Миро чи сльози?

Кажуть, під час інавгурації почали мироточити київські пам’ятники. Втім, деякі сердиті громадяни наполягають на тому, що то було не миро, а сльози…

Чого тільки не почуєш у натовпі!.. Однак і повіриш, бо в Києві все може трапитися. Відомо, що мироточіння — загальне поняття, яке означає оновлення ікони чи скульптурного зображення або виділення на їх поверхні особливої речовини. Мироточити можуть і святі мощі, як це було в Києво-Печерській лаврі упродовж ХІХ ст. Наукова експертиза, проведена при мироточінні ікони Богородиці в Нью-Йорку в 1960 році, показала, що це були сльози, а дослідження речовини, яка з’явилася 1994 року на образі «Розіп’ятого Спасителя» у церкві в передмісті Сіднея, засвідчила: то була маслинова олія. Проте і в Києві думки розділилися. Одні казали, що на пам’ятниках виділилося миро радості, а другі впевнено заперечували, мовляв, то були сльози у передчутті великих змін. Відверто кажучи, у версію про сльози вірилося більше, адже здавна у нас повелося: влада не є справжньою, коли не увічнює себе знесенням одних пам’ятників і зведенням інших. І добре, коли робить то як у відомій повісті О’Генрі — замінюючи на пам’ятниках лише голови. Аж ні, у нас влада завжди змінює пам’ятники з таким пафосом і завзяттям, від якого не лише люди, а й каміння може заплакати.

Працюючи свого часу в Музеї історії Києва, я на власні очі бачив датоване 1919 роком розпорядження військового коменданта міста про використання мармурових надгробків для виготовлення скульптурних зображень вождів світового пролетаріату. Тоді ж таки довелося читати й відому статтю «Диво піротехніки», де йшлося про вдале висадження в повітря Михайлівського собору… Однак якщо рішучість радянської влади в перші пореволюційні десятиліття вимірювалася знищенням пам’ятників і архітектурних пам’яток, то рішучість влади в суверенній і незалежній Україні вимірюється, навпаки, забудовою і монументотворенням. Здавалося б, навіщо зводити нові пам’ятники і знищувати старі, витрачаючи на це величезні кошти, саме тоді, коли державі доводиться нелегко. Аж ні, сенс таки є. «Що ті пенсії та зарплати... — казав мені один із урядовців наприкінці 90-х років. — Ну, проїдять їх та й забудуть. А так — пам’ять буде». Втім, пам’ять, як кажуть, буває різною... І стоять наші зарплати й пенсії у вимучених кам’яних і бронзових формах. Ось князь Ярослав жестом хвацького балеруна пропонує вам коробку з тортом, ось безнадійно хворий дід Грушевський важко глипає на вас із-під окулярів, а он пластиковий солдатик на коні — Сагайдачний. Проте справжній паноптикум, звісно, на Майдані. Тут і «пам’ятник вікінгам», і «пам’ятник коневі», і «пам’ятник глобусу», і «пам’ятник Бетмену». Здається, про все подбала міська влада. Аж знову, ні. Ще планують монумент Соборності. Цікаво, яке прізвисько причеплять йому кияни? Втім, коли б то все завершувалося лише пам’ятниками…

Якщо правильно кажуть, що філософія починається зі здивування, то, побачивши споруду біля Миколаївського костьолу, можна стати хіба не Марком Аврелієм. Однак залишаєшся таки самим собою, бо стан, у який вкидає споглядання тієї споруди, не вкладається в конотацію слова «здивування», — радше сторопіння. Це не архітектурне упущення і не приклад художньої бездарності. Це акт помсти. ЦЕ ЖЕСТ ЛЮДИНИ, ЯКА НЕНАВИДИТЬ МІСТО КИЇВ. Незрозуміло лише одне: за віщо? Втім, це не те запитання, яке слід нарешті поставити перед міською владою. Запитань таких набралося чимало. Наприклад, хто відповість за спорудження фітнесцентру на території Національного заповідника «Київська Софія»? Хто відповість за спорудження ресторану на території Києво-Печерської лаври? Хто виділив під висотну забудову землю на території музею «Київська фортеця»? Чому всупереч громадській думці, всупереч містобудівним, будівельним і пам’яткоохоронним нормам триває спорудження висотних будинків на площі перед Олімпійським стадіоном, між вулицями Пушкінською та В.Васильківською, адміністративного комплексу МЗС України у кварталі між вулицями Десятинною, Володимирською та Великою Житомирською? Хто відповість за знищення історичної забудови в Рильському провулку (буд. 4—6), на вулиці Ярославів Вал (буд. 19 та 29), на бульварі Шевченка (буд. 11А та Б), на вулиці Івана Франка (буд. 17А та Б), Володимирській (буд. 38), Прорізній (буд. 14), Софіївській (буд. 12 та 14), Михайлівській (буд. 14), Лютеранській (буд. 32А та Б), Богдана Хмельницького (буд. 12—14)? Хто відповідатиме за бездарну й химерну надбудову будинків — історико-архітектурних пам’яток на Печерську на вул. Інститутській (буд. 15 та 17), Січневого повстання (буд. 3), Круглоуніверситетській (буд. 14), Хрещатик (буд. 50), Ярославів Вал (буд. 16), Володимирській (буд. 12В), Леонтовича (буд. 6А), у Георгіївському провулку (буд. 2)? Чому розпродується узбережжя Дніпра в міській зоні, зокрема на Трухановому острові? Хто відповість за спорудження естетично безпорадного висотного будинку в Маріїнському парку (вул. Грушевського, буд. 9А)? І т.д. і т.п.

Запитань цих — безліч, і всі вони не нові, і всі вони залишаються без чіткої відповіді. Батьки нашого міста (а з огляду на стан забудови міста, правильніше було б казати «дядьки»), може, читати не вміють, а може, не вважають за потрібне відповідати, мовляв, ми тут працюємо денно й нощно, а ви нам заважаєте. Однак, дивлячись на їхню «роботу» — на хаотичну забудову й перебудову центру міста, мимоволі згадуєш Ернста Кречмера, який увів у психіатрію поняття «маніфестальний психоз» — яскравий прояв психічних захворювань, при яких психічна діяльність хворого не відповідає довколишній дійсності. Схоже, що сьогодні в місті гостро відчувається нестача нейролепіків, транквілізаторів і депресантів, якими найчастіше лікують такі захворювання. Однак і таке пояснення причин архітектурно-естетичної катастрофи, в яку вкинуто місто, є, мабуть, занадто романтичним. Усе, очевидно, набагато буденніше і мерзотніше — гроші. Так, саме вони, ці кольорові папірчики, мають нині в місті реальну владу. Бо що інакше, як не «мерзенний метал», штовхає дядьків міста постійно перебудовувати його центр, то вкриваючи його новим асфальтом, а то замощуючи плиткою. Саме він змушує дядьків віддавати землю під здійснення фантастичних за розмахом та сумами й абсолютно безглуздих проектів, які завдають нищівного удару по естетичному вигляду міста, його історичному ландшафту, які призводять до ущільнення забудови, знищення зелених масивів, створюють тісняву й дискомфорт, згубно впливаючи на здоров’я киян. І зауважимо: ці проекти здійснюються саме тоді, коли кияни, з одного боку, задихаються від скупчення транспорту в центрі міста, а з другого, годинами тупцяють у чергах, щоб потрапити у свій «лохотрон» і, скоцюрбившись, дістатися, скажімо, на Троєщину.

Мовчать кияни, рахуючи копійки. Не до архітектури, мовляв, не до естетики… Було б що на хліб покласти. Мовчать і дядьки, за спинами киян укладаючи мільйонні оборудки на забудову, перебудову й відбудову. Конкретний приклад — дев’яностомільйонний проект відбудови Десятинної церкви. Проект, на загальну думку фахівців і громадськості, не лише безглуздий, а й шкідливий.

Відомо, що церкву Успіння Богородиці (Десятинну) було зведено на Старокиївській горі після офіційного запровадження християнства на Русі в 988–996 рр. У 1240 році її було зруйновано під час штурму міста військами хана Батия. В ХVІІ столітті митрополит Петро Могила зводить на руїнах невелику каплицю Миколи Десятинного, а в 30—40-х роках ХІХ століття за проектом архітектора В.Стасова тут було збудовано Десятинну церкву, спорудження якої упродовж ХІХ століття неодноразово піддавалося критиці. У 1935 році церкву розібрали.

Десятинна церква стала першою давньоруською пам’яткою, на якій було проведено археологічні розкопки (К.Лохвицький, 1824 рік). Архітектор М.Єфимов у 1826 році здійснив її більш точний обмір. У 1908—1914 роках Д.Мілєєв дослідив північну та східну частини давньої споруди, що не потрапили під будівлю стасовської церкви. Найповніші дослідження решток церкви здійснив у 1938—1939 роках М.Каргер. Він же опублікував зведений план усіх розкопок пам’ятки, що, по суті, є не обміром, а лише авторською реконструкцією імовірного первісного плану споруди. Спираючись на цей план (і не завжди розуміючи, що це теж лише гіпотетична реконструкція), розробляли свої численні варіанти реконструкцій Десятинної церкви і всі інші автори: К.Конант (1949 рік), М.Каргер (1950 рік), М.Брунов (1950 рік), О.Повстенко (1954 рік), Г.Корзухіна (1957 рік), П.Раппопорт (1962 рік),
М.Холостенко (1965, 1987 роки), Г.Логвин (1978 рік), Ю.Асєєв (1982, 1996 роки), Н.Логвин (1988 рік), О.Комеч (1987 рік), А.Реутов (1996 рік) та інші.

Варто погортати археологічну карту Києва, опубліковану відомою дослідницею Києва С.Кілієвич, щоб переконатися в тому, що Старокиївська гора є сама по собі унікальною, адже містить культурний шар з пам’ятками часів неоліту, трипільської культури, скіфського часу, зарубинецької та черняхівської культур. Тут знаходяться рештки укріплень «града Кия», язичницького могильника ІХ—Х століть, князівських палаців, садиб міської знаті Х—ХІІІ століть, братська могила захисників Києва 1240 року. Зрозуміло, що будь-яке будівництво та прокладання інженерних мереж призведе до реального знищення багатьох унікальних пам’яток археології та самих фундаментів церкви. Окрім того, на думку фахівців, стан залишків храму дає змогу уявити лише загальні його риси — те, що це була тринефна церква, оточена з трьох боків галереями. Жодних архітектурних описів чи бодай зображень церкви не існує. Тому залишається нез’ясованим, якими були галереї (одно- чи двоярусними, відкритими чи закритими), скільки бань мала церква (7 чи 15, чи навіть 25, про що йдеться у «Списку міст руських» — пам’ятці XIV століття), де ці бані розміщувалися, скільки було сходових веж, якими були опорні стовпи, де стояли мармурові капітелі, якими сюжетами і як було розписано церкву.

На відміну від Михайлівського та Успенського соборів, а також церкви Успіння Богородиці (Пирогощі), відновлення яких велося при наявності необхідної документації (окрім того, їх було зруйновано за пам’яті нинішнього покоління), складний характер споруди Десятинної церкви, брак даних про висоту всіх частин храму викликали і продовжують викликати різні тлумачення й різні версії щодо її вигляду. Нині існує півтора десятка (!) варіантів такої реконструкції. Деякі з них відрізняються один від одного як сани від локомотиву, маючи спільне хіба в тому, що і те, і те є іменником. Тобто всі вони — різні, і жоден не може претендувати на історичну вірогідність.

На думку письменника А.Макарова, автора відомих праць «Світло бароко» та «Малая энциклопедия киевской старины», відбудова Десятинної церкви стане повторенням помилки архітектора В.Стасова, чий варіант відновлення церкви за архітектурою повністю суперечив не лише розташованій поряд Андріївській церкві, а й київським архітектурним традиціям загалом. Не маючи ні відповідних креслень, ні архітектурних описів, архітектор спирався на тогочасні уявлення про вигляд давньоруських храмів. У 70-х роках ХІХ століття в Києві активно обговорювали ідею реставрації Софійського собору для надання йому «первозданного» вигляду. На щастя, якісь події перешкодили втіленню цієї ідеї, а можливо, що й здоровий глузд переміг, бо, зважаючи на тогочасний рівень знань про давньоруську архітектуру, можна лише уявити, якою недоладною виглядала б сьогодні наша Софія! Отже, не виставляймо себе на посміховисько для нащадків.

Відбудова суперечитиме не лише тому архітектурному простору й панорамному настрою, який склався на Старокиївській горі сьогодні. Відбудова споруди на місці, що є археологічною пам’яткою, без даних про її первісний вигляд порушує більшість міжнародних хартій та конвенцій, зокрема, Венеціанську міжнародну хартію з консервації й реставрації пам’яток та визначних місць (1964 року, пункт 15), Лозаннську хартію з охорони та використання археологічної спадщини (1990 року, пункт 7), Конвенцію ЮНЕСКО про захист світової культурної та природної спадщини (1972 року), Ризьку хартію з автентичності та реконструкції історичних об’єктів у контексті збереження культурної спадщини (2000 року), Бурську хартію (1979 року), Флорентійську хартію (1981 року), Дрезденську декларацію (1982 року) та інші.

Тобто така відбудова є прямим порушенням європейського та світового пам’яткоохоронного законодавства. Сьогодні всім відомо, що Україна обрала шлях до Європи. А куди її поведуть наші дядьки?

Виникає прикре враження, що в Києві нема куди вкладати гроші. Нема проблем, та й квит! Та огляньмося довкола. Ось Золоті Ворота, символ Києва, понад два роки ремонтували-реставрували, а сьогодні покинули — немає коштів! Паркани зняли, реставратори пішли. Пам’ятка перебуває в жалюгідному стані, практично без перекриттів. У розташованій над воротами Благовіщенській церкві гуляють вітер і сніг через відчинені двері та вікна.

Ні, мабуть, таки не миро з’явилося на київських пам’ятниках.