Михайло Гаврилко: повернення із забуття

Ті, хто навчався у школі ще за радянських часів, знали, що Сергія Лазо білогвардійці спалили в топці паровоза на Далекому Сході. Іменем цього «героя громадянської війни» було названо його рідне село, залізничну станцію Уссурійської залізниці, де він загинув, вулиці, площі, населені пункти, теплохід, перевал. Про нього написано книжки, знято фільм, створено оперу.

Чи знають українські школярі та студенти, історики, педагоги, мистецтвознавці, журналісти, чиновники місцевого й найвищого рівнів, хто такий Михайло Гаврилко? Мабуть, більшість уперше чує.

На жаль, понад 90 років ім’я Михайла Омеляновича Гаврилка було невідоме і на його рідній Полтавщині. З небуття він повернувся завдяки презентаціям у Полтаві монографії «Михайло Гаврилко. І стеком, і шаблею», автором якої є найавторитетніший дослідник визвольних змагань 1914-1920 рр., невтомний подвижник української справи, президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль.

Народився майбутній видатний український скульптор, художник, поет і вояк 1882 року на Козацьких Хуторах поблизу Рунівщини під Полтавою, у багатодітній родині. На мапах царської Росії, які віднайшов рунівщинський сільський голова Володимир Сухаренко, позначено 11 хуторів (серед них - і хутір Гаврилки: там залишилося лише два будинки дачників), на яких і справді селилися козаки, котрі ніколи не були покріпаченими, мали від однієї до півтори десятин землі, а їхні млини були аж під Котельвою. У цій місцевості є багато жовтої й червоної глини, придатної для гончарства. Тож після Другої світової війни в Рунівщині діяло аж два цегельних заводи. Певно, що своїх перших коників Михайлик ліпив із цієї глини. А хист до ліплення він мав змалку.

Наприкінці ХІХ й аж до середини ХХ ст. річка Свинківка, вздовж якої й тягнуся хутір Гаврилки, була широкою та повноводою, по ній плавали човнами, ловили рибу. Вода в колодязях і джерелах тут досі цілюща, тож було багато довгожителів, пригадують старожили. А яка гарна місцевість: долини й узвишшя, ярки й річка. З пагорбів, як із висоти пташиного польоту, відкриваються величні панорами полів, балок та перелісків, що тягнуться аж до видноколу. Споглядання цього безмежного простору в кожної людини, певно і в хлопчика Михайла Гаврилка, породжувало відчуття щастя, любові до рідного краю.

Тож після закінчення школи Михайло п’ять років навчається у Миргородському художньо-промисловому училищі у відомого скульптора Опанаса Сластьона. Потім - у Петербурзі, де бере участь у студентських заворушеннях 1905 року. Кілька разів його арештовують. Півроку він відсидів у Петропавловській фортеці, звідки зумів утекти й через Скандинавію добратися до Західної України, що на той час була під Австро-Угорщиною.

Наталія Кобринська, фундаторка феміністичного руху в Галичині, розгледіла неабиякий талант полтавського юнака і, як виняток, дала йому стипендію для навчання в Королівській художній академії у Кракові.

Там Михайло знайомиться з Оленою Гордієвською з роду Крушельницьких, яка у Кракові студіювала малярство. Одруження Олени зі «східняком» на той час було неабияким вчинком і свідченням великого кохання. Та й як було не закохатися у харизматичного парубка кремезної статури з блакитними очима! Згодом Михайло Гаврилко рік стажується в Парижі.

Після Першої світової війни М.Гаврилко стає одним із організаторів війська Українських січових стрільців та Сірої дивізії Армії УНР. У 1915-1916 роках він разом із однодумцями відкриває на Волині понад 150 перших українських шкіл. Одночасно бере участь у кількох конкурсах на кращий пам’ятник Тарасові Шевченку в Києві. Кобзаря він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах та у слові. Образи, які він ліпить і малює, - переважно сильні, як і він, особистості, національні герої.

Та коли грянула Жовтнева революція й громадянська війна, не міг український патріот відсиджуватися у безпечній Австро-Угорщині. Тим більше що він достеменно знав, як встановлювалася радянська влада в Україні. Класична, як за підручником, окупація. Їх сюди ніхто не кликав, більшовицьких емісарів. Мобілізована з кримінальних неграмотних елементів, московська орда прийшла як загарбники: забирали продовольство, вбивали без суду і слідства тих, хто їм не корився, оголошуючи бандитами й головорізами українців, котрі, природно, стали захищати себе, свої сім’ї, дітей, майно, домівку, територію від окупантів. Більшовики освячували свою сваволю іменем Леніна, який і думки не припускав про можливість самостійності України, не мислив Росію без України, без її ресурсів - промислових, сировинних, продовольчих, людських.

Михайло Гаврилко залишає у Львові кохану дружину й донечку Надію, котрій виповнився лише рік, і їде в Україну. «Якщо ти любиш Україну так, як я її люблю, ти не плакатимеш, коли зі мною щось трапиться», - сказав він Олені на прощання, певно, передчуваючи, що не повернеться.

У 1919 році М.Гаврилко був чотарем УНР (від слова «чота» - військовий підрозділ), а на початку 1920-го приїздить до Полтави, де на похороні Панаса Мирного знайомиться з членом Центральної Ради Михайлом Токаревським. У нього й поселяється, влаштувавши робітню в готельному номері. Працює над макетом пам’ятника Шевченку, створює погруддя Кобзаря, що простояло у полтавському драмтеатрі аж до Другої світової війни.

Та нова хвиля червоного терору знову примушує Михайла Гаврилка змінити стек на шаблю. Він створює козацький загін, який бореться проти більшовиків у районі Диканьки та Божкового. У жовтні 1920 року Гаврилка видав агентам ЧК нібито його найкращий друг. Червоноармійці катували отамана, а потім спалили живцем у топці паровоза на станції Полтава (нині станція Полтава-Південна).

Олена чекала свого Михайла 47 років. Тривалий час вона взагалі не знала, що з ним сталося, просто зник безвісти. Жінка залишилася вірною йому на все життя, так більше й не вийшовши заміж. У 1944 році, після того, як радянські війська вигнали зі Львова гітлерівців, знаючи, що сім’я «ворога народу» може бути репресована, як це вже продемонструвала радянська влада за два роки після «возз’єднання» Західної і Східної України (1939-1941), коли знищила й відправила в табори ГУЛАГу сотні тисяч «західняків», - Олена Гаврилко, за сприяння митрополита Андрея Шептицького, мала виїхати до США. Втім, із Кракова родина вирушає до Львова, бо Оленина мама сказала: «А що як повернеться Михайло, а нас немає…» На щастя, репресії їх оминули. Але майже все життя родина, яка свого часу налічувала 17 медиків, жила у страхові.

Комуністичний режим знищив майже всю творчу спадщину Михайла Гаврилка. У 1956 році, через три роки після смерті Сталіна, за вказівкою з Москви (радянська влада не забула тих, хто боровся проти неї навіть у далекому 1920-му! - Авт.), всі його роботи зі Львівського художнього музею були винесені у двір, потрощені, а потім спалені. Тож ще більшу цінність становлять поодинокі роботи, котрі вціліли в родині, приватних колекціях, музеях Європи. Дві студентські роботи Михайла Гаврилка зберігаються і у фондах Миргородського краєзнавчого музею. Це рисунок олівцем - портрет міщанина Пищимухи - та єдина відома олійна робота М.Гаврилка, що збереглася, - портрет Софії Пищимухи.

Однак Михайло Гаврилко - скульптор, художник, повстанський отаман - таки повернувся до нас.

Пересічні люди не винні, що раніше не знали про Михайла Гаврилка. Адже тоталітаризм намагався вкрасти в українського народу навіть пам’ять про цю неординарну, пасіонарну особистість. Тепер про Гаврилка знають ті, хто прочитав надзвичайно цікаву монографію Романа Коваля, хто побував на презентаціях, читав публікації в газетах, почув і побачив передачі про нього на радіо й телебаченні, члени їхніх родин, знайомі та колеги. До речі, на презентації у Полтавській районній раді усім запам’ятався схвильований виступ директора Нижньомлинської ЗОШ Оксани Калинич. «Не знаю, як буде в інших школах, але в моїй школі всі учні знатимуть, хто такий Михайло Гаврилко, і виховуватимуться на його прикладі служіння Батьківщині», - сказала вона.

На обох презентаціях звучала кобза заслуженого артиста України Тараса Силенка.

Львівська обласна рада коштом обласного бюджету ще торік закупила 900 примірників книжки «Михайло Гаврилко. І стеком, і шаблею» для всіх шкіл Львівської області, хоча на Львівщині Гаврилко «не родився, не хрестився й не женився». Що знатимуть, хто такий Михайло Гаврилко, школярі на його рідній Полтавщині, а конкретніше - у Полтавському районі, сумніваюся. Бо, на жаль, влада Полтавського району за рік так і не спромоглася знайти 4 тис. гривень і закупити хоча б 43 примірники книжки для шкіл Полтавського району. Бо очільники Полтавського району, члени Партії регіонів, вочевидь не мають на те політичної волі. Вони обіймають добре оплачувані посади в незалежній Україні, за волю якої не лише боролися, а й віддали життя Михайло Гаврилко, голова Директорії УНР Симон Петлюра, командир 1-го кінного полку чорних запорожців армії УНР, уродженець Гадяча Петро Дяченко (книжку про нього теж видав Роман Коваль), тисячі відомих і ще не відомих синів та доньок українського народу, наших земляків, чий подвиг досі належно не пошанований владою. Вони мають українські прізвища, вони навіть говорять українською мовою, вони люблять українське сало й українську горілку, - але все інше, пов’язане з українською ідеєю, їм чуже. Схоже, їм не притаманне й таке поширене у світі почуття, як місцевий патріотизм.

Жодної нації не буває без національної пам’яті. Боротьба за незалежність України, за право бути українцем на своїй землі, говорити рідною мовою, плекати національну культуру, вшановувати наших героїв і на прикладах їхнього служіння Вітчизні виховувати нові покоління не завершилася. Тільки тепер вона точиться не на фронтах зі зброєю в руках, а в усіх сферах сьогодення. І кожен свідомий українець повинен долучитися до неї, щоб наші діти знову не стали манкуртами чи зденаціоналізованими рабами.

5 вересня ц. р. виповнюється 130 років від дня народження Михайла Гаврилка. Ще є час гідно вшанувати великого українського митця і борця за волю України.