знали, на що йдуть. І ніхто особливо не здивувався, коли на відкритті конкурсу Р.Кухаренко зробив перед телекамерами чудовий жест рукою у бік майбутнього проекту-переможця роботи А.Куща і натхненно вимовив: «Ось геніальна робота».

Прокоментувати роботу журі і конкурс ми запропонували голові журі, президентові Національної спілки архітекторів Ігорю Петровичу Шпарі.

— Як ви оцінюєте склад журі конкурсу?

— Конкурс був організований Київміськадміністрацією, і, відповідно, склад журі теж визначала вона. Як на мій погляд, хотілося б, щоб у журі на таких конкурсах було більше професіоналів, а не чиновників.

— Яке ваше враження від конкурсу в цілому і конкурсних робіт?

— У цілому я конкурсом задоволений — це був чи не перший такий конкурс, на якому все більш-менш витримано. І всі подані проекти були виконані на досить високому рівні. Ми голосували по всіх восьми проектах, а потім за сумою голосів визначали переможців. У результаті розрив голосів між проектами, які здобули першу і другу премії, вийшов зовсім невеликий.

— Ви не відчували тиску під час роботи в журі?

— Ні, на щастя, обійшлося без цього. Усе було цілком коректно.

— А як розподілилися ваші особисті симпатії?

— Особисто мені більше сподобалися роботи, що здобули друге та третє місця. Перша мені здалася, з одного боку, трохи легковажною — такий собі статечно-поважний митрополит, що розвалився на ослінчику. З іншого боку, прагнення розмістити на пам’ятнику якнайбільше символів того, чим Петро Могила займався, викликало перенасичення атрибутикою: книжка, жезл, деталі одягу тощо.

— До речі, саме з цими деталями, наскільки мені відомо, і вийшло непорозуміння — одяг і розміщення окремих деталей не відповідає істині.

— Не знаю, тут я не фахівець.

— Може, у зв’язку з цим і варто було запросити в журі священнослужителя як спеціаліста? Зрештою, Петро Могила митрополит і приєднаний до лику святих.

— Це, звісно, так. Може, й варто було це зробити. Але у церкви свої погляди на Петра Могилу — як на митрополита і святого, а ми виходимо передусім із того, що він був громадським діячем, просвітителем...

— Ходять чутки, що на останньому засіданні, коли вирішувалася остаточна доля проектів, у складі журі не було жодного скульптора.

— Це неправда. На останньому засіданні був присутній скульптор Борис Довгань.

— А правда, що один з учасників конкурсу продемонстрував під час засідання журі фото будапештського «Аноніма», на який, так би мовити, «орієнтувався» автор проекту-переможця?

— Можу лише сказати, що при мені цього не було.

— Як ви як архітектор оцінюєте місце, де стоятиме майбутній пам’ятник, і загальний вигляд площі після того, як його встановлять?

— У мене є претензії щодо цього. Я їх висловив, і вони були прийняті як рекомендації до подальшої роботи над проектом пам’ятника.