МИСТЕЦТВО НАЛЕЖИТЬ НАРОДУ?

Історія з протистоянням фірм звукозапису та різноманітних інтернет-сервісів, які пропонують своїм користувачам можливість завантаження музики через комп’ютерні мережі, набрала у певний момент очевидних рис мексиканського телесеріалу. Багата на судові позови, публічні суперечки та голосні монологи, історія ця відстежується ЗМІ уже, швидше, за інерцією.

Проте за численними рутинними перипетіями судових процесів малопомітним залишилося те, що конфлікт давно перейшов з переслідування «новочасних піратів» доброчесними й законослухняними звукозаписувальними компаніями у цілковито нову стадію, в якій дії обох сторін виходять далеко за межі як чинного юридично-правового поля, так і можливих карних санкцій з боку сучасних держав. Хоча представники студій звукозапису це й заперечують.

Ситуація на сьогодні виглядає таким чином. Файлообмінні мережі, що функціонують за «peer-to-peer» (Р2Р) протоколом, який забезпечує передачу інформації безпосередньо з одного персонального комп’ютера на інший, продемонстрували закладений у них потенціал. У середньому в цій царині інтернет-бізнесу спостерігалося 300-відсоткове зростання впродовж року — на тлі загального економічного спаду у високотехнологічних галузях економіки. Загалом кількість користувачів таких сервісів, за оцінками експертів, коливається в межах 30—50 млн. Дочасно почилий Napster і про половину того мріяти не міг…

Асоціації та представники фірм звукозапису не полишають надії змінити ситуацію за допомогою судових позовів. Проте завдяки відсутності централізованих серверів і будь-якого контролю за інформацією, що передається, нові мережі значно менш вразливі з юридичного погляду. Одна з них, KaZaa Media Desktop, вже успішно виграла в Голландії два судових позови про порушення прав інтелектуальної власності у асоціацій фірм звукозапису.

Врешті, сприятливі для KaZaa рішення судів були цілком логічними. Компанії — власники файлоообмінних мереж — відповідальні лише за передачу інформації, а не за її зміст. Засуджувати їх — все одно що, приміром, засуджувати автобусну фірму, послугами якої скористався вбивця, добираючись до місця злочину.

Проте не самі по собі файлообмінні мережі становлять інтерес. З їхнього сьогоднішнього успіху, що його звукозаписувальні корпорації не можуть стримати ні фізичними (захист від копіювання) ні, віднедавна, юридичними (судові позови) методами, ми можемо зробити висновок: певний період стабільності правових уявлень про інтелектуальну власність у царині мистецтва, який розпочався в середині ХХ століття зі становлення сучасної системи авторських прав й тривав дотепер, добігає кінця.

За допомогою сучасних інформаційних та комунікаційних технологій стало можливим масштабне копіювання й розповсюдження копій будь-яких музичних творів, при чому без втрати якості. Власне, можливість безкарного копіювання існувала вже давно — ще від моменту появи більш-менш масових магнітофонів. Проте якщо тоді простір для «піратства» обмежувався записами, наявними у друзів та знайомих, то сьогодні з’явилася можливість пошуку потрібних аудіопродуктів по всьому Інтернету. З огляду на обсяги глобальної мережі, не підлягає сумніву, що в такий спосіб можна отримати в цифровому вигляді будь-яку музику.

Повернути технологію до часів патефону, коли копіювання було цілком неможливе, вочевидь, не вдасться нікому. Спроби заборонити певні технології передачі даних викликають цілком природну реакцію судів — «коні не винні». Останнім виходом для фірм звукозапису бачилися різноманітні технології цифрового захисту від копіювання. Проте після чотирьох років активного розвитку стає дедалі очевиднішою наївність таких сподівань. По-перше, так і не вдалося створити більш-менш надійного механізму захисту — нехитрі програми з того ж таки Інтернету дозволяють швидко й безповоротно видалити більшість «цифрових підписів проти копіювання». Проте навіть такий, головно символічний, захист міг би відлякати, приміром, законослухняних американських громадян від того, що йменується страшним словосполученням «порушення прав власності».

Проте існує інша, навіть небезпечніша для фірм звукозапису проблема. При поміщенні у файл з музикою у цифровому вигляді програмного коду, який забороняє копіювання, сам файл перестає бути придатним для програвання його програвачами, котрі «не знають» про стандарти захисту. Причому йдеться не тільки про «віртуальні» комп’ютерні програвачі, а й про «фізичні» MP-3-плеєри, які вже зараз практично витіснили на Заході плеєри касетні. А оскільки майже кожна з фірм звукозапису має навіть у внутрішньому користуванні кілька погано узгоджених варіантів захисту, то на загальному ринку наслідки характеризуються за формулою: «ніщо не стикується ні з чим і невідомо чому». Тому після кількох програних позовів від обурених користувачів, котрі за немалі гроші придбали не придатні для їхньої апаратури компакти, ідея «тотального захисту» втратила привабливість. Від виробників почали вимагати зазначати, на яких звуковідтворювальних засобах можна слухати їхню продукцію, і, уявивши ймовірну реакцію користувачів, наприклад, на напис: «Цей компакт-диск може програватися тільки на плеєрах фірми Sony, випущених між січнем та березнем 2002 року», переважна більшість фірм звукозапису від цифрового захисту поки що відмовилася, хоча надій на його розробку в майбутньому не облишила.

Проте такі технологічні вдосконалення — справа невизначеного майбутнього, а Р2Р мережі функціонують тепер. І чимало людей вдається до їхніх послуг, не бажаючи сплачувати завищені ціни напівмонопольним звукозаписувальним структурам.

Природно, гранди звукозаписувальної індустрії одностайно скандують, що наявна ситуація загрожує самому їхньому існуванню і, не більше й не менше, як існуванню та розвитку музичного мистецтва в сучасному світі загалом. Такі констатації здаються не дуже щирими, якщо згадати, що минулий рік, позначений значним загальним спадом економіки, звукозаписувальна індустрія, за деякими даними, закінчила з прибутком, який обчислювався мільярдами доларів і при тому викликав резонне зацікавлення уряду США своїми неприродно великими розмірами. Тоді як усі злощасні пірати разом зуміли «відгризти» від загального обсягу ринку раптом 2 млрд. — та й то за приблизними даними Асоціації звукозапису, вочевидь, істотно завищеними. Тут слід нагадати, що 5 найбільшим звукозаписувальним корпораціям (UMG, Sony Music, EMI, Warner Music, AOL, BMG) належить, за різними даними, 78—85% музичного ринку загалом. Проти них у США вже не раз подавалися судові позови з боку окремих штатів щодо непоміркованого підвищення цін на свою продукцію.

Одним з емоційних аргументів студій звукозапису, розрахованим на недалекоглядних фанів, є те, що «пірати крадуть гроші з гонорарів наших улюблених артистів». Проте слід зважити на факт, що прибутки наших улюбленців залежать виключно від сум, які ці ж таки компанії проставляють у їхніх контрактах. Самі артисти далеко не в захопленні від «здорового корпоративного духу», який панує в індустрії звукозапису. Яскравий приклад цього можна було спостерігати приблизно два місяці тому, коли група співаків, до якої входили Eagles, Шеріл Кроу, Біллі Джоел та чимало інших зірок, провела серію концертів, протестуючи «проти перетворення їх на рабів» компаніями аудіозапису. Найбільше обурення викликала практика довготермінових контрактів, які нав’язуються артистам і роблять їх заручниками інтересів студій на довгі роки. Контракти на коротший термін з артистами, чия популярність зростає, студії звукозапису підписувати відмовляються.

Зрештою, звинувачення у банальній жадібності звукозаписувальні корпорації чують не вперше. Не так давно прогримів черговий скандал між звукозаписувальними корпораціями й інтернет-станціями, що ретранслюють музику в режимі реального часу. Побачивши комерційний успіх останніх, компанії вирішили вдвічі підвищити для них ціну за ретрансляцію композицій. Погодьтеся, «акули шоу-бізнесу» таки справді акули.

Єдине, що можна відзначити з високим рівнем ймовірності, це те, що одночасно з можливим занепадом звукозаписувальної індустрії у її сучасному вигляді (хоча пам’ятаймо про мільярдні прибутки!) послабиться, якщо не зникне, ставлення до творів музичного мистецтва як до звичайного індустріального товару, який має собівартість, фіксовану ринкову ціну і продукується людьми, у котрих просто були вкладені певні гроші й зусилля відповідних фахівців, незалежно від природних обдарувань деяких квазіартистів. А щодо музичного мистецтва як такого, то йому, звісно, нічого не загрожує. Приміром, поняття авторських прав у візуальних мистецтвах, залишаючись на сторожі прав творців, не виставляє таких почварно-власницьких заборон на «копіювання та відтворення». Як не загрожує практично нічого й самим музикантам та співакам. Жодна апаратура, навіть найдосконаліша, не замінить живого звуку симфонічного оркестру. І навіть порівняно багаті люди не зможуть забезпечити звуковідтворення, аналогічного «стадіонним» колонкам під час концертів уславлених рок-груп.

Безумовно, студії звукозапису продовжуватимуть війну з вільним розповсюдженням музики через Інтернет. Від цього залежить якщо й не саме їхнє існування, то ринкове благополуччя та непорушність практичної монополії — безперечно. Проте вже сьогодні очевидно, що закони в галузі авторського права на твори аудіомистецтва, на які опираються гіганти індустрії, потребують коригування. Хоча б з тієї простої причини, що досягти їх дотримання й забезпечити репресивні заходи щодо порушників неможливо, і навряд чи стане можливим у найближче десятиріччя.

А комп’ютерні мережі, виходячи на якісно новий рівень продуктивності, готуються кинути виклик і власникам прав на твори кіномистецтва. З того моменту, як цифрове відео за якістю наблизилося (формат МР-4) або й перевершило (DVD-формат) відео на аналогових магнітних носіях (усім нам звичні відеокасети), а швидкість під’єднання до Інтернету в західних країнах почала вимірюватися мегабітами на секунду, ситуація в цій галузі стала аналогічною. Отож, залишається лише очікувати, коли, з метою уникнення можливого соціального напруження й поширення не надто схвального ставлення до недійових законів, законодавчі органи західних країн відважаться визнати той факт, що доктрина авторських прав на твори аудіо- та кіномистецтва в її теперішньому вигляді вичерпала себе. І не зважаючи на протести осіб та кіл, матеріально зацікавлених у збереженні статус-кво, спробують упорядкувати нову, незбалансовану, хаотичну, але від того не менш реальну ситуацію.