Михайло Бриних, «Електронний пластилін», видавництво «Факт»

Є такий клоунський трюк: малесенька нібито торбинка виявляється непідйомною, наче в неї запхали тонну цегли. Так і ця книжка: не обманюй­теся мініатюрними розмірами та видимою легкістю викладу. Ненав’яз­ливий покет-бук для розваги в метро вам не світить. Чи, може, ви сподівалися на історійку про чотирьох прибацаних молодих людей із кров’ю, монстрами, глюками, химерним філософуванням та ще якоюсь кіберпросторовою екзотикою? Із прихованою мораллю та фіналом, у якому все, нарешті, розтлумачується? А дзуськи!

Під час прочитання (першого, але не остан­нього) ви прирече­ні на перманентну втрату сюжету там, де він має бути, і віднаходження там, де на нього вже давно не спо­діваєшся. Сенсу в тому, що відбувається, приблизно стільки ж, скільки в шерезі снів-дежавю. Камера… пардон, монолог від першої особи переходить від персонажа до персонажа так непомітно, що читач не встигає під­готуватися. Так, ніби розмовляєш з однією людиною і раптом розумієш, що співрозмовник уже давно пішов, а його місце зайняв хтось інший. Так само переходять «у спадок» від героя до героя рожеві зуби, виколоті/вибиті очі, чотирикімнатні квартири та коханки на ім’я Катя, позбавляючи читача останніх орієнтирів. Зненацька з’являються нові персонажі, щоб відколоти якийсь дикий фортель і відразу піти в небуття. Герої помирають, а потім з’являються в дещо модифікованій іпостасі, наче й не було нічого. Як у комп’ютерній грі, де в тебе є кілька життів (що зовсім не гарантує щасливого фіналу), або на перехресті паралельних реальностей. Утім, усе набагато заплутаніше: «…Той зріз кодової реальності, в якому опинилися всі причетні до експерименту, почав розшаровуватися… Проблема в тому, що розшарування зачепило і самих учасників проекту, яких програма — всупереч стартовим параметрам — сприйняла за елементи єдиного коду…». Реальність опливає й перемішується, наче кольорові шматочки пластиліну, а потім злипається у безформний клубок невизначеного кольо­ру… У пластиліновому світі стираються початок і кінець, у ньому немає ані лінійності, ані обумовленості. Тут персонажі, гідні пера Подерв’янського, бав­ляться перами — жовтими і чорними (привіт Нуну!), а в паузи між дрібно посіченими шарами реальності вклинюється автор, у притаманній йому стьобній манері розмірковуючи про особливості сучасного українського роману. Чомусь виникає асоціація з патологоанатомом, який робить розтин, супроводжуючи його детальними іронічними коментарями. Можливо, тому, що текст так і кишить жмуриками — чи то справжніми, чи то пластиліновими…

Загалом, подорож буде нелегкою. Втім, як­що вам до снаги «Внут­рішня імперія» Лінча та «Вірт» Нуна, то Бриниха злущите, як насіння (маленький бонус: уявіть трипи київськими вулицями…). Проте коли/якщо ви, нарешті, дістанетеся розв’язки, не факт, що ви її дістанетеся. Принаймні полегшено зітхнути і з чистою совістю забути про цю книжку вам не вдасться. Хоча сказати, ніби цей твір щось таке переверне у вашій свідомості, теж якось не випадає. Щоправда, автор і про це попереджає: «Оно в мене на кухні є фіточай, який називається «Енергій­ний». Він досить бридкий на смак, я взагалі не знаю, як це можна пити. З іншого боку, в нього є назва, яка обіцяє бадьорість, працездатність та інші звершення… І п’ю його. І нічого не відбувається. Сон насувається знову, бадьорості немає, горло закладає від викурених сигарет, а кава не лізе. Нічого не змінилося, крім одного: я випив чашку чаю «Енер­гійний». Сучасний український роман — це і є чай «Енергійний».