«MEN SOUND» ЧИ «TAKE SIX» — ОCЬ У ЧОМУ ПИТАННЯ...

Святковими днями Київська національна філармонія балувала своїх слухачів від душі. Публіка поспішала на виступ колективу, який буквально протягом п’яти років завоював загальну популярність. Немає рації представляти цих артистів — вони знайомі багатьом професіоналам і любителям. Вокально-джазовий секстет «Men Sound» — колектив, про який кажуть як про єдиний в Україні, що працює в подібному жанрі й стилі, хоча чомусь забувають про «Джаз-експромт», колектив більш досвідчений.

Кажуть, що артисти «Men Sound» полонили світ своєю чарівністю й високим професіоналізмом, що завдяки їм довідалися про джазову Україну. Втім, дифірамбів за час існування колективу наспівали вдосталь.

Напередодні Різдва, отримавши в подарунок виступи своїх улюбленців, філармонічна публіка захоплено вітала цей прославлений колектив... Я буду тієї ложкою дьогтю у відомій усім бочці з медом, тобто прискіпливим і скептичним критиком.

Ідея, що передувала виникненню «Men Sound», була далеко не нова. Українська копія негритянсько-американського секстета «Take six» — той самий кількісний склад, той самий репертуар, ті ж виконавчі манери. Ну, мабуть, через брак своїх ідей, як кажуть, на безриб’ї... На жаль, при цьому мимоволі виникає бажання порівнювати, в усякому разі в мене. Ось тут і розумієш, кому віддавати перевагу. Хоча цього разу «Men Sound» «стримали» себе й проспівали лише тільки «Mary» із репертуару «Take six», чомусь назвавши це своїм хітом. А в недосвідченого слухача залишиться впевненість, що все, що виконується нашими чарівними киянами, — авторське. Проте ж ніхто й не забороняє використовувати чужі теми: у джазовому середовищі відоме таке явище, як джазові стандарти — імпровізації на задані теми. Проте це імпровізації авторські, індивідуально-творчі. А тут, добродії, пробачте — повна копія музичного матеріалу й манери його подання. Хоча й це не забороняється, проте порівнювати все-таки доводиться. Не розумію, навіщо під девізом «Йду на ризик» явно провокувати такі порівняння?

Є ще одна невеличка деталь: учасники «Take six» — парафіяни баптистської церкви, громадяни віруючі, які всю свою творчість присвячують славі та восхвалінню. Й ідея створення «Take six» була підпорядкована пропаганді християнської віри за допомогою демократичного та блискучого джазового мистецтва. Мабуть, усі, хто знайомий із їхньою творчістю, зазначили, що музиканти виконують виключно обробки спірічуелсів — негритянських духовних пісень і віршів. І хоч «Men Sound» дав концерт також напередодні Різдвяних свят, сумніваюся, що його чарівні учасники єдині у своїх духовних пошуках. Однак ніхто не дорікає їм у тому, що тут вони «розходяться» із «Take six», адже не в усьому ж потрібно бути схожими на своїх американських колег.

Те, що в моєму тексті багаторазово згадується група «Take six», досить симптоматично. Ці нагадування зовсім не йдуть на користь нашим співакам, швидше, навпаки. Адже якось образливо, на мій погляд, бути схожим на свій прообраз протягом кількох років. Щоправда, за ці роки в «Men Sound» сталося чимало зовнішніх і внутрішніх змін. Він збагатив свій репертуар, включивши в нього обробки українських і російських народних пісень, дуже цікаві авторські композиції (адже можуть, коли хочуть!), написані під різними географічними враженнями, — саме тут слов’янська душа відкрила свої невичерпні творчі можливості з легкістю і невимушеністю; ось чого не вистачає «Take six», так це широкої слов’янської душі та польоту фантазії (1:0 на користь «Men Sound»).

Взагалі, гастрольна практика йде на користь «Men Sound». Керівник, він же аранжувальник, Володимир Михновецький надто переймається культурними традиціями народів світу й у своїй творчості оригінальним чином синтезує вже існуючі, й привносить свій погляд, своє ставлення й авторські пошуки. Мені здається, що «Men Sound» цілком міг би вже обійтися без «чужих» композицій, хоча б без їх повного копіювання. Адже змогли ж перетворити «Эй, ухнем» на російський джазовий стандарт, причому вийшло досить стильно й незвичайно.

Час іти від наслідування «Take six». Якщо вже ставати корифеями вітчизняного джазу, то потрібно виходити на «самостійний» рівень, тоді є всі шанси самим стати прикладом для музикантів-початківців. Ну хіба не приємно буде, коли якийсь занудний критик як, приміром, я напише про дебютантів, що вони копіюють стиль і манери «Men Sound». Чи доживемо ми до цього? Так, шановні артисти пісенного жанру, це питання — безпосередньо до вас.

А артистизму в «Men Sound» — хоч відбавляй. Втім, хлопці завжди полонили публіку своєю сценічністю та чарівністю. Невимушене поводження на естраді, комунікабельність, жарти й примовки — деталі, які доповнюють стиль цього веселого колективу.

Раніш, при початковому складі «Men Sound», головною дійовою особою був соліст — Костянтин Пона, який виконував сольні тенорові партії. І виглядав він дуже вигідно й привабливо. Нині, після деяких перестановок (повний склад секстета на сьогодні: Володимир Михновецький, Юрій Роменський, Володимир Трач, В’ячеслав Рубель, Рубен Толмачов і Володимир Сухін), місце соліста на сцені зайняв В’ячеслав Рубель — ексцентрик-універсал. Тут вам і імітація труби та інших духових музичних інструментів, і сценічні перевтілення (у пісні про Гудзон), і створення невимушеної і розкутої обстановки на естраді, і світські бесіди з ведучим Олексієм Коганом.

Таке переакцентування ролей усе-таки не подолало стереотип тенора-соліста. Зараз це місце зайняв талановитий Юрій Роменський, але він, на жаль, явно перебуває під впливом тенора-соліста з «Take six», аж до манери подачі звука й найдрібніших інтонаційних деталей. Зате основа секстета — бас Рубен Толмачов, зовсім не прагне до імітації, за свою практику в «Men Sound» наблизився до створення свого власного вокального стилю у витонченій, інтелігентній манері.

Я з задоволенням відповім, чому не приєднуюся до загального захоплення з приводу «Men Sound». Спостерігаючи цих лицарів джазу ось уже майже протягом п’яти років, уже вкотре доходжу сумного висновку, що лаври слави псують і розбещують навіть найскромніших. Насправді я їх люблю, але вважаю, що задля «профілактики» не буде зайвим спустити наших шляхетних співаків із небес, куди вони злетіли й улаштувалися, почивши на лаврах і забувши, що щастя — у праці, праці важкій і цілодобовій.

Може бути, я не завжди була справедлива до героїв, які співають, просто мені хочеться, щоб наші артисти, якомога швидше пройшовши період становлень і пошуків, знаходили своє, ні на кого не схоже обличчя. Адже якість і «фірменість» музикантів, особливо джазових, визначається насамперед модною стильовою заявкою. І якщо вони хочуть виходити на світовий рівень, тоді й вимоги до них підвищуються багаторазово, тоді все рідше прощаються помилки й різні недоречності, і до цього потрібно бути готовим.