МАЙДАН НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ВСЕ БУДЕ НЕ ТАК...

— Найбільша проблема, на мій погляд, полягає в тому, що ми всі, я маю на увазі і себе, і навколишніх, маємо починати жити в іншому вимірі. Під цим іншим виміром я розумію зміну і нашого власного менталітету, і ставлення до того, як ми живемо. Я, приміром, вважаю, що якщо ми у своїй домівці нечасто займаємося реконструкцією, це дуже зле й має насторожувати.

Ви бачите, що зараз відбуваються корінні, серйозні реконструкції, пов’язані з тим, що змінюються функції всього простору на майдані і ставлення до нього. Непарна сторона, гадаю, буде завершена до Дня Незалежності. Тому те, що сьогодні робиться, розглядати окремо від того, що всередині, неможливо. Є таке поняття — багатофункціональний громадський центр, до нього звикли вже в багатьох країнах і в багатьох містах світу. Він охоплює підприємства торгівлі, громадського харчування. Припустимо, тільки на підземній частині майдану працюватимуть 18 різноманітних кафе — американські, китайські, японські, мексиканські тощо. Я можу сказати навіть, що такого центру, як у Києві, останнім часом не побудували в жодній столиці, тобто певною мірою ми виявилися новаторами.

— Як це — такого центру немає в багатьох столицях світу?

О. Комаровський:

— Такого потужного центру, який буде в Києві, на центральному майдані, немає в жодній столиці світу. Є такий центр, хоч він набагато менший, на Манежній площі в Москві, «Охотный ряд».

— Кому спала на думку ідея самої реконструкції? Роками цей центр із усіма його фонтанами був невід’ємною частиною Києва...

О. Комаровський:

— Та будуть вам фонтани! З парного боку 7 і три фонтани з непарного вже працюють. Отже, всього буде десять фонтанів на майдані, я думаю, це достатньо. Все буде приблизно так само, як і було, у певних аспектах навіть краще, досконаліше. Чому ми взагалі за це взялися? Тому що змінилася ідеологія. Це був майдан революції, а не майдан Незалежності.

— Тобто сьогодні ідея реконструкції майдану така: ми Європа з українським акцентом?

О.Комаровський:

— Так, за технологією, за силою — це Європа, але за скульптурою, пластикою — з якимось українським менталітетом. Є речі, які мені не дуже подобаються, але це моя точка зору. У нас був поділ функцій: мене призначили керівником авторського колективу з архітектури, а Анатолій Васильович Кущ керував образотворчою частиною. Я міг впливати на це певною мірою, але не настільки, щоб прибирати деяких персонажів. Тому деякі персонажі мені не дуже до душі.

— Це ті, які в кущах?

О. Комаровський:

— Козак Мамай мені не дуже подобається. Ця композиція спочатку не була передбачена, її встановили на особисте прохання самого скульптора. Цю роботу виконував талановитий майстер. Вона популярна в людей, може, певною мірою це навіть і цікаво. Хотіли ми прибрати цього коня, але мер наполіг. Указом президента поставили коня, це особисте його розпорядження. Ну, Зноба встановив у свій спосіб — підійшов до Президента і попросив, щоб той поставив. Я був проти. Ну що мені, лягти під нього, чи що? Чи привселюдно облити себе бензином? Я дивлюся вперед, для мене це дрібниця, на яку я зараз уже не звертаю уваги, тим паче що в зелені її не дуже й видно. Я не надто нею переймаюся. Ось що означає виникнення нового! Не було — і раптом є. І відразу запитання — а навіщо? Та просто так.

— Анатолію Васильовичу, яке навантаження несе скульптура Козака Мамая, яку вже доброзичливо прозвали «конем у кущах»?

Анатолій Кущ:

— Це запитання не до мене, а вище, навіть дуже високо, це була директива. Природно, вона там ні до чого. Коли щось випадає з ряду, звичайно, виникає чимало запитань. Інколи запитують, чому так багато скульптур або чому так мало. Я не оцінюю кількість, для мене головне — є ціле чи ні. На Карловому мосту близько 30 фігур, і ніхто не каже, що їх багато, навпаки — всі милуються. Отже, річ не в кількості скульптур, а в їх розміщенні.

— Що означає ця блакитна пластмасова куля?

А. Кущ:

— Це тимчасова річ. Було задумано так — це поштовий знак. Я його разом з архітектором проектував, але не виконував. Робилося це теж дуже швидко. Я передбачав, що земну кулю буде зроблено з кольорового скла, тобто у вигляді вітража, причому не плоского, а в об’ємному зображенні. А навколо цього вітража — поштовий знак, затверджений майже 100 років тому всесвітньою поштовою організацією. Ми хотіли зробити трохи інакше. Та поки що не вийшло.

— Скільки часу було витрачено на проектування?

О. Комаровський:

— Розробка йшла паралельно з реалізацією. А проектування розпочалося в жовтні 2001 року. Ми й нині проектуємо, креслимо. Ми не встигаємо катастрофічно. Зараз робимо креслення облицювань, каменів, оздоблень.

Над проектом працюють люди у віці від 22 до 55, є навіть один архітектор із Конго. Немає ж таких ідіотів, які псуватимуть центр міста. Ну що вони зможуть такого зробити, щоб було так уже погано? Вони ж не хворі! До того ж, якщо залучають в центр міста інвестиції, якщо люди платять гроші, щоб це постало, що поганого?

А.Кущ:

— І, що характерно, держава не вклала в цей монумент поки що жодної копійки. Інвестори викупили ось ці приміщення під землею, це їхні гроші. От кажуть, що в простого українця відібрали останню копійку. Ніхто нічого не відбирав. Навпаки, мені здається, якби це були бюджетні гроші, було б солідніше, оскільки такі речі робляться за бюджетні гроші. І якщо полічити гроші, які пішли на те, що ми бачимо сьогодні, то виходить по гривні з копійками на одного українця. Якби навіть кожному дати по батону, то це не вирішило б проблем України, а монумент — це вирішення певного центру державності, що дуже важливо.

— У вас був досить великий авторський колектив. Напевно, кожен мав свою думку з приводу реконструкції? Чи траплялися конфлікти в робочій групі, все-таки її склад був дуже неоднорідним?

О. Комаровський:

— Так, це цілком природно, дискусій було безліч, чимало протиріч. Ось, приміром, наші скульптори. Вони абсолютно «щирі» українці. Анатолій Кущ, по-перше, історію добре знає, для нього наші гетьмани — це святе. Головний архітектор міста Сергій Бабушкін — абсолютно російська людина. Для нього краще голову відтяти, ніж побачити на майдані якогось гетьмана. Там мали стояти ще дванадцять фігур, але поки що не ставимо. А скульптор хотів, щоб вони там усі стояли, щоб діти ходили й запитували — а ким була ця людина, а що зробив той гетьман. Та є й верства населення, для якого Мазепа — зрадник Петра. А Мазепа зараз герой в Україні. Тому доводилося варіювати, балансувати. Група переживає дуже багато колізій і виконує величезний обсяг роботи, тому протягом року або навіть більше перебуває в постійній напрузі, але з оптимізмом дивиться в майбутнє.

А.Кущ:

— Справді, брали участь 7 архітекторів, у кожного за плечима величезна кількість здійснених проектів. І кожен має своє яскраве творче обличчя, кожен вважає, що має право диктувати свою думку. Тому, природно, робота йшла дуже складно, була неймовірна кількість варіантів реконструкції, але в результаті знайшли якусь середину. Тепер головне — отримати можливість довести до кінця і зробити так як слід.

— Анатолію Васильовичу, що несе в собі скульптурна частина майдану, виконана вами?

А.Кущ:

— По-перше, все було задумано як монументальний комплекс. Хотілося відобразити всю більш ніж тисячолітню історію України. Думалося так: у центрі справді має стояти колона, на якій головна скульптура — Оранта Україна. Ви бачили, вона стоїть на постаменті у вигляді християнського храму в стилі українського бароко, тому що це був наш найяскравіший архітектурний стиль. І мені здається, це було вирішено вдало. Що ж до інших скульптур — вони мали відобразити більш ніж тисячолітню історію, вона розпочиналася з засновників Києва — Кия, Щека, Хорива і Либеді. Що зображує скульптура? Це не просто ті конкретні герої, тому що сумнівно, чи були вони взагалі... Одні історики трактують це як комплекс племен, приміром, Кий — це представник полян, головного племені. Кий — це, власне, жезл керівний. Щек — це могли бути чехи, Хорив — хорвати і т.п. Тобто центр слов’янства — одне трактування. Друге наше трактування — це сам Київ. Ми знаємо, що є Княжа гора в Києві, є Щекавиця, Хоревиця, тобто ті пагорби, на яких були перші поселення. Плюс ріка Либідь. І ви бачите ці пагорби в камені, серед води, яка означає Дніпро. Ще одне трактування. Ця скульптура зображує дохристиянський період Київської Русі. І в ній наявність цих чотирьох фігур невипадкова. Річ у тому, що, за дохристиянськими віруваннями, з чотирьох іпостасей складався космос, усе суще. Це вода, земля, вогонь і повітря.

— Тобто у своїй скульптурі ви спробували відбити всі можливі трактування?

А.Кущ:

— Так, справді. Ця скульптура охоплює всі різновиди трактувань цих образів. Це й філософський підхід — там практично закладена наша віра. Вона закладена й у знаках. Ось подивіться на Кия — це не просто головна дійова особа і засновник Києва як такого, це знак вогню. І на щиті ви побачите найголовніший наш знак — агній, знак із далеких дохристиянських епох, це ще зороастрійський знак. Він дуже скидається на «тризуб». «Тризубом» його назвали нещодавно, а цей знак означає трійцю, троїсте полум’я. І ви бачите цей знак у нього на щиті. Такі знаки можна побачити і на застібках. Понад те, орнаменти на них розкривають тему життя, смерті... Або візьмімо ту ж таки Либідь. Це не просто знак води. Одна з основних наших богинь — Лада, і її птахом був лебідь. Лада й лебідь навіть співзвучні. Це дохристиянська богиня, та в нас у підсвідомості дотепер живе любов до цих птахів. Лебідь для нас — це чистота і краса, символ сім’ї, вічний однолюб. А Лада — покровитель родини, покровитель роду. Її знак — лілія. І ви побачите в неї ці лілії, вплетені у волосся. Щек — орач, знак землі, Овен. Знову-таки, Волос — давній наш бог, бог пастухів, бог землеробства тощо. Хорив — це повітря, вітер. Він тримає в руках лук — давній герб Києва. Першим гербом Києва було зображення лука та стріл, потім — арбалета і стріл. На протилежному боці, там, де стоять Печерські ворота, такий давній герб Києва зображений під архангелом Гавриїлом. Таким чином, скульптура несе подвійне навантаження — філософське й суто образотворче, оповідно-билинне. Тому навіть люди, які поклоняються давнім богам, рунвірівці, також можуть знайти в цьому пам’ятнику своє.

На сьогодні, за великим рахунком, це просто пам’ятник заснуванню Києва, та хотілося б розповісти всю історію, починаючи від Аскольда й закінчуючи Грушевським, установити 12 фігур, які б розкривали 3 наших державності — Київську Русь, Гетьманську Україну та УНР. Чому дванадцять? «Державотворців», які будували цю країну і її незалежність, звісно ж, набагато більше, та для того й побудований музей, щоб розкрити цю тему повністю і не забути нікого, хто брав участь у побудові держави, у тому числі на інтелектуально-духовному рівні — Шевченка, Франка і так далі. Тут же ми хочемо встановити фігури тих, хто уособлював якусь епоху розвитку України — Аскольд, княгиня Ольга, Володимир Хреститель, Володимир Мономах, Данило Галицький, Байда Вишневецький, Сагайдачний, Богдан Хмельницький. Після Богдана, я переконаний, має бути пам’ятник Мазепі як борцю за державність. Після нього — Симонові Петлюрі. Цей ряд фігур, три з половиною метри заввишки плюс три метри постамент, на тлі музею, на тлі цього скла, має замкнути ансамбль, і тоді з’явиться загальний стрій, тоді справді з’явиться характеристика держави як такої.

— Розробляючи проект реконструкції, ви припускали, що може бути якесь невдоволення і що реакція буде негативною?

О. Комаровський:

— Переконані були, що реакція буде, припускали, що й негативна. Та є ж і позитивна. Адже негативна реакція в основному організовується, і часто з політичних причин. Чому були негативні статті по майдану? Та тому що Омельченко вирішив очолити партію «Єдність» і піти на вибори. Ось і вся реакція була організована протиборчими партіями, в основному газетою «Київські відомості», яка належить іншій партії.

— Тобто відгуки звичайних людей, які ви чули або вам передавали, здебільшого схвальні?

О. Комаровський:

— Я не хочу нічого говорити й себе заспокоювати, мені це ні до чого. Я об’єктивно уявляю, на що ми йшли. Є різні точки зору з приводу реконструкції, та, знову-таки повторюю, ще нічого по-людськи не запрацювало.

А.Кущ:

— Я був готовий до негативного сприйняття реконструкції, і взагалі ця ситуація мені нагадує байку про слона та Моську. Або ж приказку про караван, що йде. Як тільки щось пішло, вибігає якась Моська, треба погавкати. А для чого? Для того, щоб помітили. Таке враження, що іншої нагоди бути поміченим у людини немає. Часто критикує той, хто нічого не може. Я завжди кажу «Друзі мої, я за критику. Тільки коли критикуєте, покажіть пару речей, які ввійшли якщо не у світову, то хоча б в українську класику». Критикувати легко — робити важко. Отож, я завжди був готовий до критики, і не тільки з приводу майдану, ніколи цього не боявся. Я спокійно роблю свою справу, і намагаюся її робити чесно й добре. Якби ще дали змогу робити постійно і спокійно, я вас запевняю — якість була б на дуже високому рівні.

— Нині, коли йде процес реконструкції, ви відчуваєте, що очікуване поєднується з побудованим, чи вдалося досягти гармонії об’єктів?

О.Комаровський:

— Є деякі елементи, які я сприймаю з великим задоволенням. Ця поява якихось нових технологій, гостросюжетних ракурсів, побудова архітектурних форм. Знову ж, зараз дуже важко підійти до всіх цим елементів і неможливо все оцінювати як завершену роботу.

А.Кущ:

— У людини 32 зуби, уявіть, що залишилося 4. Яка тут мелодійність? Ось коли всі зуби будуть на місці, я вам скажу, так чи ні. Я намагаюся вкласти в кожну з цих речей максимум. І ті, хто бачить, як я працюю, знають, наскільки відповідально я ставлюся до цієї роботи. Просто за виділений мені час перевести роботу в матеріал буває складно технічно. Природно, я б ще доробляв, але час... Люди трудилися не тільки в суботу-неділю, а день і ніч, у три зміни. Це страшно, коли люди падають, сплять по три години, підводяться і знову працюють. Терміни є термінами, але можна було б спокійніше робити все і, природно, якісніше.

— Немає відчуття цілісності всіх об’єктів, побудованих на майдані.

О.Комаровський:

— Була колосальна яма, на яку люди дивилися з жахом, наступний етап — будівельні конструкції, маса людей, обурення тощо. Влітку хочуть гуляти, а все перекопано. А коли все працюватиме, дзюрчатимуть фонтани, можна буде зайти в підземний простір, у музей — настрій буде іншим. Нещодавно приїжджали архітектори з Мінська, слухали мене тут, напевно, години чотири. Коли я показав, що і як ми зробили, вони були в шоку, для них це живий приклад того, що можна зробити й у Мінську. Вже був і президент тут, і прем’єр-міністр Білорусі, архітектори вже отримали від Лукашенка розпорядження робити так само, як і в нас. Такі підземні центри робитимуться у Львові, Одесі, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську та інших містах.

А. Кущ:

— Я брав участь у конкурсах п’ять років і вже наслухався критичних висловлювань та розмов із приводу монумента. З приводу реконструкції — це питання до архітекторів. Другий бік майдану я не задумував, великої участі в розробці підземних просторів не брав. Та лихо в тому, що речі, які я сам роблю тут, у майстерні, я можу ховати, поки не зроблю, а потім показати людям. А те, що робиться на майдані, — в усіх на очах. Люди дивляться і думають, що все таким і залишиться. Та не таким усе буде. Напевно, є сенс дочекатися завершення робіт і потім виносити остаточні судження. Усі радять, але мало хто вміє робити. Часто кидають такі фрази: «Треба було конкурс провести». Хто ж заважав? Провели вісім конкурсів за п’ять років! Де ж були всі розумники та знавці? Що, і преси не було? Конкурси оголошували, конкурси закривали, вимучили проект як могли.

Треба чекати й трохи вірити. Для України дуже характерна відсутність пророків у себе на батьківщині. Хочу підкреслити, що монумент будується не на два дні, а на століття. Тому потрібно підходити з позицій вічності, а не сьогоднішнього дня.