Манія Жізелі

Територію місцевої психіатричної лікарні харків’яни, як і колись, називають Сабуровою дачею — це назва «приклеїлася» до неї давно й походить від імені колишнього власника, намісника Катерини II. За понад 200 років старі стіни цієї лікарні бачили всяке. Тут лежав із невиліковною душевною хворобою Всеволод Гаршин, чиє оповідання «Червона квітка» схоже на гарну романтичну драму. Потім під час громадянської війни рятував своє життя чи то від білих, чи то від червоних «голова Земної кулі» Велімир Хлєбников, поет, геніальний до божевілля. А драматург Микола Куліш у 20-ті роки «оселив» на Сабуровій дачі героя своєї п’єси «Народний Малахій», який мріяв духовно обновити все людство для прекрасного завтра. Тут проводив свої юні дні й «молодий негідник» Едічка Лимонов, який настільки акуратно перерізав вени на руках, що лікарі Сабурової дачі не визнали його своїм пацієнтом.

Проте була в лікарів «Сабурки», вже в наші дні, ще одна пацієнтка, яку з юності оточував романтичний ореол і слава вишуканої дочки Терпсихори. Сьогодні це ім’я нікому невідоме. Легенду звали Інна Герман. Нещодавно в музеї Сабурової дачі відкрилася виставка, присвячена цій акторці.

У написаній майже 80 років тому «Книге ликований» Яким Волинський, старий петербурзький балетоман і критик, багато похвальних рядків відвів учениці своєї балетної школи Інні Герман. Майбутній балерині з Харкова тоді не було й шістнадцяти. Вона виправдала надії досвідченого знавця танцю.

Інна Герман приїхала до Петрограда 1924 року. Її першим учителем танцю в Харкові була Наталя Олександрівна Дудинська-Тальорі (будівля цієї школи в Харкові збереглася й понині). Багато учениць Дудинської-старшої завоювали популярність — це дресирувальниця І.Бугримова, співачка К.Шульженко та ін. Справжньою зіркою балету стала дочка Наталя. Інна Герман була з числа найобдарованіших.

У ленінградській школі Волинського, куди вона вступила, панував культ академізму й поезії танцю. Для керівника мірилом гармонії та краси балету була Ольга Спесивцева. Ніде правди діти — він був безтямно закоханий у цю гарну і струнку як лань тридцятирічну балерину. Та Спесивцева чомусь віддавала перевагу чекістам. Потім у неї стала з’являтися манія переслідування. І Жізель, котра, як відомо, за сюжетом балету божеволіє, Спесивцева боялася танцювати, щоб насправді не втратити розум.

Проте хто чого боїться, те з ним і станеться. 1924 року Спесивцева назавжди залишила Росію — цей удар Волинський насилу витримав. 1925 року вийшла його «Книга ликований» — зізнання в любові до танцю, де жодного разу не згадувалося прізвище коханої. Зате на семи сторінках зустрічається опис достоїнств учениці Інни Герман, яка на фотографіях тієї пори дивовижно нагадує Спесивцеву.

Струнка, із подовженими пропорціями тіла, прекрасною формою ніг і м’яких рук, І.Герман справді була народжена для танцю класичного. Увагу Волинського не обминула й неприборкана хвиля її густого волосся, і строгий вираз обличчя, який не відповідає настільки юному вікові. І перевага ліричних рис над драматичними. Що, втім, не заважало Герман залишатися природною в різних ролях — майже в кожну вона вносила чарівність і незахищеність тендітної душі.

На жаль, 1926 року Волинський помер, закрилася і його школа російського балету. А Спесивцева за кордоном у той час справді збожеволіла (що відбито у фільмах «Манія Жізелі» О.Учителя, «Божественна Жізель» М.Меркель і балеті Б.Ейфмана «Червона Жізель»). Дивовижно, але в старості божевілля відступило від Грації ХХ століття. 1991 року Спесивцева померла в американському будинку для літніх людей у віці 96 років.

А за рік до того на Сабуровій дачі тихо відійшла у кращий світ самотня та всіма забута Інна Герман — їй було трохи за 80. Чудова харківська балерина виконала десятки головних балетних партій на сценах Харкова та Одеси, Москви й Ленінграда, Баку, Свердловська та Мінська, але в ролі Жізелі ніколи на сцену не вийшла. Можливо, у тих театрах, де вона виступала, «Жізель» не ставили як балет, за радянськими уявленнями, «містичний». Та найвірогідніше, що страх безумства охопив розум Герман, і долю Жізелі вона боялася зв’язувати з власною.

Інна Леонідівна Герман розпочинала свою балетну кар’єру в Харкові, тут же її і закінчила. 1926 року столичний театр опери і балету охоче прийняв у свої ряди балерину, яка танцювала на цій сцені в дитячих спектаклях. Однак харківський балет у ті роки сам перебував у «дитячому» віці, рівень мистецтва Герман був незмірно вищий. Повернувшись до Ленінграда, вона не знайшла собі там місця. У Большому театрі в Москві пощастило більше, але через рік контракт був розірваний. Після десяти років подорожей містами й селами балерина повернулася до Харкова. Тут вона виконала свої кращі партії — Марію в «Бахчисарайському фонтані», створеному за однойменною поемою О.Пушкіна, і Сольвейг у балеті на музику
Е.Гріга за мотивами п’єси Ібсена «Пер Гюнт».

Герман зуміла зберегти не лише свій чудовий ліричний дар, а й відточити техніку петербурзької школи, яка знадобилася їй у новій редакції балету «Лебедине озеро». А коли гримнула війна, в евакуацію не поїхала й танцювала тих же Білого та Чорного лебедів в окупованому німцями Харкові. Здається дивним, що їй це «вибачили». Втім, у повоєнні роки один публічний докір вона все-таки дістала, коли виконала роль Світлани в однойменному балеті Д.Клебанова. Це був танцювально-пантомімний спектакль про будівництво нового міста на Далекому Сході й про те, як радянська дівчина допомагає викрити диверсію. «І.Герман ще не повністю засвоїла нову для себе роль, — написав рецензент однієї з харківських газет, — танцює вона впевнено, але образ радянської дівчини нерідко вислизає від виконавиці».

«Радянською дівчиною» у прямолінійному, ідейно-показовому сенсі Герман ніколи й не була. У цьому була сутність її таланту і головне лихо, через яке їй не судилося вписатися в правила радянської епохи. Недаремно Інна Леонідівна з побожністю переписувала в альбом рядки про себе з книжки Я.Волинського, яка вийшла ще в тому щасливому житті, коли мистецтво сприймалося за законами краси, а не за мірками комуністичної ідеології. Цей альбом із фотографіями і вирізками з газет зрештою потрапив до єдиної близької в останні роки її життя людини — лікаря Світлани Миколаївни Смирнової. Коли помер чоловік Герман, колишня балерина замкнула свою квартиру на проспекті Леніна й приїхала на Сабурову дачу в стані глибокої депресії. «Мені не прожити на пенсію в 65 карбованців, — сказала вона. — Я самотня. Я приїхала до вас до кінця днів своїх». На жаль, ці слова виявилися пророчими.