Микола Залевський: частина бога

У середині листопада з першою персональною виставкою зі США до Києва повертається один із перших українських нонконформістів — художник Микола Залевський. У Києві сімдесятих років його участь у «підпільних», квартирних виставках наробила багато галасу в художньому середовищі — малювати професійно й опозиційно до загальноприйнятої радянської ідеології міг дозволити собі не кожен. Залевський закінчив київський факультет Українського поліграфічного інституту ім. Федорова. Дипломна робота Миколи, ілюстрація до казки Шарля Перро «Хлопчик-мізінчик», була видана «Веселкою» накладом у 200 000 примірників, нечуваним як для невідомого художника, ще студента.

Повернення Залевського ініціює галерея «Колекція» Так вона відкриває серію виставок українських художників, знаних у світі, але невідомих на батьківщині. Київський глядач зможе побачити 11 робіт Залевського, зокрема і знамениту картину — учасницю «підпільної» виставки 1976 року «Якось уночі».

— Миколо, про вас дотепер згадують у зв’язку з «квартирними» підпільними виставками в Києві 70-х, а яким ви пам’ятаєте художнє життя того часу?

— Я брав участь у кількох «квартирних» виставках — виставкові зали були для нас зачинені. Ми протистояли загальноприйнятому мистецтву й ідеології, не догоджали соцкерівництву, не малювали на замовлення портрети вождів і колгоспниць. Тому приватний простір був єдиним виходом, хоч і ризикованим.

1976 року я, Віктор Хоменко, Микола Кривенко, Олександр Костецький і Сергій Хотимський влаштували у приміщенні районного клубу на Червоноармійській експозицію. Згодом її навіть називали «першою виставкою українського нонконформізму». Ми виставили тоді картини, близькі за своєю естетикою до гіперреалізму, абстрактного експресіонізму, сюрреалізму. Виставка протрималася близько чотирьох днів, після чого керівництво району її закрило, деякі роботи так і не повернули авторам, із моїх там була картина «Якось уночі» (1974). Перша, яку я міг підписати. Я міг би підписати її й нині, хоча зробив би все інакше. Та на той час я обрав найкращий із нескінченної кількості варіантів. Це вічна проблема художників — обрати найкращий варіант.

На жаль, сильних художників у Києві тоді не було. Якщо з’являлися, їхали — до Москви, Пітера, за кордон. Мені теж хотілося поїхати. Втекти. Це не якась міфічна зрада батьківщини. Для мене батьківщина — те, що неможливо зрадити. Вона завжди з тобою. Як дитинство.

— Поговорімо про витоки: сім’ю, школу — якими були відправні точки?

— Я заздрю людям, які пам’ятають свій родовід до десятого коліна. Мама в мене малювала — на аматорському рівні. Ніколи це спеціально в собі не розвивала. Спробувала зробити так, щоб реалізуватися в мені. Я з усіх дитячих сил пручався. Та, якщо бути чесним, — мені подобалося.

Будинок архітектора. Перша ізостудія. Потім вступив до художньої школи. Школа була досить сильною — приміром, давала більше персональних знань, ніж училище. Було відчуття, що ми інші. Там навчалося багато дітей художників — з усієї України. Жили дружно. Билися дружно. Раніше довідувалися, що таке секрети, що таке горілка — ударна зброя дорослішання.

Тоді вся країна, всі художники хором малювали кон’юнктурні роботи, які мали ілюструвати радянську ідеологію. Та було кілька осіб, які залишили не тільки в мене, а й у моїх шкільних друзів дуже хороші спогади. Були Майя Нечипоренко, Зоя Лерман. Лев Презант — він навіть за власні гроші купував художникам матеріали. Спілкування, розмови створювали таку атмосферу в класі, що хотілося працювати. Адже це дуже важливо — створити атмосферу. І дуже багато значить внутрішній стрижень, коли ти знаєш, ким будеш. У цьому віці геть не всім дається розуміння своєї ролі.

Мама виконувала схожу роботу — створювала атмосферу вдома, відверто кажучи, досить сумну. Вона розмовляла зі мною про космос, і виникало відчуття себе як певної одиниці, людино-одиниці, чогось скороминущого. Розмови ці мене сильно розворушили. Хоча минуло вже, здається, років двісті, я й досі сповнений вражень від них.

— А батько брав у них участь?

— Це були розмови віч-на-віч. Тато не вникав. Обов’язки тата були інші — приносити здобич, годувати сім’ю. Він працював інженером. Мама — техніком-конструктором. Її батька, мого діда, розстріляли 1918 року за наказом Троцького. Наступного дня після розстрілу вийшов, як завжди, гуманний наказ Леніна скасувати негуманний наказ Троцького. Та всіх уже закопали. Мама уникала розмов на цю тему. Бували такі ситуації, коли вона наближалася до них, але потім завжди обходила. Батько взагалі не говорив. Його заарештували перед війною за доносом. Рік відсидів. У камері смертників, розрахованій на чотирьох осіб, сиділо сорок. Спали по черзі. Бабуся поїхала до Москви — рік «жила» у кабінетах. Повезло — відпустили.

— І як ви при цьому навчалися?

— Навчався погано. Постійно хотілося робити навпаки. Тобі дають геть безглузде завдання — а ти у власному світі, і такого завдання у цьому твоєму світі немає. Виникало нездоланне бажання все підірвати.

Соцреалізм вбивали в мізки, у кожну клітинку наших молодих організмів. Це була така цариця полів, цариця умів. Тому все, що нагадувало про соцреалізм, змушувало здригатися. Рєпін, Левітан… Навіть Сєров. Але Сєров принаймні великий художник. Врубель — той був трохи осторонь. Гортаєш альбоми Матіса, Сезанна... А потім дивишся на себе у дзеркало і з душі вихлюпуються самі дише матюки.

— Ви рано усвідомили себе художником?

— Гадаю, так. Коли їздив до Москви, ходив до музеїв — стояв із олівцем, пензликами, копіював. Так, напевно, і стаєш художником. Та водночас хотілося швидше цей етап школи проскочити, податися у власний світ, на пошуки власного бачення. Рятувала література. Ми читали «Иностранную литературу». Це був ковток свіжого повітря. Все інше — протухле, нудне. Ще «Вопросы философии» — читаючи між рядків критику західного суспільства, довідувалися, що відбувається у світі.

Найбільше любив Кафку. Я мислив із ним паралельно, він був немов мій родич, брат. Особливо люблю його оповідання. Ще Йонеско — у «Носорозі» він усе дохідливо пояснив. Камю. Пізніше Бекет «Чекаючи на Годо», латиноамериканці — Борхес, Кортасар, Маркес. Щоправда, Маркес — це для ситого суспільства.

— А як ви все це поєднували з дійсністю — комсомол, армія?..

— Я завжди вважав, що не піти в армію — це священний обов’язок кожного свідомого громадянина. Я себе вважав свідомим і зробив усе, щоб не піти. Два дні відсидів у бібліотеці Академії наук — читав усе, що можна було знайти із судової психіатрії. Вже знав, який отримаю діагноз. Приставлена лікарка включила мій випадок до своєї докторської дисертації, була щаслива зі мною попрацювати.

— А як на це відреагували батьки?

— Батьки мене підтримали повністю. Хоча здійснити це все було непросто: у мене за плечима гарна військова генеалогія — мій дід був вояком, мій прадід був вояком, мій прапрадід був вояком. Я знав про них із розповідей мами. Це було підкріплено сімейними фотографіями. Я дуже дбайливо їх зберігаю.

А після школи я поїхав до Львова. Не було іншого шляху — вступив до поліграфічного інституту, факультет книжкової графіки. Щоправда, у Львові не залишився — перевівся до Києва. Хоча люблю Львів. Він гарний, світлий. Приваблював близькістю до Заходу та якоюсь особливою свободою, особливим духом.

— А як було у київському поліграфічному?

— Тут я був найвеселішим. Для мене важливо, що я міг прийти помалювати натуру та поспілкуватися з дуже хорошим педагогом. Це Флоріан Ілліч Юр’єв — мій викладач. Унікальна людина. Усе, за що він брався, робив блискуче. Наприклад, зробив скрипку нетрадиційної форми, і вона звучить, і звучить вражаюче. У те особливе поле, яке він створював навколо себе, хотілося приходити, хотілося вчитися. Він беззаперечний художник.

Після інституту пішов працювати до Театру опери і балету художником-декоратором. Теж гарна школа. Та я зробив дурість — пішов звідти саме в той момент, коли щось почало виходити.

А потім з’явилося видавництво. Для мене оформляти книжки, обкладинки було способом виживання. Я вже у школі знав, що іншого шляху в мене немає. Майбутнє бачив таким: я відбуваю каторгу — ходжу на роботу — вісім годин за 100 карбованців, щоб черевики купити, і після цього приходжу додому з роботи і малюю своє. Плюс вихідні. Не можу сказати, що роботу свою робив серцем. Зробив кілька дитячих книжок і одну холуйську — «Кремлівські куранти». За неї, чесно кажучи, соромно. Можна було працювати ілюстратором і робити щось для душі. Однак важко ставитися чесно до процесу, коли хотілося живої реакції на картини.

— Ви брали участь у якихось художніх «підпільних» групах того часу?

— Я завжди стояв осторонь. Не був у зграї. Відчував, що я інший, і вони теж це відчували. Що таке взагалі мистецтво? Існує така точка зору, досить поширена, що завдання мистецтва — готувати людей до смерті. Як на мене, все навпаки, мистецтво — це якась форма терапії, котра відволікає людей від смерті. Формується коло людей, які думають так само, як і ти. Ця єдність створює відчуття, що навіть якщо твоя матеріальна оболонка зникає, а вона зникає — це ми знаємо точно, то ось ця сама єдність залишає тобі якийсь шанс пережити смерть своєї матеріальної оболонки. Терапія — це полегшення стану. Це те, що я взяв із розмов із мамою. Рано чи пізно людина, яка над цим замислюється, потрапляє в лещата цього кошмару. І те, чи зможе вона вирватися, залежить від її здатності до виживання. Мистецтво — момент терапевтичний, воно дає мені надію, шанс пережити свою біологічну смерть. Шанс на безсмертя.

Звичайно, завжди є ймовірність, що об твої картини витиратимуть ноги, але про це не хочеться думати. Краще думати про вічність.

При цьому я завжди навчаюся. Є багато авторів, які до тебе подолали весь цей шлях і в яких є чого повчитися. Та для мене важлива моя інтуїція. Я знаю, наприклад, що ось так робити не треба, це не за правилами. Однак я відчуваю, що це треба мені, треба саме ось так, і це можу зробити тільки я. Наприклад, я важливий для себе чи глядача об’єкт зображую обрізаним або заганяю його в куток, де він, може, взагалі не буде помітним. І при цьому постійно сумніваюся. Настає якийсь момент, коли кажеш собі: все, досить, а за кілька днів знову все змінюєш. І знову кажеш собі: людина слабка, я був не правий.

Та в мене, як у героїв Ібсена, є певний лейтмотив, вони намагаються вловити, що хотів сказати їм бог. Зі мною те ж саме — я хочу зрозуміти, що мені хотів сказати бог. Ось цією картиною. Я малюю, бо знаю, що треба малювати. Я бачив усі ці образи, коли мені було 17 років, 20. Вони досі не залишають мене. Отже, це справжнє, істинне. Ці образи, символи — часто провокаційні й у моральному сенсі, і в релігійному. Та вони важливі для мене як для особистості або частини особистості. Кажуть, що кожен із нас — частина бога. Я можу під цими словами підписатися.