Мир — палацам, війна — театрам? Кілька актів однієї міської психодрами

А знаєте, добродії, в нас чергова «революція» відбулася. Столична латентна театральна революція — СЛТР. «Верхи» не хочуть — економічно підтримувати штани деяким київським театрам. А «низи» не можуть — ці ж штани втримати, бо на них — самісінькі латки. Фінансовий — дамоклів — меч уже занесено над обраними, відфільтрованими — «неефективними». Чиновники збуджені, митці осоромлені, а мистецтво по коліно в шоці. Тож чи переможемо?! Уся ця психодраматична «революція» — історія темна, каламутна, грузька. Болото. Занурюватись бажання немає. А треба. Заплив має бути на довгу дистанцію.

Акт перший

На мить, друзі, уявімо таке... Високе й прекрасне у стольному граді вже здобуло остаточну перемогу над низьким і потворним. Трояндові кущі вже розквітли на всіх смітниках і на занехаяних клумбах. Усі чудовиська Києва умить перетворилися на глянцевих ляльок. Кожна Попелюшка одержала в центрі столиці по загубленому черевичку. Сумбур фальшивих голосів на замовних міськконцертах перетворився на хоральні співи янголів — серафимів, херувимів. А культурних закладів у «столиці європейської держави» стало у сто разів більше, ніж казино та ігрових автоматів.

І ось з огляду на це — саме тепер і особливо зараз — можна й потрібно пообскубувати пір’я деяким гальмам міського культпрогресу. Трусонути їх добряче. Тупими ножицями зробити «фінаплікацію» на картині їхнього безхмарного життя. Одним — побільше, решту — на лічильник.

Мабуть, щось подібне — в такому от психоделічному дусі — в нас і відбулося. Якщо, «розквитавшись» із усіма найважливішими проблемами, уже схопилися за лацкани старіючих столичних театрів. І почали витрушувати з них ледь живі душі. Ті душі, будьмо відверті, нечасто побачиш на виставах. Там іноді або «мертві душі», або суцільне затемнення. А тепер і взагалі може настати життя без лампочки — у тунелі без світла (його вимкнуть за несплату).

Акт другий

Утрирувати на цю тему можна до ранку. Та ближче до текстів — із компетентних джерел. Отже…

— «Певну суму недодадуть Київському театру опери і балету для дітей та юнацтва», — попереджають ЗМІ вустами чиновників.

— «Не одержать грошей на нові постановки два театри — «Золоті ворота» (художній керівник — заслужений діяч мистецтв Валерій Пацунов) і Малий драматичний, цим театрам відмовляємо у соціально-творчому замовленні», — резюмує київське управління культури.

— З метою наведення «ладу» створено так звану незалежну (незрозуміло, від кого незалежну — від культури чи управління?) консультативну раду, яка відразу нарадила чиновникам розділити київські театри на сумнівні категорії — «A», «B», «C», «D». На «червоних», «білих» та інших.

— «Ще п’ять театрів перебувають у зоні ризику, і якщо за рік не виправляться, то мають усі шанси скласти компанію аутсайдерам!» — це вже лякає один із «комісарів» СЛТР, не підозрюючи, мабуть, що «у зоні ризику» нині вся культура, якщо вона залежить від завліта Російської драми.

— Нахабно і без натяків уже обзиває муніципальні театри «утриманцями» одна зі столичних газет. Бачте, в Парижі цих театрів п’ятсот, а в нас їх хоч і жменька, та й ті нахлібники — на міській шиї сидять. А коли сидять — то й затягнемо на них зашморг тугіше.

— Під тим самим мечем — дамокловим — може опинитися і театр «Київська мала опера». На папері цей театр існує, а у світлі останніх земельно-муніципальних віянь його створення може опинитися під великим сумнівом. Оскільки місце для перебудови — Лук’янівка — дуже хлібне, ласе. На нього вже накидають оком бізнес-структури.

А в іншому, жителі казкового королівства, у нас, мабуть, усе буде «ха-ра-шо».

Акт третій

Оскільки ще М.Булгаков стверджував, що «театр — найскладніша машина», цікаво, хто в нас тепер «за кермом»? Якщо К.Станіславський запевняв, що театр починається з вішалки, чому В.Ліновицька та її любі друзі заперечують класика, справами своїми праведними доводячи, що театр і починається і закінчується — виключно в бухгалтерії.

Як гадаєте, друзі, скільки в нашій столиці театрів, підпорядкованих безпосередньо місту? Відповідаю. Їх 22. А як гадаєте, чи достатньо цієї астрономічної цифри для позиціювання столиці як європейської, розвинутої, культурної, такої і сякої? Відповідаю. Цього катастрофічно мало й абсурдно недостатньо.

Не відкриємо Америк: що більше з’являтиметься різних театрів (так, не завжди й не відразу дуже художніх), то більше буде й надій, що серед них рано чи пізно з’являться і справді талановиті, і просто чудові. І навіть такі, що формують епоху. Як Таганка або «Современник» — в іншому часі, в іншому вимірі, у сусідній столиці (спасибі Фурцевій за це). Тепер здогадайтеся, скільки коштів витрачає «найзлиденніше місто в країні» — себто Київ — на своїх «утриманок». На театри. Через які, вочевидь, ніяк не розв’яжуть усі інші міські проблеми — квартири, дороги, дурні... Так от. На поточний рік витрати на «гортеатры» (від слова «горе», а не «город») — становлять 35 млн. гривень. Цікаво, ця сума прописом у загальноміських масштабах якось здатна вплинути на щасливе «завтра» наших проблемних землян?

І скільки взагалі потрібно цьому місту грошей для щастя, аби воно дало спокій цим бідолахам — акторам, режисерам, директорам... Як було раніше? Так було завжди? Якщо культурний працівник десь і в чомусь оконфузився, завинив — його запросили, з ним поговорили, потім зробили висновки. В робочому порядку, на місці. Без публічних і принизливих брифінгів-викриттів. Без т.зв. піару, що принижує митців.

Але, увага, високопоставлені чиновники від культури — добродії Журавський, Зоріна й Ліновицька — активно наполягають на неефективності роботи деяких театрів. При цьому повністю добивати їх не хочуть — зарплати залишать. Але з виховною метою кошти між колективами ніби перерозподілять. Це воістину великий почин. І зразок для наслідування. Особливо в регіонах країни, де містечкові троглодити сплять і бачать, як за прикладом столиці прищулити «театральний тягар», який теж висить на обласних шиях. Київський приклад заразний. Це ж тільки здоров’я незаразне, а от хвороба...

Ну й коли вже пані Ліновицька та її любі друзі так мріють щось «розподілити», можливо, почали б не з малолітражних театрів, а з ненажерливих міських гранд-фестивалів... Їх теж десятків зо два. Та чи всі вони «ефективні», доцільні, економічно й естетично вигідні?

А може, ці фестивальні гіпербюджети комусь просто вигідно роздмухувати? Хіба порахуєш, скільки стільців замість акторів доїхало на київський Х-фестиваль і скільки «чистого мистецтва» на Y-фестивалі ефективно відмито?

Кумедну річ озвучу... Адже не тільки про прибутки вони повинні пам’ятати. «Молодик зібрав мільйон марок, ліг на них — і застрелився!» — записав якось Чехов. Далі — зовсім уже кумедне. Не лише перерозподіляти (кошти) вони зобов’язані (цю функцію в них і так не відбереш), а зобов’язані вони (керівники культури нашої) сприяти розвитку театральної справи, розширювати й удобрювати нашу неврожайну культурну ниву. Якщо треба, спонсорів для театрів підганяти. Якщо потрібно, приміщення для нових труп підшукувати. Це ж теж їхні функції — і службові, і моральні. Жевріє якесь життя у нещодавно створених київських молодіжних колективах — в «Ательє 16» (вихованці Леся Танюка й Ігоря Талалаєвського) або в Театрі на Печерську (обдаровані випускники Миколи Рушковського), — то підставте ж їм плече, коли є можливість. І допоможіть: де словом, де копійчиною. Та чомусь у першому випадку підтримує й допомагає виключно спонсор-альтруїст. А в другому — район і російський посол В.Черномирдін.

І не відмовами-попередженнями в нинішній непростій культурній ситуації треба б діяти. А здійснювати роботу конструктивну, делікатну — ввічливу. Це ж об’єднання творчі. Хоч які, а митці — люди із загостреною нервовою системою. Чутливі вони дуже. Хіба ж про це чиновникам (надто досвідченій В.Ліновицькій) варто нагадувати?

Настільки нетерпимих «інвектив» і роздратованого інтонування на адресу суто культурних інституцій давно не доводилося чути саме з високих кабінетів, хоча про театр пишу десять років. А, можливо, відразу ж за «інвективами» і бульдозер запустять?

Чи це вже якась «нова культурна політика» оформляється? У розпал СЛТР — проштовхнемо НКП (нову культурну політику)!

Та яка мета цієї політики? «Справи визначаються їхньою метою; та справа називається великою, у якої велика мета», — уточнював Чехов. Наскільки ж велика й далека «мета» в наших «реформаторів» і революціонерів? Пояснили б...

Акт четвертий

А пояснювати треба. Бо можемо втратити не надто обласканий столичний Дитячий музичний театр — у районі Контрактової площі. Це як треба розуміти — «не додати» цьому театрові «певну» суму? Що означає «перекинути» гроші з музичного на ляльковий? Хіба це волейбольний м’яч — аби ним кидатися? А чи театри просто хочуть стравити? Замість того, щоб активніше популяризувати музичний напрям у театрі та хоч якось долучати до ціннісних засад покоління втрачених юних байдикунів із допомогою гідних і доступних постановок, — на шиї цього профільного театру затягують фінансовий зашморг. Гляньте, вони вже не лише розучилися читати — вони розучилися і дивитися, і слухати.

Тож на сполох треба бити після такої от НКП — «нової культурної політики». На килим на вулиці Банковій їх всіх терміново викликати. Потім допитати з усією державною суворістю: вас для чого в крісла посадили — розподіляти, творити чи обрізати?

І не черепки на руїнах сьогодні треба вишукувати, а послідовно — з огляду на можливості та здібності — долучати до залишків культури здичавіле покоління.

Дитячий музичний театр живе тяжким життям. Грошей на постановки завжди бракує. Оскільки опера й балет — жанри витратні. Чи знають бухгалтери з управління, що в прямому й переносному значенні бідні артисти дитячого театру іноді ледь не пухнуть з голоду. А якщо й перепадає часом зайва копійчина, то тільки під час закордонних гастролей. Декому краще живеться все-таки влітку — на Дніпрі рибу ловлять, сяк-так харчуються... «Хліб твій чорний, дні твої чорні» (А.Чехов). І тут уже точно не перебільшую. Буваю в цьому театрі. І вистави в них гідні. Часом і художньо, й енергетично їхнє мистецтво чистіше й піднесеніше, ніж деякі мертвонароджені «муляжі» на сцені Національної опери, де амбіції роздуті непомірно, а зар­плати не порівняти зі ставками дитмузівців. Це непорівнянність у геометричній прогресії.

Припускаю, що завинив у чомусь сам театр або його директор народний артист І.Дорошенко. Можливо, невчасно влаштували «ліву» чи «праву» виставку-розпродаж трикотажу або нижньої білизни у фойє музтеатру. То й розбирайтеся у конкретній ситуації. То стягніть із них з усією суворістю. Коли є за що — то й звільніть кого треба. А потім призначте іншого, якщо кращого знайдете. Та навіщо ж рубати під корінь театр? Чи, може, в управлінні вже зробили якісь чіткі оргвисновки щодо двох інших — академічних — київських театрів, де КРУ об кригу билося крильми, вивчаючи їхні фінансові «подвиги»... Може, когось із них покарали? Чи звільнили? Чи зразково-показові виступи влаштовують тільки на прикладі «обраних»? Одних «не помічають» (можливо, і покривають), а інших виставляють «хлопчиками для биття»? І так боляче.

Акт п’ятий

І ще одне питання (питань у цьому тексті буде чимало). Чи давно бухгалтери й експерти відвідували вистави театру «Золоті ворота», теж записаного у «хлопчики для биття»? Не відвідували? А їх важко відвідати. Адже театр існує напіввіртуально. Є закуток на Лівому березі Дніпра. Другий поверх дитсадка — поки знайшов, мало не заблукав. Там і декорації, і костюми, й афіші. Там, у тісноті, й репетирують досить пристойний репертуар — класичні твори: Гюго... А власного сценічного майданчика немає. Постійно жебрають — нав’язуються «в прийми». А оренду дають не всі й не завжди. Хіба із цих, бездомних, багато візьмеш, а потім до кишені покладеш? Так, панове бухгалтери, театр має заробляти. Та треба враховувати й умови, у яких цей театр працює.

Але що дивно, у В.Пацунова — у бездомних і злиденних «Золотих воротах» (постановки, на жаль, відбуваються дуже рідко) — це театр... А от, наприклад, чергова вистава І.Барковської у небідному Національному російському драмтеатрі — це бозна що... Це симуляція театру, уже непристойна хронічна римейковість, злизування вершків чужого давнього успіху (йдеться про постановку «Як важливо бути серйозним», про яку хотілося б поговорити окремо). А остання прем’єра «Золотих воріт» — «Собор Паризької богоматері» — вистава образна, жива. Приклад того, як мінімум сценічних засобів може дати емоційний максимум.

«Собор» мало хто бачив. Його зіграли лише тричі — на малій сцені лялькового. А тепер — після «репресій» — уже й невідомо, чи дозволять грати надалі. А в цей «Собор», уявіть собі, збираються актори з різних київських театрів і навіть різних міст. Працюють за копійки, але з такою одержимістю, що дехто з них навіть каже режисерові: «Не треба нам ваших грошей, ми тут відпочиваємо — творчо». Уявіть, вірю. Так от, бачте, не судилося: бездомні «ворота» «цінителі» віднесли до категорії «D» — поганих і підозрілих...

Акт шостий

У принципі, це унікальна театральна «класифікація». Патріс Паві у труні нервує, заздрячи «креативу» управління й літературної частини Російської драми. Вони там, щоправда, зауважили, що це «умовний поділ». Тоді вже й я, пардон, умовно назву їх усіх «театральною інквізицією». Це ж умовно, друзі мої.

Що означають ці принципи «поділу» в мистецтві, якщо під пунктом «А» — «театральні колективи, спрямовані на дитячу аудиторію» (ТЮГ, ляльковики), а потім ще й «Вільна сцена» Д.Богомазова? Що, Богомазов значиться «причепом» до ТЮГу? Чи з цього пункту «А» мають виїжджати найголовніші поїзди, а решта — стоять у тупику? Тоді не завадило б розібратися, на якій запасній колії стоїть безпосередньо ТЮГ. Не на всі його вистави рекомендується приходити з підростаючим поколінням...

Або пункт «С» — це єдиноусобний циганський театр «Романс». Тут категорія нацменшин, чи що? Теж ефектно й «ефективно».

«D», як уже зазначалося, — ізгої: «Золоті ворота» та Малий драматичний (загадкова для мене територія, але знаю, що саме українську драматургію там пропагують активно).

І вже, воістину, «головне — не Шекспір, а примітки до нього», як зазначив Антон Павлович.

Тому що під пунктом «В», відповідно до вишуканої концепції «інквізиції», уже «стовпи» міського мистецтва — «театри, які мають власне обличчя». Театр на Подолі, Молодий театр, «Сузір’я», «Колесо», Театр драми та комедії... А нічого, що деяким із цих театрів — через їх особливо «видатні мистецькі здобутки» — на «обличчя» краще б одягти паранджу... І коли вже зазначена вище послідовність — то є ще й якийсь «рейтинг» успішності театральних «облич», чому на останньому місці Театр драми й комедії? Сьогодні це найкращий театр у місті. Припускаю, що безпосередньо цей колектив може не подобатися комусь у Російській драмі (у них давня історія взаємної «любові»). Але ж і «квота» Росдрами в тій-таки «незалежній раді» страшенно роздута. Мені нещодавно один документ трапився — список запрошеної «ради» на засідання в управлінні 27.11.2006 року (о 16.00). На чолі списку — завліт Російської драми; далі — орендар Російської драми (із компанії Бенюка-Хостікоєва); далі — очевидно, видатний «редактор» Російської драми; ще далі — шанувальники Російської драми, яким подобається все, що відбувається в репертуарі цього театру та поза ним.

Чому б їм раніше не самоорганізуватися в «ради» чи «комісії», коли з цього ж театру вичавлювали народних, улюблених видатних артистів, звільняючи місце метеликам? Чому не поцікавилися, а чи є власне «обличчя» у театру, який чомусь раптом сам вирішив визначати «обличчя» інших художніх колективів?

Чому б їм усім після цього не взятися ще й за категоріальний розподіл мешканців цирку — теж заняття? От жили собі люди без тривог і турбот — зі скринь старезні п’єси для римейків витягували або одне в одного методички переписували — а потім вирішили «розділити» і попанувати... Навіщо? Річ навіть не в тім, праві вони чи не праві (мабуть, упевнені, що праві), а в тім, що під дахом управління й Російської драми митців раптом поділили на «чистих» і «нечистих». На «своїх» та «інших». На наближених і рівновіддалених.

На якій моральній підставі? Це що, чергова нова театральна «етика»? Колись мій добрий товариш московський критик Григорій Заславський у період якогось білокамінного театрального розбрату риторично запитував: «Тож хто у нас візьметься за таку брудну справу, як позбавлення театрів державної підтримки?» Україна — не Росія. Тут, як бачимо, і знайшлися, і взялися — дружно за руки: щоб доконати поодинці?

І хоч справа брудна, відмиватися навряд чи збираються. До речі, а чому з цього резонансного приводу не чути захисного гласу від наших народних обранців із театрального соціуму — від М.Рєзниковича й А.Хостікоєва (депутатів від «Регіонів» і БЮТ)? Хоча зрозуміло ж. На сесіях — театр часів тарифів і дербану землі. Цей репертуар поза конкуренцією.

Акт сьомий

Небезпечно, добродії депутати й керівники, забувати, що будь-який радикалізм ефектний лише на словах. А коли доведеться утискати конкретних людей на їхніх робочих місцях (скорочувати штати, урізати зарплати, перекреслювати їхні плани), тоді виникає інший ефект... Нагадаю також, що дер­жавну монополію на театри в нас фактично поки що ніхто не скасовував. І театри — не церква, вони не відділені від держави. І театральна ситуація може й сама собою «самоорганізовуватися» — і радикально, й еволюційно — і без будь-яких «інквізиторських» методів.

Та якщо вже всіх міряти рублем, то насамперед мали б відзвітуватися саме національні театри — про багатомільйонні держдотації, про доходи, про витрати. Ці дані є в Мінкульті, і за подальшого розвитку теми їх можна озвучити. Скільки б Національна російська драма не хвалилася «прибутковістю» (мовляв, прем’єри випускаємо лише на зароблені кошти і на гроші спонсорів), краще б похвалилися мистецькими здобутками. Будь-який зал сьогодні заповнити неважко. Глядач доходить навіть до Театру-студії на Єреванській — якщо врахувати, що цей зал у підвалі, а підвал — не в центрі міста. Повно народу — і в театрах, і в супермаркетах (для частини нової публіки це вже одне й те саме). Заробити на «цнотливих бабіях» або «одружених таксистах» — багато хисту не треба. На те він і бульвар. Та, можливо, розмови про «самооплатність» муніципальних театрів — це лише посилання до того, щоб всі вони стрункими лавами рушили на бульварну репертуарну панель? І працювали там за методиками — все для обивателя. Це давно протоптана стежка досягнення легкого комерційного успіху — драморобство, прийоми розважальної антрепризи, постановки не для «верху», а для «низу». Зали справді будуть повні, а начальники щасливі. Прощавайте, Чехов?! Та «краще вже від дурнів загинути, ніж прийняти від них похвалу!». Хоча що цікаво... От нарікають в управлінні на неефективне використання коштів на театральні «потреби», а самі ж у своїх радісних звітах рапортують про інше! Далі — документ. Витяг зі звіту про роботу Головного управління культури та мистецтв за 2006 рік. Вчитайтесь і відчуйте... «Так, тільки за 2006 рік міськими театрами було здійснено 46 нових постановок, 21 з них — за рахунок соціально-творчих замовлень, одна вистава — за Президентський грант («Лускунчик»-2004 у Молодому театрі), чотири вистави — спонсорським коштом, 20 прем’єрних вистав — за рахунок власних коштів театрів або коштів, одержаних ними від реалізації послуг». Самі написали. Самі зраділи. Отже, всі добре? Отже, все ефективно?

Акт восьмий

А ще в нас є адреси, за якими невідомо, коли знайдемо... голоси. Адреса — Лук’янівка, вулиця Дегтярівська, колишній клуб трамвайників. Тут має бути «Київська мала опера», а театром має керувати Євгенія Мірошниченко. Давно точилися дискусії, що такий театр столиці потрібен. І Національна опера, і Дитячий музичний не можуть повною мірою відображати тенденції світового музичного театру. І три роки тому вийшла постанова міської влади про створення такої собі Малої опери. Добра справа. У найбільших європейських столицях театри суто малої оперної форми — норма і традиції, необхідний елемент культурного ландшафту. Навіть якщо говорити про реверанси, то в тій-таки Москві, наприклад, «під Галину Вишневську» будують унікальний музичний центр. У нашому випадку Мірошниченко — і прима, і гордість, і Герой України, і остання з могікан — давно заслужила власний «куточок». Набрали кістяк штату. Відкрили фінансування. Визначилися з будинком. Старовинна будівля, де сто років тому перевиховували «непутящих» і де в різні часи виступали навіть уславлені оперні виконавці.

Та ось нещодавно, за словами Євгенії Семенівни Мірошниченко, кудись, мовби в чорну вирву, поринули шість мільйонів гривень, передбачених на ремонт і реконструкцію будівлі під Малу оперу. Цікаво дізнатися, де перебуває ця «вирва», піти, може, й собі долоні підставити? «Якесь марення, використати ці гроші ми не можемо, бо немає розпорядження КМДА, яке, своєю чергою, має ґрунтуватися на клопотанні міського управління культури...», — каже Мірошниченко. При цьо­му чомусь зі мною ж радиться: «А кому сьогодні краще написати листа з проханням про допомогу — Ющенку чи Януковичу? Хто з них швидше відгукнеться?» Я відповідаю: «А ви напишіть Господу Богу... На небі швидше почують, ніж на Землі».

Жарти жартами, а шість мільйонів — це не колекція фантиків. Тим часом управління минулого тижня проводить чергову «нараду», мудруючи лукаво про долю Малої опери. А чи є у цього театру концепція? А чи не встановлюватимуть вони високу оренду (і щось подібне в цьому дусі)?

А хіба керівникам важко переглянути документацію щодо цього театру? А хіба важко зателефонувати співачці й поставити ті ж самі запитання? Чи просто перейти через дорогу — вона живе поруч із управлінням, на Рєпіна, і з нею все нормально обговорити. Ні, в нас, виявляється, набагато «ефективніше» влаштовувати зразково-показові дорадчі заходи. От і цього тижня начебто чергова «рада» вирішила поїхати на Лук’янівку — вивчити архітектурні особливості «Народного будинку». Хіба ці люди виконроби? І чому виконроби досі не працюють під цим самим дахом, якщо питання вирішене? Чи, може, Є.Мірошниченко зі своїми учнями на невизначений час ремонту має співати в торговельному наметі посеред Лук’янівського ринку?

Тим часом видатна співачка впевнена, що, згідно з далекосяжними бізнес-планами, цю театральну будівлю взагалі планують знести. Хіба когось обходить, що це історична споруда й архітектурна пам’ятка? Звісно, ні. Хіба когось обходить, що на користь чергового хмарочоса вже вирішили знести довгобуд на Інститутській, що призначався за розпорядженням президента для Національного художнього музею? Хіба когось обходить, що під носом Російської драми — в історичній частині столиці — знову збираються рити котловани під бізнес-архітектуру? «Клянуся чим завгодно — у вас до осені не залишиться жодного вільного клаптика, усе розберуть» (А.Чехов, «Вишневий сад»).

Акт останній

Чомусь згадався саме Чехов. І його ставлення до землі та грошей. І нинішнє ставлення до них. І фатальна залежність культури від них-таки. Якісь риторичні ретросхлипування... Якось Бунін прийшов у гості до Антона Павловича; вони почаювали, а потім Чехов сказав: «Ах, якби було в мене багато грошей, я б улаштував санаторій для хворих сільських учителів!»

Не вистачило в нього грошей на санаторій. Зате на кошти, що діставалися йому виключно літературною працею, письменник у різний час... відкрив три школи в підмосковних селах; постійно відсилав гроші до Таганрога на створення бібліотеки та підтримку народної освіти; вкладав великі суми у будівництво дороги в Мелехово та пошти на станції Лопасня; вже тяжкохворий, 1890-го, він добровільно, власним коштом, вирушає на Сахалін — і займається там переписом населення цього забутого Богом острова, заслуживши на кпини від газетярів, колег-письменників.

До чого ці сюжети? Сам не збагну. «Там добре, де нас нема, а нас нема в минулому, і воно здається прекрасним». І тема цих навмисне загострених полемічних нотаток — начебто не чеховська. І місто, що втрачає статус театральної столиці, помалу перетворюється на страхопуд, відвертаючи від себе людей обдарованих, творчо незаспокоєних. Багато з них тут надовго не затримуються. І шукають, де реалізувати свій талант, де завгодно — тільки не вдома. І неординарний Жолдак. І видатна Роговцева. І вражаючий Більченко. І неповторний Ліпцин. І безпритульна Даруга. І феноменальний Шулаков. І феєричний Ратманський. І чудовий Дрозд... І багато-багато інших — безпритульних мандрівних зірок, для яких театральний Київ став, уже воістину, зоною ризику.

У гарних європейських міст завжди гарні бюджети на культуру. І в них там завжди шукають і знаходять переважно людей обдарованих, щоб ці бюджети освоювати. І в нас є кому проїдати... Та якщо, скажімо, І.Барковська або Ю.Кочевенко, або А.Солов’яненко (молодший) — це театральні «обличчя» столиці, які дуже активно освоюють (різні бюджети) і посезонно визначають театральний діагноз, можливо, завісимо поки це дзеркало (сцени)?

Гарні театри, як і янголи-охоронці, згідно з М.Голдвіном, це «вид, який перебуває під загрозою знищення». Та вугілля поки що не згасло, десь зрідка пробивається полум’я... Так і живемо — самі, без янголів.