МАРНІ СЛОВА...

На Берлінському міжнародному кінофестивалі в лютому Україна мала найпристойніший вигляд з-поміж усіх колишніх «республік радянських». В офіційній програмі Берлінале, тобто в конкурсі й «Панорамі», були тільки наші фільми — «Другорядні люди» Кіри Муратової та короткометражка студента Київського театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого Тараса Томенка «Тир». До речі, Муратову дуже люблять у Німеччині. Нині її запросили на фестиваль «goEast» — фільмів Центральної та Східної Європи у Вісбадені. Та й у Берлін її картину брали в конкурс, проте продюсери не гарантували готовності копії. Жаль...

«Тир» одержав приз як найкращий короткометражний фільм «Панорами». Вона, до речі, програмно орієнтована на пошукове кіно, фільми, які щось обіцяють у плані естетики, кіномови. Чимось здивував Томенко журі з трьох західноєвропейських професіоналів... 10-хвилинна картина розповідає про безпритульного хлопчика, котрий навідується в тир. Для нього це щось святкове, позапобутове, можливість випасти з важкого повсякдення. Хоча в результаті виявляється, що й сюди тягне він свою нагромаджену ненависть до людей, втомлену зневагу до них. Тому й убиває старого (Віктор Поліщук), який працює в тирі.

Чорно-біле кіно. Зняв би в кольорі, на «Кодаку» — не було б цього ефекту, не відбилося б в екранному дзеркалі моторошне соціальне дно й маленька людина, що затято намагається вижити. Та от звірячого в ньому більше, у людині він бачить небезпеку для себе, звідси й жорстокість.

Картину Муратової чекали нетерпляче. І вона, на мою думку, не розчарувала. Хоча декому здавалося, що режисер повторюється. Переважно ті самі, що й у попередніх двох стрічках («Три історії» та «Лист в Америку»), виконавці (правда, тут практично немає професійних акторів). Схожий і матеріал — строкатий і дикуватий пейзаж сучасного життя, в якого постійно їде дах. Де слова втрачають значеннєву оболонку й перетворюються на шум. Усе перевернулося й ніяк не вляжеться наново...

Ну, дивимося. Якийсь доктор (Сергій Четвертков; він же й автор сценарію, над яким працювали також Муратова й художник фільму Євген Голубенко) розмовляє з двоюрідною сестрою людини, що помирає від раку. Це відбувається на розкішній віллі, за кадром чути релігійні піснеспіви: певне, відспівують хворого. Жити йому зовсім мало, починається агонія. Лікар бере в руки енциклопедію та зачитує сестрі статтю про агонію. Слів там багато, але всі вони якось відскакують від тваринного жаху, який викликають події. Брат, брат умирає — які тут слова? Але сиплються вони з грубезної книги, нафаршированої друкарськими знаками.

Потім лікар мандрує дачним селищем, що майже всуціль складається з недобудованих особняків. Це «нові росіяни» й «нові українці» все не вибудують нове життя. Ніяк ті цеглини не вкладаються... Лікар починає розмову з якимось паном. Розмову про смерть. Співрозмовник признається, що не може поспівчувати помираючому, хоча й розуміє, що треба було б. Відразу, майже впритул, ми бачимо й чуємо лайку двох сусідок: одну з них стривожив далекий крик (можливо, людину вбивають?), а другій на це начхати — у неї дитина спить, і це єдина реальність для неї. Маркірування муратовського стилю — автоматичне проголошення одних і тих самих слів, наче промовляє їх не людина, а заводна лялька (недавно один із московських кінознавців, Олег Аронсон, звернув увагу на схожість цього прийому з системою звукомови в Гоголя: мова, якою могли б говорити маріонетки; відзначу принагідно використання аналогічного прийому в спектаклі В.Фокіна «Старосвітська любов» за повістю цього ж літературного класика).

Далі події розвиваються стрімко. Лікаря майже силоміць затягує до себе в будинок якась молода жінка, Віра (Наталія Бузько, яка не лише грає, а ще й співає). Нібито чоловік забуянив, хоче все підпалити. Приборкування суб’єкта, що розхуліганився, закінчується сумно. Доктор змушений констатувати смерть. Ну а трупа заведено позбуватися, що й намагаються зробити Віра з лікарем. Ясна річ, у них це не виходить — набирають сили закони ексцентричної комедії (таскання людського тіла, щойно народженого чи вже мертвого, прийом архістарий). У результаті труп ховають у шафі й лікар у паніці зникає.

Наступного дня він з’являється знову. І виявляє, що труп ходить собі по недобудованій віллі (живописні полотна притулено тут просто до мішків із цементом), грає м’язами й навіть голиться. Лікар щасливий, він навіть раптово констатує цілковиту відповідність клішованих слів та реального фізичного стану: від щастя справді паморочиться голова. Та недовго. З’ясовується, це близнюк трупа, а не ожилий мрець. Украй збентежений лікар зникає. Він, представник найгуманнішої професії, виявляється вбивцею, хай і мимовільним.

З’являється справжній господар вілли, Жан (Жан Даніель, той самий, що у «Трьох історіях» так вражаюче зіграв гомосексуаліста). Близнюк (Микола Сєдньов) служить у нього охоронцем, чи ж хранителем тіла. Потреба в такому занятті очевидна: крутий Жан має ворогів. Одного з них, якогось Буля, треба знищити. Власне, Буль уже лежить в багажнику машини, і його залишилося тільки добити. Але хранитель тіла не піддається на вмовляння. Навіщо вбивати зв’язану людину? Жан пояснює. Бо Буль — гад. Колись вони працювали в одній школі — Жан викладав російську літературу, розповідав про муки Раскольникова, допізна перевіряв зошити. А той служив фізкультурником — лапав дівчаток і трахав директрису під час «вікон». Так, у нього такий графік був: урок — вікно, урок — вікно... Жан розводився про муки чоловіка, який убив стару лихварку, а той обходився без усякої надбудови — на рівні «базису» трудився, задоволення одержував. Ось і не витримав Жан, ось і понесло його життя... І — розплата: поки розмовляли, Буль віддав Богові душу.

І лікар, і недавній проповідник високих істин тепер убивці. Усі слова й істини виявилися несправжніми. Гоголь, Достоєвський в ауті. Маленька людина не витримує видовища розкошу повсякденного життя, побудованого на тілесних утіхах. Вона теж хоче скуштувати. І куштує. А чуже життя, чужа душа мають лише один вимір — тілесний. Тіло, правда, — суцільна гидота. Ми бачимо Віру, що носиться з трупом, і якусь тварину чоловічої статі, що відкривається їй голою. Ні дати ні взяти — волохата мавпа. Трохи згодом автори продемонструють обгрунтованість такого припущення. Ми бачимо чоловіка, у якого любовний роман зі справжньою мавпою. Їхні обійми, довгі поцілунки. Почуття тієї «жінки» справжні, не фальшиві. А ось коли Віра цілує чоловіка, то лише тому, що хоче від нього чогось конкретного. Тварини й рослини таки кращі від людей. Підлітка, котрий ранить дерево, повчають: «Не можна, не можна вбивати дерева. Можна тільки поганих людей...» І відразу ножичком виколюють очі Аллі Пугачовій на рекламному плакаті.

Вірі допомагає Михайло (Пилип Панов). Він божевільний, із дурдому, розміщеного навпроти пошти, де працює жінка. Час від часу ми бачимо, як божевільних ведуть на прогулянку... Віра й Михайло тягають сумку з трупом разом. Потім здають її в камеру схову. Номерок Михайло постарається привласнити — для своєї колекції. В ній усяка всячина — знаки епохи, так би мовити. Коли підуть титри, виявиться, що автори й себе записують у ту колекцію слабкої на розум людинки. Отже, і всі ми там.

Труп при одержанні багажу виявиться живим. У такій ексцентріаді це не видається дивом. Нормальна річ: живе й мертве переходять одне в одне. Ось тільки душа, ідеальне кудись випарувалися з цього життя і все не знаходяться. Слова нічого не вхоплюють, не фіксують реальності. Суцільний обман. Навколо занадто багато людей, які скидаються на механічні ляльки, живі маріонетки. І все невлаштовано, недобудовано, все на мішках із цементом нагромаджується. Чим усе це скінчиться, отаке життя?

Смішний фільм, який ставить несмішні запитання. Будівля гуманістичних традицій розвалилася, даху немає, і неба теж чомусь не видно. Того самого неба, що так само вражало уяву, як і моральні закони, які кудись пропали...