Марія Левитська: "Я знаю місце, де літає Бог..."

Галерея "Митець" представила персональну виставку Марії Левитської - народного художника України, головного художника Національної опери України, лауреата Шевченківської премії.

Знаменита художниця переносить глядача і у світ своїх спектаклів, і в простір своїх яскравих живописних снів. Саме на цій виставці - її станковий живопис, створений під час подорожей Азією, Америкою, Європою. Тут-таки - приголомшливі враження Левитської, зафіксовані у Великому американському каньйоні. І, природно, - яскравий, сонячний, барвистий світ рідної України.

Марія Сергіївна як сценограф і художник із костюмів створила їх для понад 160 опер, балетів, драматичних спектаклів. Географія її постановок - Україна, Японія, Канада, Польща, Словенія... Серед її спектаклів у Національній опері - "Турандот", "Макбет", "Казка про царя Салтана", "Бал-маскарад", "Пікова дама" etc. У Національному театрі ім. Лесі Українки - "Нахлібник", "Любовне божевілля", "Сто п'ята сторінка про любов"...

- На вашій персональній виставці під назвою "Зачарована красою" помітно багато квітів (на живописних роботах). Це ваше усвідомлене прагнення - трохи "розцвітити" наше життя, де останнім часом так багато тривог і темного кольору?

- Моя мати, Ірина Левитська, - відомий український художник-монументаліст, вона ж - чудовий колорист. І коли переступила певний віковий поріг, стала багато писати як живописець.

…Коли мами не стало, я відчула безумну потребу замінити її - біля етюдника.

При цьому ставлюся до себе досить критично й інколи кажу: раніше я зовсім не вирізнялася високим рівнем живописних можливостей!

Однак кількість рано чи пізно переходить у якість. І в певний момент у мене "пішло". Я побачила кольори.

Адже дивитися й бачити - це в художників різні речі.

Робота в театрі - робота в закритому приміщенні, в темному залі. Ти не відчуваєш весни, цвітіння... Особливо в травні. Коли входиш у театр - дерево тільки зацвіло, виходиш - пелюстки вже обпали...

Але й цього року, і торік графік у театру інший, тому я почала писати свої роботи навесні. І плавно перейшла в літо.

Власне, оперний театр також потребує живописних декорацій. Оскільки, на жаль, сучасні європейські технології нам поки що недоступні.

І для того, щоб створювати в опері живописні декорації, потрібно писати з натури. Потрібно осягти той-таки бузок: його форму, кольори... Не можна фантазувати на тему природних явищ, якщо ти їх не осяг і не відчув.

Я вже кілька років читаю історію сценографії в університеті ім. Карпенка-Карого. І відкрила для себе стільки художників, яких раніше не знала! Їхній рівень майстерності був надзвичайно високий... Це необхідно і для власного зростання.

- Куди останнім часом ви найчастіше їздите у пошуках живописної натури? Які це місця - в Україні чи за кордоном?

- Наразі перебуваю в Чернігівській області - біля Десни. Тут несказанна краса! Я - садівник-перволітка, але сама посадила гігантські соняшники, поливала їх. Це жива натура. А одного разу поставила етюдник біля соняшників, стала між ними, видушила фарби. І в цей момент почався ураган! Соняшники поламалися, довелося малювати їх в уже зібраних букетах.

Якщо ще говорити про живописну натуру, згадую свою поїздку на Гранд-каньйон в Америці. Причому спускалася в каньйон самостійно - у серпні. Це забрало понад 6 годин. Там є гірська стежка, якою ковбої також спускають туристів і продукти за 180 доларів. За ці гроші мені везли теку з папером і пастель. У результаті за півтори доби в мене вийшло чотири чи п'ять робіт пастеллю.

Назад піднімалася вже понад 10 годин. І ті ж таки ковбої несли нагору вже готові мої роботи...

Незабутня подорож - у монастир Санта-Катаріна. Це перлина Синаю. У мене була давня мрія побувати в цьому місці. І я там пробула півтора місяця. Хоча туристів привозять туди на годину-дві. Там досить великий перепад температур: удень у березні - плюс 30, а ввечері - плюс 6. Незвичайно швидкий захід сонця:
15 хвилин - і все. Ніч. У мене син під кінець дня видирав із рук пензлі, бо руки дубіли.

Та це ніякий не героїзм. Це щастя - дивитися, як сонце рухається по горах, вслухаючись у тишу. Санта-Катаріна - місце, де літає Бог.

- Маріє Сергіївно, що найбільше надихає вас сьогодні? Може, це нові проекти? Чи сфера приватного життя?

- Я - професіонал. А про натхнення говорять аматори. Входиш у матеріал - і вже від цього отримуєш насолоду. Це щоденна праця, вона дає задоволення й допомагає вижити. І, коли чесно, ці якості поширюються на всі види моєї діяльності.

- А можете згадати найдовший період підготовчої (творчої) роботи до того чи іншого спектаклю?

- До "Балу-маскараду", пригадую, було написано декораторами близько 5 тис. метрів живопису за намальованими мною ескізами. А коли йшла підготовка до "Дона Карлоса", також був тривалий підготовчий період. Я спеціально їздила в Іспанію - в монастир, де поховані батьки Ізабелли Католички. Вони мені дозволили все сфотографувати. Це було диво!

Далі - "Казка про царя Салтана", досить важкий спектакль. Саме не стало мами... І я довго не могла працювати. А це ж дитяча яскрава казка! Але через десь два місяці поклала на папір два мазки - червоний та яскраво-зелений, - і робота пішла.

- Який матеріал у різні часи для вас як театрального художника здавався таким, що найбільше "чинить спротив"?

- Початок роботи над будь-яким спектаклем - це завжди складно. Буває, підступаю кілька днів, а потім починаю роботу - і входжу в ритм. Важко сказати, мабуть, кожен спектакль по-своєму "чинив спротив". Чим старшою стаю, тим довше працюю. Не знаю, чому... Може, від багажу знань? Чи почуття відповідальності зростає? Щоразу, починаючи роботу, знаю, що "нічого не знаю". Адже я бачила світ і рівень мистецтва. І це тяжіє над тобою. Це одночасно і велике щастя, і певна проблема.

- Які ваші нові роботи в театрах - оперному і драматичному - побачимо найближчим часом?

- Недавно в мене була зустріч із Михайлом Резніковичем, художнім керівником театру ім. Лесі Українки: спільно робитимемо новий спектакль. Готуюся також до майбутніх прем'єр у Національній опері.

А зараз я щаслива, що в мене є можливість споглядати весну, писати квітучі сади й увіковічити на полотні обсипання пелюсток.

- У вас досить багато підлеглих - це різні цехи театру... Як вдається з усіма ладити, знаходити спільну мову?

- Робота в театрі - завжди колегіальна праця. Я роблю ескізи, а саму роботу з виготовлення спектаклю виконує багато людей. І я завжди до них дослухаюся. Адже всі вони талановиті, художники. Саме від них залежить виконання моєї роботи.

І якщо ти не знаходиш із ними внутрішньої мови, не буде й результату. Я вкладаю свої емоції в роботу, а потім вони - уже в мою роботу - вкладають свої емоції та працю.

Взагалі, ця дистанція - від задуму до фінального втілення - безперервний шлях до компромісу, пошуку рішень. Те, що задумане з початку, нечасто виходить. Спектакль завжди створюється у стресі, почуваєшся напівдиспетчером. Але театр - це не професія, це життя, коли не сказати - діагноз.

Багато хто приходить у театр, але не всі затримуються. Не витримують. Сюди не можна приходити "як на роботу". Театру потрібно віддавати всю душу.