"Ми живемо в Миколаївці. Це життя на Марсі"

Документальний фільм "Школа № 3" - про буття і свідомість українських підлітків у зоні бойових дій на Сході - отримав Гран-прі міжнародного кіноконкурсу "Берлінале" (у програмі категорії "14+"). У цій картині автори змогли відобразити розгубленість та надії молодого покоління, обпаленого війною.

Режисери стрічки - Єлизавета Сміт (Україна) і Георг Жено (Німеччина). Вручаючи нагороди, журі відзначило вміння цих авторів створити простір довіри, де з усією відвертістю розкривається емоційний світ підлітків, а розповіді про війну поєднуються з інтимними деталями їхнього повсякденного життя.

Автори фільму отримали грошову премію на суму 7,5 тис. євро від Федерального агентства з громадянської освіти Німеччини, як повідомляється на офіційному сайті фестивалю. А за даними Державного агентства України з питань кіно, планується надати державну підтримку наступному фільму Єлизавети Сміт - "Цимбаліст Петро".

Стрічка "Школа № 3" розповідає про мрії та сподівання підлітків Донбасу - учнів загальноосвітньої школи № 3 міста Миколаївки Донецької області. Влітку 2014 р. снаряд, який поцілив у приміщення цієї школи, перетворив її на одну з руїн невеликого містечка, що дуже постраждало внаслідок бойових дій під Слов'янськом.

Фільм створено за мотивами документальної п'єси "Моя Миколаївка", поставленої в "Театрі переселенця", - це проект театрального режисера Георга Жено (Німеччина) і українського драматурга Наталії Ворожбит.

Мета цього проекту, що визнаний критиками одним із найважливіших театральних досягнень 2015 р., була не тільки естетичною, а й соціально-політичною: розкрити глядачеві суть проблеми переселенців як гуманітарної катастрофи європейського масштабу. Проект, у якому програмно задіяні не професійні актори, а реальні учасники травматичних подій, безумовно, має для них терапевтичне значення: дає їм можливість виговоритися, допомагає позбутися стресу, сприяє компенсації посттравматичного синдрому, психологічній адаптації до нової реальності. Не випадково серед творців проекту з переселенцями - психотерапевт Олексій Карачинський.

13 героїв фільму - підлітки, учні 8-10 класів: Леся, Катерина, Влад, Данило, Іван, Аліна, Руслан, Вікторія, Анатолій. Звичайні тінейджери, різні за темпераментом та інтересами, зворушливі й наївні, часом - банальні, часом - грубуваті. Учні розповідають історії зі свого життя, іноді супроводжуючи розповіді знаковими для них предметами: мотоциклетним шоломом у руках затятого автогонщика, сувенірною копією Ейфелевої вежі, яка символізує бажання героїні побачити світ; а ось дівчинка, що втратила перше кохання, зі шматком тюлевої фіранки, яка заміняла в їхніх дитячих іграх весільну фату, - "річ залишилася, а людини немає"...

Підліток розповідає про свою дівчинку, малюючи її потішний шарж крейдою на дошці. В особистих монологах герої фільму діляться глибокими, часом інтимними переживаннями.

Інша юна героїня переживає розрив через політику з хлопцем: "Мені важлива людина, а не політика", - повторює вона. І тут-таки демонструє сцену з вистави Театру тіней, який вони організували з подругами: Він і Вона, драма нерозуміння, розіграна з допомогою тіньових фігурок, очевидно, перегукується з особистими переживаннями дівчини.

Молодим людям непросто розібратися у складних перипетіях політичних подій. Тому інтерпретують вони пережите по-різному. "Ми живемо в Миколаївці. І це життя на Марсі. Ми нічого не знаємо про цей світ", - скаржиться в розмові з подругою один із персонажів.

Молоді люди впірнають у річку з мосту прямо в одязі, ігноруючи заборонні написи, які попереджають про небезпеку, купаються в потужних водних потоках, утворених річковими порогами. Враження відчуженості незайманого світу природи не можуть зруйнувати вклинені елементи індустріального пейзажу - заводські труби, які димлять десь біля лінії обрію, вогні нічного містечка з висоти сусіднього пагорба. Ще одна парочка свариться через ревнощі та впертість.

Інші - п'ють вино, відмахуючись від надокучливих батьківських телефонних дзвінків. Юний мізантроп з певною грубуватою бравадою розповідає, як три його невдалих романи в літніх таборах відпочинку призвели не тільки до життєвих розчарувань, а ще й до куріння, вживання алкоголю та легких наркотиків. А інший мріє про зустріч із волонтеркою, з якою встиг подружитися. Розмовляє з нею по скайпу. Кожен хоче бути почутим, зрозумілим, любимим, знайти свої перспективи і шляхи до здійснення мрій.

116-хвилинний фільм, побудований на зіткненні окремих монологів-свідчень, створений на перетині документального кіно та документального театру. У певному сенсі це - виклик традиційному театру з його мірою умовності, інакше кажучи - з відвертою грою. Зв'язок стрічки з попередньою театральною постановкою чітко простежується у певній підкресленій театральності. Фронтальні композиції, статичність камери, яка фіксує одкровення персонажів.

Екранна естетика візуально розширила межі підліткового світу, вивела героїв із герметичності шкільних коридорів із вічними шкільними дзвінками та обмежувальними табу.

Старшокласники порушують заборони "дорослого" світу, п'ють вино, не поспішають вечорами повертатися додому, крутять підліткові романи, заліковують душевні рани, перебувають у щемливому пошуку себе. Здавалося б, звичний спектр типових підліткових проблем радикально загострюється питанням: як це дорослішати у світі, що втратив стабільність? У світі, який перестав бути безпечним, загрожує відібрати друзів, близьких і саме життя?

Всупереч гостроті заданої актуальної теми, фільм приємно дивує відсутністю неприкритої політичної риторики. Хоча політична складова очевидна. Це той самий випадок, коли зовні нейтральні тексти наповнюються новим сенсом, виходячи з відомих глядачеві історико-політичних контекстів.

Герої - діти, які пізнали війну. Тому їхнє життєсприйняття - на кінчику оголеного нерва. Тінейджери різних характерів і темпераментів чарують своєю неповторністю, іноді - інфантильністю, недосвідченістю.

Під співчутливі вигуки глядацької зали пройшов "дивертисмент" співаючої дівчинки, яка без особливого голосу й слуху, але душевно виконала зворушливу пісню про необхідність відкритися світу.

У певному сенсі, фільм "Школа № 3" можна розцінювати як спробу відкрити світові Україну через нескаламученість дитячого сприйняття.