МИНУЛЕ ПРОДОВЖУЄ ВЧИТИ?

Вільям Фолкнер якось сказав: «Не існує ніякого було. Минуле є». Глибина цієї думки стане виразнішою, якщо ми цілком усвідомимо факт, що живемо на історичній землі не в одному лише просторі, а й у часі, не відірвалися від її минулого — воно невикорінно вкарбоване в нашу ДНК. Доказом цього є просте спостереження: у критичних ситуаціях громадського життя в нас спрацьовують стереотипи, що вийшли з-під чисто нашенської матриці, і ми поводимося саме так, як поводилися пращури.

Можливість осмислити нашу карму дали нині кінематографісти славної колись студії «Київнаукфільм» («Національна кінематека України» віднедавна) свіжим фільмом «Витоки. Повість временних літ» (режисер Ростислав Плахов-Модестов, оператори Ігор Недужко й Анатолій Гаврилов). Слава Богу, у нас ще збереглося, здається, інтелектуальне наукове кіно, яке в міру сил стоїчно опирається тотальній неандерталізації суспільства. Друге «слава Богу» — не щоразу потрібно улесливо клянчити на справу якісь мізери в заможненьких буратін: Мінкультури України, що потребує коштів, у змозі ще хоч якось оплатити зйомку пристойного і потрібного фільму.

А фільм, варто зауважити, справді гідний і потрібний. Хоча б того, що творці його, працюючи з матеріалом про Київську Русь, встояли перед звичною інерцією бачити цю саму Матінку-Русь у сухозлітному вбранні і ностальгічно зітхати: «От, було ж колись! Було... і минуло».

Нічого не минуло. Минуле не кануло безвісти. Його не розтерзали на Альті, не роздавили татарським помостом на Калці, не спалили свої ж одинадцять руських князів у самому Києві. Кривавий і гіркий досвід лежить перед нами каменем на роздоріжжі: «Праворуч підеш...» Що було, те може повторитися ще не раз.

Чому автори сценарію (Р.Плахов-Модестов і Ганна Чміль) зосередилися на періоді близьких передоднів навали Батия і по 6683 літописний (тобто 1175 григоріанський) рік? Саме в цей час відкрито виявилася мутація, в результаті якої неминуче сталося те, що знаменитий історіограф назвав «узяттям і сподіяним падінням Києва». Причому впала «матір міст руських» не під Батия «місяця грудня на 6 день» 1239 року. Київ був погублений кілька десятиріч раніш, і погубив його князь суздальський і владимирський Андрій Юрійович, за набожність прозваний Боголюбським, руками сина свого з товаришами і ріднею. (Один родич спеціально з-за кордону, з Візантії, прибув, щоб познущатися над одноплемінниками.)

«Цілі два дні грабували місто, Поділля і Гору, і монастирі, і св.Софію, і Десятинну Богородицю: не було помилування нікому нізвідки; церкви горіли, християн убивали, інших в’язали, дружин вели в полон, розлучаючи силою від чоловіків, немовлята ридали, дивлячись на матерів своїх, узяли маєтків безліч, із церков взяли ікони, книги, ризи в дзвони...; запалений був монастир Печерський поганими... і був у Києві в усіх людей стогін і скорбота безутішна і сльози безперестанні. Все це сталося через гріхи наші».

От саме так, «через гріхи», але грішні були не безневинні трудівники-кияни, а можновладці, через яких Південна Русь являла собою «театр жадібного властолюбства, лиходійств, грабіжництв, міжусобного кровопролиття».

Ще татко Андрія, Долгорукий Юрій, засновник Москви, «грав святістю клятв і ворохобив зморену внутрішніми незгодами» Русь «для вигод свого честолюбства» (Карамзін). Про це не сказано у фільмі, але ті, хто вважає, що місце останнього спочинку князя Юрія в Печерській Лаврі почесне, помиляються. «Народ київський настільки ненавидів Довгорукого, що, дізнавшись про смерть його, розграбував палац і сільський будинок княжий за Дніпром, званий Р а є м... Громадяни, не хотівши, здається, щоб і тіло Георгієве (тобто Юрія. — Авт.) лежало разом із Мономаховим (тобто в Софії Київській. — Авт.), поховали його поза містом, у Берестовській обителі Спасу».

Що Русь Київську згубили міжусобиці, знає кожен школяр. Знав це ще творець «Слова о полку Ігоревім» і гірко скаржився на них. Важливість сумного досвіду для нас не в тому. Фільм Р.Плахова-Модестова розкриває причини загальніші і позаперіодні, колізію між владою та суспільством і фатальні ознаки владної ментальності — доведений до абсолюту егоїзм плюс шалене користолюбство. Князі київські були чітко корумповані лихварями Подолу, а за владу братам і родичам очі виколювали і руки відрубували, а вже інших городян губили тисячами. Навіть Мономах, який в істориків служить таким еталоном «гарного князя», признавався, що при взятті Мінська не залишив у живих «ані челядина, ані худоби». На Калці, коли вирішувалася доля народна, князь «Мстислав Романович «через приватну деяку сварку» ухилився від битви і «стояв спокійно на укріпленому і піднятому місці». Є, є і нині у нас цей ген: інколи немає для нас гіршого ворога, ніж родичі. «Приватні сварки» і тепер з занадто послідовною повторюваністю заступають, відсувають головне, доленосне. Не випадково на початку фільму з’являється короткий показ: сьогоднішні українські політики жваво обговорюють щось, стоячи спиною до храму св. Софії.

Чого ж усе-таки, запитують творці фільму всім його внутрішнім пафосом, не зміг устояти Київ, «назавжди втративши право називатися столицею вітчизни», чого виступив уперед град Владимир, «зобов’язаний своєю знаменитістю нелюбов’ю Андрія до південної Росії»? Начебто, за всіма марксовими канонами, базисні передумови для того були аж ніяк не очевидними.

Добре це чи погано, не могла в Києві виникнути імперія, переконані автори картини. Так Еллада дала культуру і «кадри» для духовного розвитку людства, але не змогла стати імперією, як став нею Рим.

У той відрізок часу, якому присвячено фільм, почалося роздвоєння на два народи. Для Києва основною була ідея особистої свободи, для Владимира ж, а потім Москви, — ідея підпорядкованості особистості державному моноліту. Ось що пише не якийсь патріот українського сала, а найросійський академік Д.Ліхачов: «Російська історія є історія знищення культури, політичного і навіть геополітичного плюралізму заради залізного моноліту — єдиної і неподільної імперії».

Микола Костомаров так підбивав підсумок тієї епохи: «Владимирському князю не вдалося прикувати Києва і Південноруськії землі до нового центру руської федерації. Але і князі в Південній Русі вже ясніше усвідомлювали, що за жодним з них немає родового права на давню столицю: кожен намагався лише, щоб захоплення Києва могло слугувати сприятливою обставиною для його вигод». Можливо, це й надалі буде нам наукою?

Хочеться особливо сказати про естетику фільму. Режисер сміливо використовував цілий арсенал художніх і технічних прийомів, покликаних подати матеріал якомога виразніше, наочніше. Комп’ютерна графіка (Володимир Турчинський) не лише оживляє «макетний» Київ або Владимир, а й вельми експресивно реалізує метафори (стіни храму, що валяться, під розповідь про падіння Києва, приміром). З нею анітрохи не ворогує графіка традиційна — олівцеві малюнки художниці Оксани Карпус за граничної лаконічності відзначені гострим психологізмом. Філософічно роздумливий текст, що начитується Олександром Задніпровським тоном інтелектуала-аналітика, змінюється темпераментними «барочними» монологами актора Івана Гаврилюка, який у костюмах виступає в ролі всіх князів поспіль (і літописця на додаток), цілком органічно перевтілюючись сценічно. За такої широти спектра — жодної еклектики, строкатості, різнобою.

І ще: новій картині «Київнаукфільму» ніяк не загрожує скорботна доля потрапити до переліків посібників, що рекомендують для «вивчення такого-то періоду». Він не намагається козирнути якоюсь незаяложеною інформацією. Він говорить про уже начебто відоме не тоном зануди-лектора, але спонукає мислити загальною запитально-тривожною інтонацією. Сьогодні нашому суспільству, можливо, найпотрібніше — цілком пропорційна його чисельності кількість мислячих людей. «Якщо мисляча людина володіє собою, нею ще нічого не втрачено», — зауважив Мішель Монтень. Він був на сто відсотків правий.

Нині творча група знову в роботі, готується кінодилогія за умовною назвою «Ще ми були козаками...» — «У колі першому» й «У колі другому», де осмисленню підлягає досвід дозрівання української нації в умовах складних, інколи «обоюдогострих» відносин з Польщею і Москвою, «Витоки...» дають право очікувати, що нові стрічки «Київнаукфільму» внесуть гідну лепту в непростий процес зростання самоусвідомлення і саморозуміння в нинішньому українському суспільстві.