Десятий ювілейний міжнародний фестиваль «Слов’янський базар» у Вітебську завирував. На тиждень ...
У січні 2001 року у Франції на 35-й Асамблеї міжнародної федерації фестивальних організацій «Слов’янському базарові» вручили диплом «Фестиваль 2000 року» за заслуги в реалізації ідеї «Зміцнювати мир і дружбу через музику й мистецтво». У період становлення фестивалю на початку 1990-х, коли відбувався «парад державних суверенітетів», окреслилася його основна місія: побудувати міст, який би з’єднав наші народи засобами культури й мистецтва. І на цій високій і благородній ноті відкрився нинішній ювілейний фестиваль, завдання якого — закріпити отримане визнання.
Основа, на якій тримається ідея фестивалю, — це відкриття, конкурс молодих виконавців, Дні культури Білорусі, Росії, України та концерт закриття. Всі ці дійства відбуваються на головному сценічному майданчику в Літньому амфітеатрі, що розрахований на 5 тисяч глядачів, але з кожним днем їх ставало все менше й менше.
Цього року амфітеатр придбав суперсучасні системи звуко- і світлоапаратури, які, як повідомили на церемонії відкриття, є подарунком президента. Та водночас цей, здавалося б, дорогий подарунок, підкреслив неповну економічну спроможність фестивалю.
Декорацій ніхто не дарував. Їх виготовила група Олега Тайха з Москви. Сценічним інтер’єром став образ старого Вітебська, який зійшов із чорно-білих фотографій початку століття, того Вітебська, яким прогулювався Марк Шагал.
Коли спадала страшенна спека, о дев’ятій годині вечора розпочиналися концерти. Парадом зірок російської естради із виступом лише однієї української зірки, Таїсії Повалій, був відзначений концерт відкриття фестивалю.
На конкурсі молодих виконавців Україну представляли Марина Одольська й Тетяна Піскарьова. Остання завдяки безперечним артистичним і вокальним даним виконала пісню «Війна» на слова Юрія Рибчинського, зірвавши шквал оплесків.
Концерти Днів культури розпочалися з Росії, яка на «Слов’янському базарі» почувається старшим братом. Виступ колективів народної творчості в супроводі Національного академічного оркестру народних інструментів Росії ім. М.Осипова виглядав досить офіційним, дещо монотонним і статичним. Оркестр, розташувавшись на більшій частині сцени, просто позбавив танцювальні колективи всіх можливостей. Надія Бабкіна з ансамблем «Російська пісня», що практично вишикувались у шеренгу по одному, намагалися врятувати становище, заводячи натовп. Та хто справді всіх підбадьорив, то це Микола Басков, який відчайдушно виступив за межі сцени і, вражаючи глядачів розкішним голосом, обійшов майже всі сектори амфітеатру.
Цього року Україна й справді всіх здивувала, оскільки представила на суд глядача не традиційний концерт майстрів мистецтв, а запросила на театралізований «Сорочинський ярмарок». Що цікаво, дійство розпочалося задовго до вечірньої вистави. Поруч з амфітеатром колоритний, веселий та строкатий «Сорочинський ярмарок» демонстрував народних умільців, танцювальні й вокальні колективи з Полтавщини, українську традиційну кухню, а поміж рядів прогулювався Микола Гоголь — Анатолій Хостікоєв, поглядаючи на своє творіння, яке ожило.
Тамара Яценко й Богдан Бенюк зображали знаменитих гоголівських персонажів. Шаленством емоційних українських танців скоряв знаменитий ансамбль ім. П.Вірського. Вперше до Вітебська приїхав оркестр Міністерства оборони України, який вразив своєю імпровізаційною манерою виконання, циганський ансамбль «Ромен», колектив чечіточників «Джаз-степ-танц-клас». Режисером цього життєрадісного театрального дійства був Борис Шарварко.
Під час концерту хмари, немов чорні ворони, кружляли над сценою, погрожуючи пролитися сильним дощем, зривався вітер, спалахували блискавки. Містика чи ні, але коли вщухла бурхлива хвиля вистави, тоді й почалася злива.
Білорусь як гостинний, але дуже скромний господар виділила для свого звітного концерту ніч із 24 на 25 липня.
Якщо вечорами та вночі центр культурного життя фестивалю затягував вир амфітеатру, то в епіцентр спеки на подвір’ї штабу фестивалю біля міської ратуші розгорнулася не менш захоплива вистава «Міста майстрів». З 1999 року в рамках фестивалю проводиться конкурс майстрів народних ремесел і промислів Білорусі, Росії, України.
За умовами конкурсу кожна країна могла надіслати двадцять учасників, що й зробили країни-сусіди. Україна з причин, які важко пояснити, представила лише шість майстрів і тільки з Полтавщини. Втім, це може здатися симптоматичним, якщо згадати про болісну роздвоєність «Слов’янських базарів». Український варіант відверто демонструє «європейську», а то й «всесвітню» орієнтацію, а вітебський намагається втримати єдиним цілим насамперед «трьох сестер» — Україну, Росію, Білорусь. Можливо, саме тому Україна, звично для себе визначивши основною політику, а не культуру, відбулася рідними та знайомими російській культурі гоголівськими картинками, що, втім, уже дещо набридли й нагадують лубок. Зате Президент України знайшов час відвідати Вітебськ, дещо урізноманітивши українську пасторально-ярмаркову програму. Хоча політику теж уже можна вважати однією з улюблених національних розваг. Візит українського Президента, який нещодавно відмовився від політичного об’єднання з «двома сестрами», можна розглядати як «культурний компроміс». Втім, почекаємо українського «Слов’янського базару». Щось підказує, що Л.Кучма відвідає і його, підтвердивши тим самим свою «багатовекторну зовнішньополітичну орієнтацію».
Час змістився, як і багато чого на фестивалі. У центрі міста обертався гончарний круг, працював верстат ткаль, били молотом ковалі. Юрби глядачів мали змогу не лише побачити й придбати готові вироби, а й подивитися на процес створення предметів декоративно-прикладного мистецтва.
Після трьох днів конкурсу були визначені переможці в таких номінаціях: гончарство, народна іграшка, різьблення по дереву, ткацтво, лозоплетіння, ковальська справа. Єдиним лауреатом від України став молодий майстер з Опішні Валерій Комаренцев.
Фестиваль, як держава в державі, де протягом тижня ходить валюта «Волошка», закінчується. Минає його десяте літо. Та ще зарано підбивати підсумки. І хоча про фестиваль існує чимало різноманітних думок, «Слов’янський базар» — це насамперед творчий обмін.
Виходячи за межі сценічних та інших майданчиків фестивалю на вулиці Вітебська, зіштовхуючись із його «ненав’язливим сервісом», мимоволі відчуваєш, що повернувся кудись на початок 1990-х років. Практично не звучала білоруська мова. Та попри всі очевидні витрати, фестиваль — це щось на кшталт пам’ятника вітебчанам і надія для Вітебська й Білорусі.
За словами координатора режисерсько-постановочної групи фестивалю Олександра Вавилова, «за умов нашого сьогоднішнього економічного життя «протриматися» десять років — досить великий подвиг для людей, які його придумали й створили».