Мандат небесний

Як правило, що ближче до виборів, то частіше виникає в промовах слово «довіра». Особливо часто це слово звучить у вустах церковників, які наполягають на винятковому впливі церкви на уми громадян. При цьому вони неодмінно посилаються на соцопитування (що, як правило, не зовсім коректно) і «думку політологів» (як правило, анонімних). Проте навряд чи навіть найсміливіший політолог на даному етапі стверджуватиме, що безпосередні політичні заклики церкви спроможні помітно вплинути на рішення виборця. З огляду ж на те, що переважна більшість громадян, відповідно до все тих самих соцопитувань, не визнає безпосереднього впливу церкви на свої електоральні уподобання, у цьому тонкому питанні церкві доводиться діяти не стільки за допомогою прямих закликів голосувати за того чи іншого кандидата (або обережніше — за те чи інше коло ідей), скільки непрямими методами. Заклики, «страшилки», гасла набили оскому, і вплив церкви на результати виборів залежить тепер більше від уміння створювати та підтримувати в пастві певні настрої, із яких і народжуються остаточні рішення.

Напередодні виборчої кампанії здалося, що в церковно-політичній сфері з’явиться хоч якась інтрига. І то сказати: В.Ющенко, як зазначили інформагентства, перед походом до ЦВК отримав благословення в УПЦ, а патріарх Філарет в інтерв’ю «Громадському радіо» заявив про можливу підтримку В.Януковича. Вузьке коло журналістів, які пишуть на церковну тематику, сказали «ого!» і потерли руки в передчутті чогось свіжого. Адже насправді, нудно стає: усі визначилися й от уже стільки років займаються перетягуванням ідеологічного каната між «націоналізмом» і «патріотизмом», «слов’янською єдністю» та «державністю», переконані в тому, що це більш зрозуміліше для парафіянина. Проте тих, хто зацікавився можливими ідеологічними переорієнтуваннями політиків чи церковників, просять не тривожитися: усі залишилися на своїх місцях. Ющенківський «дрейф», як з’ясувалося пізніше, пояснювався лише тим, що «у його рідному селі немає церкви УПЦ КП». А чутки про те, що готується зустріч представників його штабу з керівництвом РПЦ, виявилися дещо перебільшеними. Звичайно, особистість не зовсім байдужого до питань релігії О.Зінченка, який симпатизує УПЦ та очолює штаб В.Ющенка, давала матеріал для подібних домислів. Проте далі за домисли справа не пішла. Поки що, у будь-якому разі. Тому що російські церковні аналітики, попри деяке потеплішання до
В.Ющенка світської преси, не втомлювалися нагадувати читачам церковних ЗМІ про присутність у його рядах тих, «хто громив православ’я на Західній Україні» та інших «бандерівців».

Про роль російських церковних ЗМІ в українських передвиборних кампаніях можна написати окремий том. Якщо взагалі можна уявити собі щось, спроможне викликати якийсь «правий» крен в урівноваженого до нерухомості українця — жителя центрального регіону країни (не кажучи вже про те, кого й так злегка «веде вправо»), то це читання статей про Україну у виконанні російських біляцерковних авторів. Іноді в мене особисто виникає думка, що вони старанно виконують замовлення українського націоналістичного підпілля. Кілька славнозвісних сторінок було написано й у ході нинішньої кампанії. Аргументи на користь В.Януковича, який («єдиний») у стані «забезпечити федералізацію України», «державний статус російській мові», «зміцнення зв’язків із Росією», «протистояти інтеграції України в Європу й НАТО», можливо, подіяли б позитивно років десять тому. Сьогодні ж, принаймні для половини території країни, вони виглядають трохи прямолінійно, наївно й здатні викликати ефект, зворотний до очікуваного. Звичайно, ці статті найчастіше публікуються для російського читача — передусім церковного, тобто спрямовані на підтримування саме в ньому великоросійської ідеї. Проте український читач найчастіше на це знижок не робить...

Однак і без старань із боку російських побратимів по перу легко помітити, що зі схильностями УПЦ нічого фатального не сталося. Ця конфесія, як і раніше, чітко дотримується генерального курсу й вагається лише разом із ним. Якщо на останніх парламентських виборах вищому керівництву конфесії вдалося витримати обличчя і так і не висловити ніяких політичних уподобань, то цього разу фортеця не витримала облоги. Та й яка вдова йому сказала б «ні»? Мало того, що «їхній» кандидат — ще й чинний прем’єр-міністр (а «дружба з владою» завжди вирізняла вітчизняне православ’я та УПЦ особливо), при якому в УПЦ один за одним укладаються договори про співробітництво з міністерствами та відомствами. Він ще й щедрий пожертвувач і попечитель, який ініціював і підтримав відновлення Свято-Успенського Святогорського монастиря, що цього року отримав статус лаври. Крім того, у період його губернаторства в Донецькій області було побудовано ще 63 храми, про що нагадав нам сам предстоятель УПЦ митрополит Київський Володимир. Хіба можна не винагородити таку ревність? Особливо зважаючи на те, що В.Янукович у виконанні церковної преси — щиро віруючий християнин. Досить нагадування про те, що його духівником був сам схіархімандрит Зосіма — старець Зосіма, якого в народі величають «святим», відомий подвижник православ’я та ревнитель безумовної церковної єдності з Московським патріархатом.

А тут ще спільні відвідини прем’єр-міністром і предстоятелем УПЦ митрополитом Київським Володимиром, митрополитом Донецьким Ілларіоном і намісником Києво-Печерський лаври єпископом Павлом (компанія сама по собі неабияка) Святої гори Афон. У зв’язку з цією подією церковна преса з захопленням писала про виявлення «щирих релігійних почуттів» означеного кандидата в президенти. Притім нагадувалося, що «першому-ліпшому» Цариця Небесна не дозволила б «ступити на Святу Землю» (таке ось пікантне зауваження). Одне ж із найвідвертіших джерел назвало навіть ім’я цього «першого-ліпшого» — В.Ющенко (у ряду анонімних «розкольників і єретиків»), після чого слідував пасаж про необхідність голосувати за того, кого «благословила Сама Цариця Небесна». Ось так. Це вам не «державний статус російській мові» і не «перешкода євроінтеграції» — це «небесний мандат», так би мовити.

Звичайно, можна лише дивуватися тому, як легко церковні люди розкидаються подібними «мандатами» і зводять Богородицю до рівня ЦВК. На цьому тлі історія з «християнськими щоденниками», подарованими українським школярам з ініціативи прем’єр-міністра (відповідно до інформації, опублікованої на сайті його штабу), із фотографією самого В.Януковича в товаристві митрополита Володимира — просто маленький курйоз. А відверто проянуковська позиція найбільшого поборника за єдність із Росією митрополита Одеського Агафангела, якому, зокрема, належить такий пасаж: «Ця людина заслуговує на увагу Бога та людей. Я закликаю віруючих одеситів віддати свої голоси на найближчих виборах за гідного кандидата в президенти — Віктора Федоровича Януковича» — просто реалізація передвиборної політики конфесії. Звичайно, в Зверненні Синоду УПЦ до духівництва і мирян із приводу виборів дотримані добрий тон і обережність, як і належить церкві, у формулюваннях. Та виглядає вона поруч із наведеними вище фактами та висловлюваннями «другої людини» конфесії дещо наївно. Для чого вже тут бути обережними? Після всього сказаного та зробленого наставляння «вибрати того, хто вже проявив свою чесність, принциповість, хто довів, що вболіває за свою державу, щиро любить свій народ і підтвердив це конкретними справами», сприймається як просторікувате іносказання.

Подібна політична орієнтація УПЦ була цілком прогнозована, хоча хотілося думати, що все робитиметься не настільки відверто. Адже напередодні парламентських виборів митрополиту Володимирові якось удалося не виявити симпатій до жодного з блоків. Цього разу прем’єр-міністру виявили значно більшу честь. І йому немає в чому дорікнути УПЦ — її керівництво зробило все, що могло, а біляцерковні організації та преса довели те, що в силу певних умовностей не змогли сказати самі владики. Що ж до спроб команди Ющенка дещо врівноважити конфесійне реноме свого кандидата, то все це залишилося лише ініціативою команди Ющенка, що не знайшла гарячої підтримки в керівництва УПЦ. Зрозуміло, йдеться лише про офіційну позицію керівництва конфесії — конфесії, нагадаю, зовсім не такої однорідної, яка не вирізняється ідейною згуртованістю, хоч як намагалися б переконати нас у зворотному її ідеологічні суперники. Проте для виборця-парафіянина через ЗМІ й звернення кліриків транслюється саме офіційна позиція конфесії та саме вона визначає в очах громадськості уподобання УПЦ як цілого.

Зате предстоятель УПЦ КП патріарх Філарет проявив на початкових етапах деяку оригінальність. Його розтиражована фраза про можливу підтримку В.Януковича могла здатися, м’яко кажучи, дивною. Та лише на перший погляд. Слід сказати, що намісник УПЦ КП, хоч і був підданий анафемі та очолює невизнану церкву, — цілком східнохристиянський архієрей. За способом думок, так би мовити. Його погляди на державно-церковні відносини мало чим відрізняються від позицій того самого патріарха Московського — обидва вони підтримують «державницькі ідеї», тільки один — великоросійську, а інший — українську. Обидва переконані в необхідності найтіснішого співробітництва церкви та держави. Обидва схильні до нецерковної риторики та підміни релігійного ідеологічним. Що й казати — адже школа одна.

І все-таки не варто так серйозно сприймати заяву про можливу підтримку В.Януковича з боку підвідомчої патріарху Філарету конфесії. Сказано це було ще до початку активної фази президентської кампанії, і хіба що як натяк на можливий союз. Передбачалося, у штабі В.Януковича можуть здогадатися, що вплив УПЦ КП найсильніший в тих регіонах України, де рейтинг Януковича особливо низький, отже є можливість виправити там справи, розігруючи церковну карту. Проте відпочатку було ясно, що подібний союз навряд чи можливий. Адже той, хто підтримує УПЦ (і має всі шанси знайти підтримку в неї), навряд чи зможе укласти подібний союз і з протиборчою конфесією. А УПЦ не тільки вигідний союзник — вигідний чисто статистично, тому що має найбільшу кількість парафій в Україні, але союзник старий, випробуваний і вже багатьом зобов’язаний. Тому навряд чи сам патріарх Філарет сильно вірив у можливість союзу, коли казав про свою готовність до нього. Однак і не сказати про це він не міг — ніколи не слід упускати можливість продемонструвати свою лояльність. А заодно і нинішнім союзникам наука: немає «правильної» церкви в рідному селі — можна й до сусіднього з’їздити.

Утім, контекст висловлення Патріарха не залишає сумнівів щодо його справжніх (а не можливих) союзників і політичної орієнтації. В.Януковичу Патріарх обіцяв підтримку своїх вірних тільки за однієї умови: якщо той підтримає Київський Патріархат, ідею побудови в Україні Єдиної помісної православної церкви. Відразу Патріарх вказав на того, хто вже зарекомендував себе на цьому поприщі — В.Ющенка. «Ми не обмежуємо волю наших віруючих, вони можуть голосувати за ту чи іншу партію, — зазначив Патріарх, — але ми просимо, щоб вони дотримувалися нашого принципу захисту інтересів Української держави та Української православної церкви Київського Патріархату».

Переймаючись тим, що ідею Єдиної помісної православної церкви дотепер не втілено, Патріарх Філарет висловлює надію, що це зробить наступний президент. Ось так, виявляється, виникають церкви — їхня поява залежить не від Вищих Сил, а від того, хто буде президентом. Нітрохи не поступається пасажу про те, що Богу слід звернути увагу на Януковича.

Попри відому друзям і недругам прямоту, виявлену, зокрема, у нинішній передвиборній кампанії, у зверненні Помісного собору УПЦ КП дотримується пристойності, так само як звернення Синоду УПЦ. У Посланні наведено перелік якостей, які передусім мають бути у кандидата, гідного голосу вірного УПЦ КП: любов до свого народу та своєї держави, бажання піклуватися про зміцнення суверенітету, політичної та економічної незалежності України. Головне — жодних імен. Втім, воно й необов’язково — колеги з УПЦ та їх ЗМІ самі все всім пояснять...

Не зрадила своїх навичок і орієнтації і УГКЦ. У тому, що та як зробить керівництво цієї конфесії, можна було не сумніватися. Питання було лише одне — наскільки радикальними будуть її висловлення. Після заяви, зробленої на початку року, в якому Синод УГКЦ різко критикував політику держави й закликав своїх вірних до активності, залишалося лише чекати традиційного звернення Синоду УГКЦ із приводу виборів. Нагадаю, що «Інструкцію виборцю», підготовлену УГКЦ до парламентських виборів, критикували за «непрямі вказівки» — на кшталт тих, що пролунали в посланнях православних конфесій цього року. До нинішніх виборів Синод УГКЦ постарався видати максимально нейтральний документ — ідеологічно нейтральний, мається на увазі. Тут ви вже не знайдете спекуляцій із приводу «комуністичного полону» чи «зневаги до українського». Зате тут наведено список електоральних зловживань — одностороннє інформування, використання адмінресурсу, покупка голосів, фальсифікація результатів. До кожного з пунктів наведені роз’яснення та застереження. «Готові рецепти» відсутні. Не висуває УГКЦ і таких вимог до кандидатів, як підтримка їхньої церкви або якоїсь церковної ідеї.

Водночас добре помітне прагнення керівництва конфесії підтримувати високий електоральний тонус у своїх парафіян. Для цього використовується різноманітний арсенал церковних засобів: створено та поширено специфічну «Молитву про вибори», впродовж чотирьох місяців до виборів за літургією слідують молитви за чесні вибори (про подібну ініціативу оголосила, до речі, і УПЦ КП), за два місяці до дня голосування розпочалася безперервна молитва ченців і монахинь УГКЦ «за хороші та чесні вибори», мотиви громадянської активності пронизують проповіді.

Можна сказати, що за методами реалізації власної позиції УГКЦ знову на півкорпусу випереджає православних колег. Чи то вони в іншій школі навчалися, чи то розуміють, що католицькій церкві в «православній країні» слід діяти іншими методами — ні тобі спільних паломництв, ні гучних заяв про те, «який кандидат благословенний», ні «християнських щоденників», ні міркувань про роль президента в створенні церкви. А ефективність, мабуть, нітрохи не нижча. Звичайно, у них матеріал більш піддатливий — населення Західної України завжди вирізнялося значно більшою політичною активністю та чіткістю ідеологічних позицій, ніж побратими з Центральної, тим паче Східної України. Та й із впливом церкви на уми громадян у Західній Україні ситуація дещо інша. Втім, про зворотній рух теж не слід забувати. Судячи з усього, самим церковникам про нього забути не вдасться. І якщо штаб В.Януковича у Львівській області звинуватив яворівського священика в тому, що він «ініціював несанкціонований мітинг на підтримку Ющенка», то згаданого священика можна, засудивши, ще й пожаліти — спробував би він не «ініціювати»... Звичайно, іншим політикам і навіть церковникам, які практикують в інших регіонах, не завжди зрозуміло, що бувають моменти, коли відмовити пастві ну зовсім уже неможливо. Не тільки тому, що ти розділяєш її погляди. А й тому, що якщо ти не можеш стримати рух, його треба хоча б очолити...

Саме в такому становищі перебуває УГКЦ у себе вдома. Її керівництву вже не потрібні гучні заяви та відверта підтримка того чи іншого кандидата — люди все зроблять самі. Важливо лише пробудити в них активність, створити атмосферу великих надій і великої ж відповідальності. Змусити їх діяти.

Політичні орієнтації УАПЦ на цих виборах висловлюються вкрай глухо і спорадично. Якщо на минулих парламентських виборах її позицію можна було принаймні сформулювати, то нині, лише через півтора року, про неї можна хіба що здогадуватися. Певне, робота з виведення цієї конфесії з числа основних гравців на церковному полі цілком удалася. Газета «Наша віра», яку редагує Є.Сверстюк, що виходить при Патріархії УАПЦ у Києві й традиційно підтримується В.Ющенком, — у даному випадку насамперед газета, а вже потім друкований орган певної церкви. Саму ж позицію конфесії визначити майже неможливо. Вона зводиться до подеяких коментарів священиків, які, в основному, відійшли від місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Мефодія з приводу неправомірних, із їхньої точки зору, виступів церковників на підтримку того чи іншого кандидата. При цьому їхні промови логічні та розважливі, але голос їх надто слабкий — майже не чутний. І про це доводиться лише шкодувати, оскільки розвал УАПЦ, що відбувся не без допомоги держструктур (за визнанням самих церковників) і майже не помічений як політиками, так і громадськістю, призвів до того, що найпрогресивніша частина конфесії опинилася в ізоляції, зокрема, інформаційній. Що зменшило кількість «альтернативних» голосів у хорі церковних критиків держави. А в нашому випадку втрата кожного голосу дуже відчутна. Нещастя, що сталося з цією конфесією, багато в чому симптоматичне: церква, яка не має потужної підтримки за кордоном і не стала активним гравцем на політичному полі всередині країни (тобто не готова виконувати сьогохвилинні «соцзамовлення» і, відповідно, не має союзників у великій політиці), приречена.

* * *

Нинішня передвиборна кампанія з надзвичайною ясністю показала, що деідеологізація церковного життя, про котру після «церковного затишшя» попередніх виборів заговорили оптимісти, так і не відбулася. Кожний новий спалах політичної активності детонує церковно-ідеологічну ситуацію в Україні. Принаймні в православ’ї. А чому, власне, вона мала відбутися? Загальна втома від церковного політиканства — ще не привід від нього відмовлятися. Тим паче, коли альтернатив йому немає. Коли намісники продовжують домагатися місця біля трону натомість щедрих подарунків, споруд, договорів, що припускають розширення церковної мережі, зміцнення своїх позицій у боротьбі з «конкурентами». Церква як і раніше спирається на владу і прагне всіляко зміцнити цю підпірку. Вівці ж, ввірені цим пастирям, судячи з усього, в їхніх очах дедалі більше змахують на баранів, не спроможних відрізнити грішне від праведного, земного від небесного, ЦВК від Цариці Небесної та державу від народу.

Швидше за все, церковники знають про істинну природу «довіри до церкви» із боку громадян України. Та старанно приховують це. Втім, цілком можливо, деякі з них і справді думають, що це довіра до всього того, що кажуть священнослужителі. Отже — і довіра до політичних закликів та ідеологем. От лише є одна цікава особливість в українського віруючого: він рідко сприймає те, що чує в церкві, як керівництво до дії. Коли це стосується виборів і агітації за того чи іншого кандидата в президенти, це лише радує. Та, на жаль, це стосується і його повсякденного життя, повсякденного вибору — вибору між добром і злом. Здавалося б, тут церкві й без політики є чим зайнятися. Хочеться вірити все-таки, що наші церковники розуміють: довіра до церкви визначається вірою кожного з нас у Бога. А цим не треба спекулювати. Негарно якось...