МІФОЛОГІЗАЦІЯ І ДЕСАКРАЛІЗАЦІЯ РОЗМОВА З ПИСЬМЕННИКОМ ВАЛЕРІЄМ ШЕВЧУКОМ

— Валерію Олександровичу, ви продовжуєте тримати темп творчої праці. Про вас часто пише наша періодика. Мені здається, ваша творчість викликає непересічний інтерес читачів і дослідників, бо вмієте очуднювати буденне і звичне, творите свій міф. Ви — письменник- міфотворець?

— Спершу уточнимо поняття міт. (Я дотримуюсь саме такої форми слова, як це було прийнято у нас раніше). Міти — це епос про богів та героїв. Це слово означає ще й казку, вигадку, легенду. Я ж не творю ні епосу про богів, ані епосу про героїв. Не є я й історичним вигадником для сучасних політичних потреб. Мій герой — це «пан Ніхто». Часом це навіть людина без імені, без суспільного заангажування. Я намагаюся збагнути таїну духу такого героя. Фантазування ж у річищі описів («очуднюєте буденне та звичне») — це тільки засіб поетики. Вигадка допомагає пластичніше створити картину, привести її до мислительного узагальнення. Відтак і герої часом стають не просто людьми, а алегоріями. Мене завжди цікавило не суспільство з людиною, а людина як самодостатня вартість.

— Тим-то ви ніколи не перебували в натовпі «соцреалістів». Своїх героїв ви часто проводите через потрясіння, випробування. Багато світових міфів стосуються цих важливих речей. Вірите, що страждання очищає людину?

— Життя — це каскад протуберанцевих вибухів, у які потрапляє людина. Інколи виходить із нього зранена, інколи — оновлена. Буває — гине. Існування людське — як поле, що обстрілюється гарматами. І поміж вибухів метається маленька істота. Страждання — це той гній, на якому проростає людська неповторність. Недаремно ж Ісус Христос закінчив свої проповіді актом власного страждання. Коли б не було його, страждання, — то чи здійснилися б Т.Шевченко, В.Стус, К.Білокур та інші? Та страждання часом не підносить, а знищує людину — воно лежить в основі людського буття і є його землею...

— Повернімося до міфологізації як до процесу освячення явищ, подій, окремих постатей. Зараз багато мовиться про необхідність десакралізації. Що, на вашу думку, в першу чергу потребує деміфологізації і десакралізації?

— Коли міфологізація — освячення, то це чиниться у певні моменти суспільного буття. Події, постаті минулого набирають величних пропорцій, щоб стати опорою для сьогодення. Відповідно, десакралізації потребує в нашому житті те, що заважає жити. У нашому випадку — це, безсумнівно, комуністичне минуле, яке в’їлося в розуми, шлунки й печінки багатьох людей і тлить їх, бо заважає суспільству оновитися. Так з’являються понуро-гротескові мутанти типу ткаченків, симоненків, вітренків та іже з ними. Або в нашому літературному житті відчутне активне намагання реанімувати стовпів тоталітарної літератури. Виплоди ж їхньої творчості давно померли разом з ними. Але десакралізація може бути злісною і політично заангажованою. Тоді вона вступає в суперечність з добротворчими процесами життя. Наприклад, мене обурює пониження і обпльовування заслужених національних авторитетів — Т.Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Ольги Кобилянської. Така десакралізація, вибачайте, смердить.

— Ви згадали й широко відомі жіночі постаті. Мені здається, нині необхідно реально оцінити статус жінки в українському суспільстві — без «святоблудства». На рівні декларацій вона — Берегиня; тобто, підноситься до сакрального. А реально... Образ жінки у ваших творах — двоїстий. Вона — і «жінка-змія», підступна та хижа, і розумна, сердечна істота. Насправді ж...

— Насправді українську жінку не можна міряти однією міркою. Типи є різні, це зрозуміло. Але коли говорити про національний тип, тобто переважаючий образ нашої жінки, то це зовсім не легенди й не вигадки, коли наша жінка виявляє себе сильною та активною. Річ у тім, що в Україні й досі потужні залишки матріархату: культ Матері, Богородиці. Згадаймо класичні образи простолюдинок у нашій літературі: була Терпелиха, але була й Наталка Полтавка. Зрештою, досить переглянути судові документи XVII— XVIIІ століть, щоб переконатися: у нас був поширений тип сильної жінки. Загальновідомо, що козачки у час відсутності своїх чоловіків, які воювали, провадили часом немалі господарства. Почитайте історика Ореста Левицького, що подав галерею жінок в Україні в ХVІ—ХVІІI ст. на основі документів. Згадаймо про жінок-меценаток. Наприклад, Олену Чарторийську (Горностай), яка фундувала в 1596 р. Пересопницький монастир (для якого сама написала правила співжиття), а при ньому «шпиталь для убогих недужих і школу для науки дітей». Добре відома в історії Київського братства Гальшка Гулевич. А також засновниці монастирів: Почаївського — Ганна Гойська, Загаєцького — Раїна Ярмолинська і багато інших. О.Левицький наголошує: коли траплявся нещасливий шлюб, то жінка рідко корилася лихій долі, а вимагала розлучення. А коли чоловік противився тому, то вона або кидала його, або ж... труїла. А ще знавець архівів розповідає про розповсюджений у ХVІ—ХVІІ ст. тип енергійних свавільниць. Приміром, Ганну Борзобагату, що зуміла цілком прибрати до рук свого добродушного мужа і «старостю барзо нахиленого» тестя-владику. Вона, як хотіла, розпоряджалася маєтностями і доходами Луцької єпархії, не корилася урядові, ні навіть самому королю (Україна тоді була під Польщею). І коли одного разу за королівським наказом виступило проти неї посполите рушення шляхти з цілого воєводства, то ця пані зодяглася в обладунки, очолила власне військо з гарматами і дала добру відсіч «рушенню», прогнавши його з-під замку. Ще одна волинянка, Софія Ружинська, 1609 року сама повела шість тисяч озброєних людей, взяла приступом замок Корецьких в Черемошні і перебила та пограбувала там людей «незгірше хижих татар», — пише О.Левицький.

— Цікаво знати, що українська жінка була не тільки «Берегинею», а й войовничою «амазонкою». А зараз їй дорікають, що вона «фемінізується», тобто стає незалежною від чоловічого мислення і гаманця (а часто ще й сама його, мужа свого, годує...) Переконана: нам бракує конструктивної пропаганди партнерських стосунків у сім’ї. Але це тема окремої розмови. Тим часом ви — сімейна людина і разом з тим любите усамітнюватися на дачі для творчої праці. Яку нині «мисленну мандрівку» переживаєте?

— Уже кілька років упорядковую і фактично закінчив зібрання пам’яток суспільно-політичної думки в Україні ХVІ—ХVІІ ст. у двох томах. Це близько дві тисячі сторінок машинопису. Найбільше мене дивують дивовижні історичні паралелі. Наприклад, Ірина Жиленко видрукувала в журналі «Сучасність» блискучі, може найкращі в останньому часі, спогади. І раптом відома українська поетеса пише, що воліла б, аби її народ лишився у рабстві, тільки б не проливав крові — тобто, не поставав за свою свободу. Дивовижно, але точнісінько так само писав у кінці ХVІ ст. Іпатій Потій, один з ініціаторів унії, яка тоді відверто замислювалася для розколу української нації. Виявляється, він також хотів, аби ми ліпше залишалися рабами і жили в мирі й тиші, ніж підіймалися на визвольну боротьбу.

Дотеперішнє запобігання перед Москвою нагадує окремі вчинки козацької старшини або дії найнікчемнішого нашого гетьмана Івана Брюховецького. Він дозволив Москві окупувати українські міста, тішився боярським званням (як, наприклад, О.Ткаченко російським «геройством» та «академництвом»), пропонував знести в Україні гетьманство, зробивши її князівством, але князем у ній мав стати російський царевич.

— Отже, «раби, підножки, грязь Москви...» за Шевченком — і досі ця інвектива актуальна? І нині деякі політики покликаються на «віковічну дружбу між російським і українським народами», хоча насправді просто існує прагматичний і часто цинічний «національний інтерес», за яким стоїть агресія і сила. Знову — старі міфи?

— На жаль, ми не вміємо вчитися на прикладах власної історії. Той самий розкол Руху. Чи не нагадує він ситуацію між Петром Дорошенком і Дем’яном Многогрішним? Здавалося б, знищивши Івана Брюховецького, Україна здобула реальну можливість об’єднатися і стати одним тілом. І що ж? Миттю з’являється Многогрішний. Хотів випросити в Росії найбільше прав та вольностей. А чим це закінчилося? І сам Многогрішний пропав у нетрях Сибіру, і Дорошенко у російському засланні, правда, ближчому, під Москвою, закінчив свої дні.

Багато говоримо про необхідність консолідації, єдності — а що маємо? Ось як у випадку з американським професором українського походження Джорджем Грабовичем. Він відверто називає себе опортуністом, і фактично його діяльність спрямована на розкол у середовищі української інтелігенції, й без розколу кволої...

— Не можу з вами погодитися щодо діяльності Григорія Грабовича. Вважаю, що газета «Критика», яку він заснував в Україні, дає велику поживу для тверезої оцінки сьогодення. Часто публікації там мають контроверсивний, навіть провокативний характер — але ж це спонукає до самостійного мислення.

— Я не проти різномисельності, ба більше — мені не подобається тоталітарна одностайність, однодумність. Але в головному, що стосується нашої національної свободи і наших національних святощів, маємо бути тверді й нероздільні. Бачу причину бід наших у тому, що ми здавна живилися чужим розумом, були виховані у чужих школах. Пан Грабович намагається повчати силогізмами американської школи. Ще хтось — російської. Відтак не могли й не можемо — поки не стали людьми української школи й культури — як слід пізнати себе, а отже, утвердити себе в основоположному. Звідси й іде оте Шевченкове «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя...» Ми терпимо, коли українофоби на нашій таки землі прорікають: українці — народ неповноцінний і нема чого їм рипатися до свободи. Яка ще у світі країна дозволяє розгул подібної «філософії» на адресу титульної нації?

— Звичайно, самокритика корисна, але коли вона справді самокритика й носить конструктивний характер. Невже маємо блукати по пустелі сорок біблійних літ, аби нарешті відчути себе «як люди»?

— Необхідний позитивний національний міф — без фантастичних перебільшень. Міф, який би допомагав пересічному громадянинові України самоствердитися у світі, де француз залишається французом, британець — британцем. Світ глобалізується й уніфікується — але прагне унікальності.