Мінетті і парадокс про актора

Головний актор і режисер - Олег Драч. Режисер і продюсер - Мирослав Гринишин. Короткометражна вистава - швидше, інтродукція, після якої, можливо, з'явиться і об'ємне поліфонічне сценічне слово.

Не треба обманюватися, буцім про п'єсу Бернгарда "Мінетті" всі ми пам'ятали завжди. Текст з'явився ще в середині 70-х ХХ ст. і тривалий час "не тужив" на полицях. І багато хто (з моїх знайомих, зокрема) й заговорив про цю п'єсу після того, як Рімас Тумінас кілька років тому поставив "Мінетті" у Прибалтиці, потім була його версія на сцені Вахтанговського.

Зразу ж, струсивши порох із фоліанта, дехто захопився багатошаровістю тексту, його кровною художньою спорідненістю з поетикою Беккета й інших абсурдистів.

Справді, такі трохи забуті п'єси про акторів і для акторів прекрасні хоча б тим, що самі тексти - як імпортні костюми для того чи іншого лицедія. От висить собі такий костюмчик у шафі років так сорок, а потім настає його зоряний час (розчиняються дверцята, назустріч летить ненажерлива міль), а вбрання - як новеньке. Зроби, пане режисере, деякі виточки, виведи жирні плями, попрасуй трішки - й на сцену.

У тому, що твір Томаса Бернгарда (1931-1989) справді те ж саме що й костюм на замовлення для важливого клієнта, історики театру не сумніваються. Побачивши знаменитого актора Бернгарда Мінетті в 1974-му в комедії "Сила звички" (у ролі директора цирку), драматург Бернгард вирішив негайно брати сукно, нитки, ножиці й готувати бенефісне вбрання для прем'єра. Для великого актора, що радо прожив на цьому світі 93 роки. І рівно 20 років тому, ось такої ж сонячної осені, пішов у небуття.

Пишуть, що в молодості Мінетті був важливим знаком експресіоністського театру, а в зрілості його репертуарна палітра була багатою, різноплановою - класика, сучасність. І, здається, жодних страждань через незігране. Хоча кожен видатний актор із такого приводу готовий страждати до ранку й літрами проливати сльози за тим, що не збулося. Така природа акторства.

Тим часом реальний Мінетті свого часу дружив із Лені Ріфеншталь. На відміну від Дітріх та інших німецьких світочів, він не виїхав із Німеччини в період гітлерівського "царства земного". Проте Мінетті й не був ідеологічним рупором фашистської епохи. Швидше за все, хитрий Мінетті сприймав реальні декорації коричневого часу як спеціальну сценографію ще однієї історичної вистави. І грав.

У таких акторах, як Мінетті (за походженням він італієць, проте став одним із символів театру німецького), у їхніх біографіях та творчих долях завжди оголюється парадокс. Парадокс часу й парадокс лицедійства.

І чим більше читаєш про нього (після київського "Ефекту Minetti"), тим більше й розумієш, як же ідеально він розчинявся практично в кожній зі своїх сценічних історичних фаз. Коли його називають "прототипом нового актора" (на світанку артистичної юності), коли в його міміці зчитують живописну пластику Пікассо, коли він сам - як актор - стає персонажем художнім. Балансуючи між забороненим і бажаним, непристойним і привабливим, він перетворюється на гравця, чиї ставки далекі від програшу, бо сам сенс його існування - гра в грі, і ще раз - у якійсь таємничій і темній грі. З часом - фашистським чи мирним. Із самим собою - позером чи страждальцем.

Можливо, метафізичні властивості мінливої маски Мінетті свого часу й зачарували відомого драматурга, чиє прізвище, за іронією долі, виявилася омонімічним до імені лицедія.

У п'єсі про Мінетті (ніби про реального Мінетті) саме й немає - як такого - яскравого подієвого ряду, немає й очікуваної фабульної в'язі, коли передбачається бенефісна історія для хорошого актора з усіма наступними одкровеннями та здійманням рук.

Власне кажучи, тут - монодрама. Щось рване і плутане, рефлексивне й іноді заумне. Філософське, парадоксальне. Що відсилає глядача не до буржуазних задоволень, а до внутрішнього акторського атракціону-стриптизу, де за миттєвим душевним оголенням зразу ж - обман, привид містифікації.

У Бернгарда "парадокс про актора" поміщений у пащу театру абсурду з його примарними крепами, володимирами, естрагонами й Годо, що вічно спізнюється.

А яким ще може бути Театр на Землі, якщо лицедій і веде свій діалог (або монолог) тільки з ним (з Театром) або сам із собою. Решта лише передбачається. Тому що він чує тільки себе.

Хол невеликого готелю в місті Остенд, де і з'являється у п'єсі й виставі Мінетті, відповідно до тексту автора, занесений снігами, як у детективах А.Крісті або Р.Тома. Виходу поки що немає, зате є час для сповіді й слідства, коли слідчий, жертва і вбивця - на одне обличчя. Обличчя театру.

Тож про що розмова? Розмова про акторство, звісно ж. Про хисткість його існування у світі сценічному, про мрії зіграти Ліра, про розмитість меж ілюзії й реальності. І ще про те, що найчесніший монолог будь-якого актора - всього лише (і завжди) обман.

На сцені Центру Курбаса простір "Minetti" - це герметичне життя, в якому є тільки двоє дверей: вхід і вихід. Чорний задник відкритий, стіна оголена. І двоє дверей.

Вхід на сцену означає вихід у вічність, у глядацьку пам'ять, у власну акторську зарозумілість. А вихід - тут уже кому куди: чи то на п'єдестал, чи то в безвісність.

За сорок хвилин сценічного часу сценічний простір не обживеться реквізитом. За винятком валізи, передбаченої автором. За ідеєю, в тій валізі - маска Ліра, об'єкт артистичних мук і навіть домагань Мінетті, який мріє зіграти шекспірівського короля.

А маска непроста, вона нібито належить знаменитому художникові Енсору, з яким у Мінетті свої високі стосунки.

Природно, валізу не розкриють, так і не викриють її вміст. Чи була там маска? І чи був там Лір? Швидше за все, там - порожнеча. Всередині якої кожен актор, великий чи маленький, творить-малює сценічні ієрогліфи своїх хворобливих фантазій.

Дивним чином ця дивна вистава з досить дивним 40-хвилинним хронометражем (після чотиригодинного "Ідіота" в Театрі ім. І.Франка "короткий метр" мене вже шокує) саме й поетизує таку собі Порожнечу. Не вдаваність, не нульову роль великого артиста, а ту Порожнечу, яку він хоче заповнити самим собою та своїми творчими й особистісними намірами.

Головний актор (Олег Драч), як пасажир без багажу, здається, геть-чисто забув усі свої попередні тексти й ролі. І лише уламками неміцної пам'яті цей Мінетті впивається в порожнечу минулого і в порожнечу майбутнього, ніяк не оголюючи й ніяк не візуалізуючи інтелектуальне багатство підтекстів драматурга Бернгарда.

Режисер і актор чіпляються за текст як за даність. Як за сироватку від забуття. Мінетті, яким його бачить і уявляє Олег Драч, - це людина, що заблукала, від поїзда відстала, кудись запізнилася, вчасно чогось не зіграла. Однак не визнає своїх помилок і поразок, які і в такому ось тлумаченні заочно передбачаються.

Цей Мінетті - артистичним силуетом схожий на Чарлі Чапліна, що "несподівано підріс, - актор-резонер. І ще актор-викривач. Не ризикує звільнитися від мнимості (чи справжності?) своїх велемовних театральних сентенцій. Оскільки, якщо відкине все це, раптом знову відкриється… порожнеча.

Він так і існує на сцені (на своїй подвійній сцені) - з оглядкою на викриття, з острахом остаточного саморуйнування. Думаючи про Ліра, він розуміє, що навряд чи його вже зіграє: адже в новому цирку не потрібні старі Шекспіри, а в актуальному театрі не важливі колишні кумири, яким колись, можливо, він і був.

Шлягерна музика Бізе з "Кармен", що інколи сприймається як банальність, а ще фатальна красуня в червоному, - цими способами-мотивами режисер (можливо?) натякає на колишню чуттєвість і чоловічу пристрасність цього вже втомленого резонера-арлекіна Мінетті. Його музика в минулому, його жінка у видіннях. А на арені нинішнього герметичного цирку - два "килимових" клоуни, що існують ніби в паралельній реальності. Вони - і театральні маски, безжурні фріки, двоє зі шкатулки. Ледарі, які постійно плутаються під ногами в артиста.

Режисер відокремлює текст від сценічної "повсякденності" й акторської автобіографічності (у зв'язку з виконавцем), рухається у бік заявки на театральну притчу - про дивного клоуна, що заблукав між двома дверми. Маленька вистава, яка обрізає передбачувані можливості для вишуканих і багатошарових трактувань п'єси, найбільше й нагадує інтродукцію. Або репетицію. Після якої, колись, можливо, і буде повноформатна вистава - з тим самим текстом, але з іншим обсягом сценічної інформації.

На цьому полі є в що грати. Коли Мінетті (Олег Драч) робить явно логічний наголос на слові "перетворення", то під цим, звісно, мається на увазі - курбасівське "перетворення".

Згадуєш ранній курбасівський період цього актора у Львові, у В.Кучинського. Накладаєш деякі асоціації і на його нинішній період, знову ж, у курбасівському Центрі (в столиці).

Курбасівські асоціації як обрамлення його особистої акторської долі, в якій є чимало високих перемог, але є й думки про нереалізованість таланту і часом пристрасні спроби щось усе-таки реалізувати.

За тридцять хвилин (із сорока сценічних) артист зовсім не "виринає" з а-ля чаплінської маски Мінетті, навіть натяком він не хоче позначити "камео", тобто відображення свого власного артистичного життя. Його герой не він, а інший. Бурхливий, гіпертеатральний, напружений і вибухонебезпечний. Іноді Актор Акторович, іноді - філософ-абсурдист. І однак - артист.

Облаштувавшись буквально впритул - віч-на-віч - із глядачем, цей Мінетті все ще сподівається на його взаємність. На те, що інші двері (там, де "вхід"), коли-небудь знову відчиняться.