МАТРИЦЯ МСД

13 серпня, 2010, 14:25 Роздрукувати Bипуск № 29, 13 серпня-20 серпня 2010р.
Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори
Відправити
Відправити

Досить довго, читаючи нові твори Марини і Сергія Дяченків — МСД, — дивувався: як такі витончені логіки, глибинні психологи та блискучі стилісти щоразу не ладні впоратися з фіналом?!..

Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори

Досить довго, читаючи нові твори Марини і Сергія Дяченків — МСД, — дивувався: як такі витончені логіки, глибинні психологи та блискучі стилісти щоразу не ладні впоратися з фіналом?! А тоді раптом на очі потрапила заувага філософа Мамардашвілі: «Коли починаєш її — декартівську думку «я мислю, я існую, я можу» — розуміти, починає паморочитися у голові, як від заглядання до прірви, яка тебе притягує» (Мераб Мамардашвілі. Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). Стало ясно: для Дяченків «я можу» — це і є заглядання у прірву «проклятих» питань. Тобто таких, відповідь на які кожен мусить дати лише сам собі. Стороння ж підказка здатна підштовхнути тебе в ту прірву.

Пізніше на подібний погляд наштовхнувся і в критика Сергія Бережного: «Чем бы ни закончилась история, никакой финал не позволяет читателю уклониться от этого вопроса» (у кн.: Марина и Сергей Дяченко. Варан. — М.: Эксмо, 2004). Це не означає, що читач, особливо масовий, обов’язково «прозріє» на вершині оповіданої притчі. Більш за те, навіть просунуті читачі часом пасують перед пропозицією Дяченків, як-от згадуваний С.Бережний: «О некоторых их романах я до сих пор боюсь писать». Оті «відкриті» фінали МСД означають інше: письменники повною мірою усвідомлюють небезпечну силу Слова і власну відповідальність за експерименти з ним, а тому тримаються першої заповіді лікаря: «Не зашкодь». Саме через те в кінці чи не кожного свого роману вони впираються в темне й грізне табу.

Бувають у літературі твори, всуціль присвячені «техніці безпеки» у поводженні з мистецькими табу — наприклад, останній з перекладених у нас романів Стівена Кінґа «Острів Дума». Якщо мистецтво — магія, то художник — відповідальний за матеріалізацію кошмарів: такий приблизно «код» цього трилера. У Дяченків це — підводна частина айсберга (якщо, звичайно, не говорити про мистецтво життя, — тут пастки-табу в МСД щокроку). Та ось з’явився роман «Медный король» (М.: Эксмо), де письменники насмілилися наблизитися до проблеми табу впритул. Аж так, що оприявнилася вся парадигма творчості Дяченків, ціла матриця МСД.

Сюжет такий. Раб-підліток утікає від своїх мучителів і опиняється на крихітному острівці, де живе лише одна людина — доглядач маяка. Старий — ані пари з вуст; лише підгодовує хлопця задля одужання. А той, маючи тепер купу вільного часу, починає тривожно замислюватися. Хлопчина — його звати Развіяр — володіє феноменальною здатністю запам’ятовувати. Цю його властивість використав колишній хазяїн: зробив із нього переписувача книжок, адже Развіяр — досить йому було ковзнути поглядом по сторінці — міг відтворити текст, ані коми, ані титла не минаючи. Й от він думає: книжки — це чиясь пам’ять, а де ж пам’ять моя? Развіяр потрапив у рабство в ранньому дитинстві, з якого залишилися хіба невловні тіні спогадів. І тут, коли хлопець одужав і зібрався йти, нібито німий доглядач маяка раптом йому каже: існує такий собі Мідний король, який виконує найпотаємніші бажання, лишень треба йому щось офірувати за формулою «Возьми, что мне дорого, дай, что мне нужно».

Хіба ми знаємо, що нам насправді потрібно? Й хіба не відаємо, що підсвідомі бажання ліпше не звіряти Богові, аби не дістати убивчого нокауту? Та це приходить із досвідом, а Развіяр його ще не має. Тому він жертвує шматком хліба, незважаючи на голодні спазми шлунка, — й отримує маленький, але ясний шматочок пам’яті. І надалі так буде завжди: віддам усе заради нового знання. Аж поки в жертву не приноситимуться живі люди…

Але це вже потім, коли Развіяр стане непереможним князем і поставить на коліна Імперію, що колись забрала в нього пам’ять. Отже, персонаж МСД здобуває могутність, відновлюючи власні спогади. А з ними — й інфікуючи себе прокляттям пам’яті. Що глибша пам’ять — то ширше знання (точно за М.Мамардашвілі: «Пізнання як пригадування»). А що більше знання, вчить Біблія, — то більше скорботи. Через те сум — ніби повітря Дяченкових сюжетів. Чистісінький екзистенціальний сум за недосяжністю горизонту розуму.

Власне це — вічний сюжет: лихо з розуму. Коли йти за Достоєвським, то розум під таким ракурсом — хвороба. Якщо ти вже підсів на голку постійного думання, то невідворотно маєш наркотичну залежність від щоразу потужнішої дози нового розуміння. А здобути чергову дозу можна лише жертвою — у «Злочині й карі» отакий мисленнєвий наркоман Раскольников жертвує життям старої лихварки.

Утім, не варто розглядати ідею класика тільки як письменницьку метафору. Чи не до того самого висновку дійшов раніше наркоман від філософії Рене Декарт? Чим вивершується його формула «Я мислю — отже, існую»? Самотнім жертвопринесенням смерті. Про це писав блискучий декартівський інтерпретатор Мамардашвілі: «Стояння у дзвінкій прозорій самотності — самотності, яка оживляє всі душевні сили, все, на що здатний сам, з власного розуму й характеру, без опори на щось зовнішнє або на «чужого дядю», у повній відданості всього себе цьому особливому стану в «момент істини» (істини, звичайно, про себе: чи зможу?!). Шляхетна пов’язаність всього себе у якійсь справі перед лицем всього світу, стояння віч-на-віч з ним, сам на сам, як у двобої… Сам на сам — і подивимося!.. І все це — навипередки із смертю».

Так само все відбувається перед лицем смерті й у «Мідному королі». Ще до того, як Развіяр опанував власну пам’ять, він живиться з пам’яті колективної — тобто з книжок. Ось вельми промовистий діалог мисленнєвого наркомана-початківця з досвідченим: «Они стоят молча, и не заставляй их говорить, потому что посреди трескотни и патоки они уронят слово, от которого ты потеряешь покой. И умрешь, когда увидишь себя запертым в мирке своей косности, безвольным, упустившим жизнь. Поэтому пускай стоят на полках, сжав страницы, как челюсти… — Что в этой книге? — спросил Развияр. — Смерть, — властелин посмотрел на горы. — Смерть тем, кто не покорится. Как всегда».

Можна лишити осторонь пряму алюзію на гірських наркоманів — альпіністів, але варто усвідомити, за яку непокору мститься знання. А ось воно: за самовільну віру в те, що можна збагнути незбагненне, що можна осягнути розумом Абсолют, а отже, й причини всього. Тобто за зухвалість самопроголошення себе Богом. Людина з несанкціоновано розвинутим інтелектом завжди становила смертельну загрозу. Для держави — як джерело небезпечної інфекції вільнодумства. Для пересічних громадян — як посягання на хоч там яку, але стабільність: у координатах «здорового глузду» комфортно існувати лише тоді, коли не замислюєшся.

У кращому випадку людина розуму — це дисидент. У гіршому — диктатор, коли теоретик сам стає державою і вже не пропонує своїм підданим, а безальтернативно наказує їм. На першій стадії «лиха з розуму» найвищою жертвою Мідному королеві («Возьми, что мне дорого») є власне життя. На другій стадії, аби постійно мати щоразу «новое осознание себя в жизни», мусиш жертвувати іншими, і то не в арифметичних кількостях, а в показниках демографічної статистики.

Отже, за обрієм знання — смерть. Развіяр подолав обидві стадії дороги за горизонт і став невловимо схожий на Володарку остаточного знання. Цю метаморфозу видно хіба в інфрачервоному випромінюванні любові. Жінка, котра кохає Развіяра ціле життя, каже: «Ты стал совсем страшным… Так выглядела бы смерть, если приняла бы человеческое обличье». І це при тому, що зрілий Развіяр — зразок античної досконалості. Раніше в романі трапляється фраза, що стосувалася цілком конкретної зброї: «По-настоящему смертельное оружие должно быть красивым». Та наприкінці твору ця заувага раптом набуває геть іншого смислу, навіть цілого грона смислів. Один із них — це, вважай, парафраз Вайлдового «Портрета Доріана Грея»: знання-смерть полюбляє карнавал краси. Другий ми вже згадували: великі книжки здатні несподівано детонувати в інфікованому нестримною жадобою пізнання мозкові. Про ще один ішлося також: письменник повинен передбачити надійні запобіжники супроти самовивільнення смертельно небезпечного знання.

Останнє і є розгадкою «ніяких» фіналів більшості творів Дяченків. Уже не раз згадуваний Мераб Мамардашвілі сформулював закон письмової творчості: «Лише написавши, я дізнаюсь те, що думаю». А Стівен Кінґ пропонує закон-доповнення: «Називання дарує силу». Відтак усвідомлена по написанні твору сила вимагає від справжнього письменника рахуватися із закляттям табу, до якого він несвідомо наблизився. Екстрене гальмування в кінці не прописане в жодних правилах літературного руху. Це — справа інтуїції; а МСД наділені нею вповні.

Будь-який їхній твір — це, в суті справи, лабораторне дослідження всіх можливих пропорцій між двома Кантівськими абсолютами: моральним законом всередині нас і зоряним небом над головою. Інакше кажучи, між чуттям і розумом. У «Мідному королі», наприклад, дослідницьке «техзавдання» приблизно таке: чи існують аж такі міцні моральні закони, аби мисленнєвий наркоман не переступив їх? Сюжетна логіка історії Развіяра дає негативну відповідь. Але навряд чи такий висновок подобається авторам. Коментувати свою незгоду із власною інтуїцією — крок за межі літератури; утриматися в її зоні можна лише не роблячи жодних авторських висновків. А часом у кінці твору МСД просто впираються у спротив матеріалу: далі помислити ТАКЕ сучасний людський розум просто не здатен. Так було в їхньому найбільш філософському романі «Пандем» (Радуга. — 2003, №1, 2). І який же може бути фінал там, де ніщо не має назви?

Марина і Сергій Дяченки — піддані Мідного короля. Зупинитися у щонайглибших розвідках нетрями людської психіки вони не можуть. Як і герой рецензованого роману: «Перестать думать. Перестать быть… Сегодня я хочу не думать. Сыграйте мне солнце в ветках», — каже він придворним музикам (читай: подаруйте мені бодай дещицю рослинного щастя «звичайної» людини). Цього випадання з полону мислення не вистачає і на півгодини…

Related video

Напевне, чимось жертвують і МСД. Та й не вони самі.
Відомо ж: що талановитіший художник, то вища «побутова» плата за мистецькі відкриття. Але ці автори таки дістають від Мідного короля те, чого прагнуть, і зветься це — «повнота волі» або «буття» (М.Мамардашвілі).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК