Минуле, яке нас не покидає

Дві події, що днями відбулися в культурному, можна сказати навкололітературному, житті Кіровоградщини, з різних полюсів відображають одне й те саме: любов до слова, рідного краю, осмислення його історичного минулого. Але чому погляди виявилися такими різними? Минуле об’єднує нас чи роз’єднує? І чи не є роздвоєною і наша душа?..

«Крик з могили» почутий і в нас

Кіровоград виявився вже п’ят­надцятим містом, де відкрито Ка­надсько-український бібліотечний центр. 22 тисячі книг знайш­ли своє місце в залах обласної наукової бібліотеки ім. Дмитра Чи­жевського. Ця подія стала мож­ливою завдяки ініціативі Ка­надського товариства приятелів України (головний осередок — у Торонто), очолюваного Іваном Ку­зиком. Він разом зі своїм побратимом — письменником і громадським діячем Степаном Горлачем та Надзвичайним і Повноваж­ним Послом Канади в Україні Даніелем Кароном представляв на відкритті центру цю країну.

Безперечно, книги, привезені з Канади, знайдуть свого зацікавленого читача, адже Кіровоградську обласну наукову бібліотеку, якій виповнилося 110 років, щодня відвідує близько тисячі користувачів, переважна частина яких — молодь. Але приваблюють книжки не лише своєю змістовою наповненістю («Історичний атлас України», «Історія Союзу українок Канади», «Літопис УПА», «Мартирологія українських церков», «Християнський самвидав України», українська класика, видана за кордоном, твори письменників-емігрантів Докії Гуменної, Евгена Маланюка, Олени Теліги, Олега Ольжича, Оксани Лятурин­ської та ін.), а й тим, що несуть особливе тепло, оскільки є пожертвою українських родин Канади. Зворушують, наприклад, томики художніх творів нашого земляка Володи­мира Винниченка, перефотографовані(!) ще з радянських видань, випущених Харківсь­ким видавництвом «Рух». Тепер вони знову повернулися на Батьків­щину…

А ось — тоненька поетична збірочка «Крик з могили», видана «Смолоскипом». Прізвище автора на обкладинці відсутнє. У передмові сказано, що вірші відновлювали з рукопису, який із великими труднощами свого часу було передано за кордон. Ім’я автора не зазначали, аби не провокувати його переслідування владою СРСР. Як виявилося, саме тоді, коли вийшла ця збірка, її автор, виг­наний із Київсь­кого університету, заробляв на хліб, працюючи на одній із ферм Добровеличків­ського району, що на Кіровоградщині. Це — тоді молодий і талановитий, а нині, на жаль, покійний Микола Холодний.

Його вірші, часом іще незграбні, по-юнацькому колючі, але дуже щирі, зачіпають за живе. Подумалося: якби ми в юності могли читати такі вірші, бодай у самвидаві, виросло б зовсім інше покоління. Недарма тоді вони могли побачити світ тільки за океаном. Та й нині ця збірочка може прислужитися нинішній молоді, яку іноді вважають цинічною і байдужою до всього, аби вона іншими очима подивилася на сучасну українську поезію чи й на Україну загалом.

Саме українська діаспора, як наголосив, вітаючи відкриття центру, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький, тривалий час дбала про те, щоб світ бачив події, які відбувалися в Україні, українськими очима. А тепер вона допомагає, щоб і ми самі могли побачити українськими очима власну історію. Виявляється, часом це дуже непросто…

«…Та не зітертий знак цариці на українському чолі»

Рядки зі збірочки Миколи Холодного відразу стали в пригоді: наступного дня в Кіровограді відбулася презентація книжки «На память о родном крае» (упорядник Олександр Чуднов), що вийшла в місцевому видавництві «Імекс ЛТД». Попри чудове поліграфічне виконання, часом рідкісний ілюстративний матеріал, вишуканий дизайн (дизайнер Ігор Шалюта), вона дивує і вражає своєю загумінковістю — наш рідний край, виходить, зовсім не центр України, а глибока провінція Російської імперії, де приїзд царя — подія світового значення. Царів і генералів у книжці — мало не на кожній сторінці. Звісно, слів із пісні не викинеш: факти, які мали місце в історії, замовчувати не можна. Але ж, очевидно, про них слід говорити в контексті української історії і дивлячись на них українськими очима. Бо той-таки царський генерал Петро Текелій представлений тут виключно як такий собі романтичний дідок, що закохався в молоденьку дівчину, а згодом став прототипом персонажа відомої пісні «Ой під вишнею, під черешнею…» А про справу його життя, задля якої його й послано в наші степи — зруйнування Запорозької Січі, — ані слова.

Та й сам наш край упорядник розглядає не в нинішніх територіальних межах, а саме як Херсон­ську губернію: тут вам згадки і про Ольвіополь, і фото пам’ятника Потьомкіну в Херсоні. Мовляв, губернія вона і є губернія.

Незрозуміло також, чому в книжці подано спогад Паустовського про станцію Помічну, писаний в радянські часи, де він зі зрозумілою для того часу ідеологічною огидою згадує про Махна. Про ці краї є безліч цікавих і набагато правдивіших матеріалів! Натомість факт заснування українського професійного театру упорядник прив’язує виключно до Бобринця — хіба що аби підкреслити провінційність події…

І таких дрібниць чимало. Хтось скаже — мовляв, це авторський погляд, запропонуйте інший. Та у тому-то й річ, що авторських варіантів справді може бути багато, але на якісь засадничі речі в нас таки має бути спільний погляд. Бо це сумнозвісне різночитання тільки роз’єднує нас...

До речі, автор обурюється і дивується: чого в нас така влада погана, чого можновладці чубляться, чого так недбайливо ставляться до культури? І водночас обстоюють імперську ідеологію як щось «наше» й перспективне, замість запропонувати сучасний погляд на минуле і майбутнє України.

На тій же презентації здивував і вразив іще один інтелектуал, можна сказати, один з лідерів місцевої інтелігенції, який, визнавши себе питомим українцем по крові, ніяк не міг зрозуміти — і для чого нам перекладати класику українською чи, навпаки, російською мовою, коли й так усе зрозуміло. Цей поважний пан також відверто не любить українську владу. Тільки де ж вона в нас візьметься краща, коли такі інтелектуали вихід книжки, де на життя їхніх дідів і прадідів дивляться як на міф, оголошують «светлым днем, о котором мы мечтали долгие годы».

Так і хотілося послати того пана в Польщу, наприклад. Хай би спробував там публічно запро­понувати назвати місто на їхній батьківщині іменем російської цариці. А в нас говорять про це зі сце­ни, ще й обурюються несхвальними вигуками з балкона…