Мильний «опер»

21-й пішов…«Казино «Рояль» — ще один опус бондіани — майже на всіх світових екранах одночасно (зокрема й в Україні). Специфіка саме 21-ї серії цієї шпигунської «мильної опери», як уже відомо, у тому, що Агент 007 різко поміняв «масть» — тепер це невисокий, негероїчний на вигляд, блондин (актор Деніел Крейг). А також у тому, що нарешті повно-цінно екранізовано найперший роман Яна Флемінга з зазначеної серії — роман, який до 2006 року мав певною мірою кумедну екранну долю.

Його звати Бонд (Джеймс Бонд!). Її звати Єлизавета ІІ. Він, як і раніше, на службі у Її Величності. Тому що Заходу загрожує небезпека регулярно. Тероризм особливо. Її Величність мало не погладила його по білявій голові — на лондонській прем’єрі. А він зробив мало не уклінний пірует — мовляв, служу... Хотілося б написати — Радянському Союзу. Але 007 служить ідеалам західного гуманізму! Виключно. І скільки б трупів не налічувалося на його шпигунському шляху в двобої зі злом різних жанрів і категорій — усе це зло визначається продюсером залежно від історичної кон’юнктури.

Попередня, двадцята, бондіана («Помри, але не тепер»), хто пам’ятає, була присвячена підступам Північної Кореї. Тамтешні генерали з зірками на погонах з допомогою дивовижного — з безліччю «примочок» — апарата (на кшталт гіперболоїда інженера Гаріна) збиралися переполовинити бідних землян — заради якихось своїх світлих ідеалів. Теперішня бондіана, як легко передбачити, — про боротьбу з терором. А який же ще ворог більш актуальний? З цією метою популярний роман 1953 року освіжили, осучаснили, підігнали під дизайни-інтер’єри початку XXI століття, а також під запити нинішнього глядача. Цього разу головне завдання Бонда — вистежити такого собі терориста Моллока. І по ходу цієї своєї справи агент опиняється на Багамах, де знайомиться з якимось Демітросом. А він пов’язаний із злочинним банкіром Ле Шеффером, який підгодовує світовий терор. Цей найпослідущий негідник вирішує зірвати чималий куш у казино під назвою «Рояль» у Чорногорії. А всі грошики підкинути колегам Усами... Планета знов у небезпеці. І хто її врятує? Правильно, Бонд.

З останнім у продюсерів проекту Барбари Брокколі та Майкла Вілсона був нестерпний головний біль. Пірс Броснан пішов із бондіани з високо піднятою головою: не хочете мене — і не треба! А пасьянс, що затягся при виборі нової кандидатури, спочатку не перед-віщав нічого радісного. Ну як можна вибрати одного єдиного серед такої когорти — Коллін Фаррел, Ерік Бана, Х’ю Грант, Клайв Оуен, Юен МакГрегор, Орландо Блум... Один гламурніший за іншого. Інтуїтивна пані Брокколі поплутала своєму бізнес-партнерові всі карти, і попри його невдоволення наполягла на затвердженні кандидатури саме Крейга — актора, який свого часу мужньо відмовився від британських мильних опер, де йому пропонували тільки ролі зловмисників, і присвятив себе очікуванню головної кіноролі. Дочекався. Але що почалося... Інтернет-помийка захлиналася обуренням: не такий, негарний, уже б ліпше негра на цю роль призначили! Крейг справді ще той типаж. Зустрінеш на вулиці — одразу вирішиш, що кілер. Ніяким гримом його не «доромантизуєш», бо погляд має, як в орла-стерв’ятника. І в «Мюнхені» у Спілберга Крейг майстерно зіграв одного з месників-убивць. Що ж до бондіани, то саме такий розподіл додав відсотків з двадцять п’ять додаткового інтересу до проекту. Тут грає принцип провокаційності. Ну ж бо подивімося всім трудовим колективом, як похмурий «некрасунчик» покладе на лопатки солодкавого Броснана?

Ротаційний продюсерський трюк справді вдався. І головний плюс двадцять першого кінопострілу — Бонд (Крейг). Людина, яка думає більше, ніж його попередники (за винятком Шона Коннері, звичайно, цей поза конкуренцією). Шпигун, у житті якого не тільки «боротьба, погоні, сутички, коні», а й якийсь прихований драматизм (не завжди передбачуваний у шпигунських ходульних схемах). «Казино «Рояль» — картина довга, з численними подробицями. Не так щоб ефектна, але сюжетного драматизму вистачає. І найменшою мірою цю картину хочеться визначити як «екшн». Їй було б затишніше в розряді політдрам... Недарма ж Єлизавета ІІ вшанувала свого «підданого» таким «одобрямсом». А зі смаками Її Величності ліпше не сперечатися.