Микола Васильович: знайдений рай

Україна сьогодні в очікуванні «найгучнішого кінопроекту 2009-го» — екранізації «Тараса Бульби»: режисер Володимир Бортко, художник Сергій Якутович (прем’єра 2 квітня). А зовсім нещодавно тихо-негучно в київському Будинку кіно пройшов іще один фільм, осяяний іменами Гоголя та Якутовича — документально-ігровий проект «Загублений рай» («Київнаукфільм»). Режисер — Ростислав Плахов-Модестов.

Обнадіює те, що «Київ­наукфільм» — «найбільша в Європі спеціалізована студія неігрового кіно» (як про ці павільйони повідомляється в деяких довідниках) усе ще випускає подібні проекти. Адже за більш ніж півстолітнє існування студія зняла близько п’ятисот фільмів.

Режисер «Загубленого раю» Ростислав Петрович Плахов-Модестов — аксакал «Київнаукфільму». Свою нову стрічку про Гоголя він цілеспрямовано вирішив показати не в розпал ювілею, а трохи раніше. Гоголь, так чи інакше, — не тільки «інформаційний привід», а й частина нашого життя і культури. Частина душі народу.

Перед прем’єрою постановник говорив про те, що йому пощастило з творчою групою. Брали участь у проекті й згаданий культовий художник Сергій Якутович, і актор Молодого театру Олексій Вертинський.

— Хто такий Гоголь і хто такі ми? Ми можемо лише доторкнутися до цієї великої особистості, але важко розкрити її в усьому різноманітті, — резюмує постановник.

Він не намагається відтворити лише особисте сприйняття гоголівської теми. Він хоче зробити крок ледь не в гоголівський космос. Це вимагало неабияких зусиль. Тільки робота над сценарієм тривала п’ять років. А фільм зняли за рік.

— Сам Гоголь, хоча й здається відкритою людиною, але насправді був страшенно закритий і таємничий, — каже режисер. — Так, він був віруючим. Проте «по-своєму». Сподіваюся, і надалі звертатимемося до гоголівської теми. Мрію зробити ще один фільм — «Загублений рай. Постскриптум». І в цьому матеріалі виділити зовсім інші акценти — віру, особистісні речі, зв’язок із літературними героями. Чому фільм називається «Загублений рай»? Тому що тим раєм для письменника була Україна, яку він втратив.

Бюджет картини — мільйон гривень. Зйомки проходили переважно в павільйоні «Київнаукфільму». Були також виїзди групи по гоголівським місцях, зокрема й у Сорочинці.

Фільм вибудовується на листах Миколи Васильовича, проте є й ігрові сюжети.

Яскраво розгорнуто у стрічці приїзд письменника до Петербурга. Тут його вперше спіткало гірке розчарування. Місто не справило на молодого Гоголя очікуваного враження. Його листи додому в той час — це суміш розчарування й непевного сподівання на краще майбутнє. У той період він пробує піти на сцену. Ще хоче стати чиновником і присвятити себе літературі.

В актори його так і не прийняли. Сказали: «Бездарний». Служба стала для нього обтяжливою.

А невдача з «Ганцем Кюхельгартеном» підказала потребу шукати інший літературний шлях.

Гоголь тоді ж і просить свою «мамєньку» написати про українські звичаї, побут, перекази, костюми. Далі були тріумфи «Вечеров на хуторе...», «Ревизора», «Мертвых душ»...

Усі послання Гоголя у фільмі — російською мовою.

— Фільм спеціально зроблено двомовним, оскільки мені здавалося, що в цьому і є своя родзинка: це структура, гоголівський стрижень, якого не можна ламати. І в цьому незбагненність і багатоплановість автора, а містика — це вже річ десята, — переконаний режисер.

У кадрі лише один актор — Олексій Вертинський. Він грає різних гоголівських персонажів. Грає своєрідно, у притаманній йому манері.

«Загублений рай» цікавий також специфічною кіномовою, яку визначають масштабні художні декорації Сергія Якутовича (усього — 98 образних фігур). Ці об’єкти подано немовби крізь призму гоголівського часу. Та й гоголівського колориту дотримано. Картина дає зрозуміти, що між режисером і художником фільму цілковите порозуміння і одне творче бачення.

— Ми зробили разом уже четвертий фільм, і я вдячний режисерові за те, що він мене знайшов і не відпускає, — розповідає «ДТ» Сергій Якутович. — До того ж ми ще розробляємо й свою «окремішню» кіномову. Це в наш час потрібно цінувати — на тлі розрухи та криз. Ми з режисером хотіли повністю відійти від політики в цьому фільмі. Адже справжнє мистецтво — це більше, ніж будь-які ідеологеми. Усе минає, залишаються тільки муки творчості.

Мене як ілюстратора Гоголь справді вражає. Коли читаю його, мені хочеться стати ним самим... Адже ніхто не знає, яким, власне, був Микола Васильович. Його образ найчастіше вигаданий різними художниками. Хоча він таки різний — як і справжнє мистецтво...

У фіналі фільму — епізод повернення письменника на батьківщину. Чути ремствування його сестри: мовляв, нічого Миколу вдома не радує, ніщо йому не любе, ходить зажурений... І закадровий текст: «Никто не любил Гоголя как человека. Ведь вся его короткая жизнь — это либо творчество, либо отдохновение от оного…»