Михалков: життя «під царя»

Навіщо Михалков приїхав до Києва саме тепер? З яким це «творчим звітом»? Якщо «Волохатого джмеля» він на корпоративах на біс не співає, якщо концертної програми з віршами поетів Срібного віку в нього й у заводі немає. Якщо добротні «12» у нас бачили навіть сліпоглухонімі (майже одночасно по двох телеканалах). І якщо до прем’єри «Стомлених солнцем-2» ще ого-го — аж 9 травня 2010-го (і матеріал поки не склеїли).

Гадаю, такий голосний і розпіарений його візит до матері міст руських цього тижня можна пояснити речами звичайними. По-перше, хорошій людині завжди раді (особливе щастя лицезріти його — майже за 300 дол.). А по-друге, все простіше, ніж дехто тут гадає: жодної «шовіністичної» великоруської експансії, а просто сума словами… Не сумніваюся, цій популярній людині «з вусами» виписали такий радісний гонорар за три вечори милого інтелігентського «воркування» на сцені колишнього Жовтневого палацу, що він просто розгубився від безлічі нулів — і вже не зміг відмовитися… Тим більше, коли так жадають.

Ті, хто ненавидить Микиту Сергійовича всіма фібрами душі з якихось психологічних мотивів або ж із суто політичних причин, можуть узагалі це не читати. А відразу повернутися на сторінки 1, 2, 3 (цього ж таки номера «ДТ»). Бо для них доведеться констатувати «неприємне»: народ ведеться на цю людину, як удав на пачку дусту.

Проговорив режисер у екс-Жовтневому дві з половиною години. А якби гуторив усі 12 (відповідно до символіки свого фільму), то жодна жива душа не пішла б із залу...

Тому що усім витівкам цієї людини притаманний особливий іскристий артистичний талант звабника. І це не привнесена і не «підхоплена» здатність маніпулювати своїм (або чужим) спостерігачем-глядачем, а відверто природна енергетика цього хитруна з лукаво прищуленим поглядом... Режисера своєї долі. Двічі дворянина держави Російської. Хвацького барина з Ніколиної гори (там і живе). Слов’янофіла затятого. Кіннозаводчика завзятого. Сина автора гімну радянського. Палкого прихильника ППП (політичної партитури Путіна). Режисера (хоч би як ви пирхали) — майстерного, чудового. І пречудового розкутого артиста — на всі випадки його життєвих перипетій...

Найсолодше спостереження — за його пікіровками з залом. Так підступний лискучий кіт заманює у своє «сільце» сліпих мишок, а потім шовковистою лапою із шаблезубими пазурами — бац! І готові. «Микито Сергійовичу, а чому завжди за вашою спиною обов’язково тяжіє щось потужно-державне — то СРСР, то імперія?» — запитує його один дивак. — «Милий, а у вас хіба немає нічого за власною спиною, га? Що ж ви так?.. Мені вас дуже шкода...»

Начебто головний «інформпривід» цих триденних посиденьок — новий його фільм «Стомлені солнцем-2». Картина, у зв’язку з якою згадують чорта навіть ті, хто палко прийняв «Стомлених сонцем» за номером один. Тому що старий сюжет, здавалося б, логічно вичерпаний — усі померли (майже всі). А а-ля «чехівська дача», яку орендували наприкінці 30-х радянські комдиви, за ідеєю мала б перетворитися на «клітку сталінських бранців».

Та Михалков у своєму енергетичному натиску непохитний. Каже, подумаєш, «померли»... Он і Шерлок Холмс умирав, і потім вирішив воскреснути, і Остапа Бендера Киса Воробьянинов уколошкав на 12-му стільці, та невдовзі «реінкарнація» відбулася — у зв’язку з продовженням «бенкету».

Тобто Микита Сергійович уже заздалегідь виписує «чек» на безсмертя своїм кіногероям і поміщає їх у якусь міфологемну галерею «незнищенних». Бо й сам він майже міф — незнищенний, за будь-якої влади. У вогні його герої не горять. У воді вони не тонуть. У сталінських катівнях не гинуть. Коли батьківщина накаже — тоді й стають стрункою шерегою під михалковські знамена.

…Підготовка до цього фільму коштувала Микиті Сергійовичу, за його ж словами, надзвичайних зусиль. Сама тільки бронетехніка — страшний сон. Будували мости — потім підривали. Будували церкви (спеціально для фільму) — потім підривали, а місцеві жителі скаржилися. Масовки — без ліку. Самих кіноархівів переглянув годин 60 — і радянських і гітлерівських. «Накопав» він у давніх воєнних історіях багато такого, про що раніше — в ім’я переможного «гламуру» — й говорити побоювалися. Михалков відверто заявив у Києві: радянські історики принизили роль великої Перемоги! Яким чином? Виставивши гітлерівську армію такою собі самовпевненою «дурепою». А це була істинно велика армія — армія непереможних...

І смислотворчий мотив цих «Стомлених-2» — через факти, події, ситуації, легенди й обличчя розкрити незбагненний «секрет» тієї неймовірної і, здавалося б, неможливої Перемоги — свята зі сльозами... І саме в цьому місці — полум’яний привіт уже нашій Комісії з питань культури й духовності (і панові Яворівському персонально), для котрих (відповідно до їхнього календарного бачення) день визволення Києва від фашистів — зовсім не святковий день...

«Де був Бог? Де Він був, коли в одному місці відразу могли загинути дев’ятеро чоловік, а один, відійшовши в кущі, відбувся подряпиною?» — питає Микита Сергійович зал, а отже, і майбутню свою кіноаудиторію, яку піар-грунтовно готує до прем’єри. При цьому ж і уточнює: «Це не релігійний фільм...» А який?

Робочий матеріал картини поки не дає та й не повинен давати якихось «оргвисновків» щодо жанрової специфіки майбутнього великого проекту (а передбачаються два окремі фільми з різницею в прем’єрах приблизно півтора місяця — очевидно, 9 травня і 22 червня). Нема сенсу щось тут «угадувати».

Тільки недаремно ж він сюди приїхав — за отакі гроші. Тому ризикну, на свій смак, дещо «розгадати» у цьому найдорожчому як на нинішній час європейському фільмі — бюджет близько 55 млн. дол. («Сибірський цирульник», завдяки Черномирдіну, оцінюють у 45 млн. дол. — та тоді й курс був інший).

Зважаючи на все, Михалков спробує себе у «Стомлених-2» на епічній батальній кінониві. І річ не в тім, що «слава Сергія Бондарчука чи Юрія Озерова не дають Микиті спокою…» («Вони воювали за батьківщину», «Визволення»). А швидше в тому, що й цьому вусатому «матерому человечищу» є що сказати про війну. І розповідь ця, як мені вбачається, буде прошита якимись «фольклорними» елементами, властивими, скажімо, билинним картинам Євгена Матвєєва («Доля», «Особливо важливе завдання»). Тобто «новий Михалков» (принаймні очікуваний мною) — це не тільки звична його триєдність — за Віру, Царя й Вітчизну, а й нова його інтерпретація — за Батьківщину, за Народ (російський), за Перемогу (над усім, що рухається)… Тільки без пафосного підґрунтя. З міфологічним, а то й брутальним наповненням.

Очевидно, у «Стомлених-2» буде знайдено якусь сюжетну маніпуляцію, щоб виправдати «воскреслих» — того ж таки Митю, зіграного Олегом Меньшиковим. Його герой, як відомо, перерізав собі вени в теплій ванні, аби спокійно «заснути». Та, очевидно, хтось саме вчасно «розбудить» героя — можливо, НКВС.

Комдива Котова, якого терзають сталінські кати, напевне, теж «урятує» волохата рука — не виключено, Сам? Звичайно, не Господь Бог. А інша людина «з вусами». У робочому матеріалі Михалкова є однозначно сюрреалістична сцена: «борзий» Котов хапає Псевдо-Сталіна за комір й фізіономією в торт! Якісь фрейдистські мотиви, зважаючи на все.

Сюжетна канва майбутніх «Стомлених» бачиться мені — на основі робочого матеріалу — як трилінійна історія. Буде лінія Котова (сам Михалков), лінія зрадника Миті (Меньшиков) і лінія дочки Котова (дочка Михалкова — Надя). Ще одна дочка Михалкова — Аня — грає селянку-породіллю (просто рубенсівський типаж) на вантажівці… З нею, очевидно, пов’язана «підтекстуальна», але особливо значуща для Микити Сергійовича лінія — фатуму…

Колись він, відповідаючи на запитання про «формулу людського буття», сформулював ще одну «тріаду» — нездійсненність, неповоротність і неминучість… Сумно, красиво й справедливо. Певне, й нове своє кіно він знімає про зумовленість і непередбачуваність Долі.

Десниця цієї Долі веде кожного з героїв тільки їй відомою воєнною дорогою. І одного заводить у глухий кут, іншого на Красну площу посеред переможних феєрверків... А когось — як героїню Анни Михалкової — кидає у кузов вантажівки, що мчить чистим полем (таким же, як і в «Стомлених-1»), а в небі — ворожі літаки... Вся колона машин разом із людьми — амінь... Ця — з породіллею (а дитина ж від фрица, Гансом назвали) — єдина й уціліла... І що це? Випадок? Десниця Долі? Чи просто літак не помітив? Михалков цим матеріалом обіцяє «балансувати» — між провидчим і земним, між переможним і пораженським, між непереможним духом народу й постійною зрадницькою суттю цього ж народу, коли «свої» катують «своїх» же...

Тільки до нього — Микити Сергійовича — це жодним чином не стосується. Він скрізь і завжди — «свій серед своїх». Я от сидів у дев’ятому ряду (поруч із Миколою Рудьковським) — і, злегка іронізуючи, написав Микиті Сергійовичу купу записок (начебто заочно беручи інтерв’ю в майстра). Деякі відповіді пропоную вашій увазі. Прочитайте, зрозумійте (якщо ще не зрозуміли) — «свій» він, «чужий» чи «наш»? А потім мені про все докладно на форумі доповісте:)

* Ви запитуєте, що головне для актора? Головне для нього — гармонія. Щоб збіглося те, чого хочеш, із тим, що можеш.

* Чи вірю в Бога? Дивне запитання... Але Біблію до кінця так і не дочитав.

* Російська людина — істинно фольклорний елемент. Виграв у казино 8 млн., а жалкує, що не 11.

* Щоб виховати людину правильно, потрібно створити атмосферу... Розумієте — атмосферу! Але атмосфера — відповідна — має бути й у кіно, якщо це хороше кіно, і в театрі, якщо це хороший театр.

* Проїхав російськими селами — там війна (Велика Вітчизняна) досі не закінчилася... Проїхав німецькими селищами — там її, здається, ніколи й не було.

* Росіянином може бути той, у кого чого-небудь немає, але він цього хоче, а якщо немає, так і х... із ним, тому що однаково якось та буде...

* У дітях треба виховувати імунітет. І приходити на допомогу, тільки коли вже не можна не прийти.

* Досі пам’ятаю пораду своєї матері, літератора Наталії Кончаловської: бери від життя менше, ніж те, на що ти розраховуєш і на що маєш право... І ніколи не ображайся.

* У дружини має бути своя справа — щоб вона не займалася справами чоловіка.

* Люблю полювання... Але люблю, щоб це полювання не ставало полюванням на одного з мисливців.

* Мені Путін повернув гідність... У Мюнхені.

* Не було в мене ніколи проблем із Путіним. Ніколи не звертався до нього з особистими проханнями. Він і приїжджає до мене найчастіше тому, що їде від мене без «списку» прохань і побажань.

* Частіше порівнюйте своє життя з тими, хто живе ще гірше.

* Я хочу шанувати й любити ту людину, яку обрав саме я... Якщо ви оберете собі нікчему — даруйте, це вже ваші проблеми...