«МАМАЙ» ЯК ВАЗА

Навздогін за гетьманською кавалькадою, котра пріоритетно прострибала вперед, рвонув на рідний екран і моторний козак із простих, але також легендарних. Чемно перечекавши, поки проїдуть маститі отамани, на той самий битий шлях вітчизняної кіноміфотворчості ступив і молодий режисер Олесь Санін із «Мамаєм». Перспектива, засіяна конячими яблуками попередників, не вельми завидна, але як тло скоріш вигідна: «Коли б ви знали, із якого сміття виростають квіти!..» Хай там як, а 19 лютого ц.р. після понад дворічної роботи та простоїв відбулася офіційна прем’єра фільму «Мамай». Можна нарешті видихнути — «гоп!» — і перейти до рефлексій і оцінок.

Відразу скажу: ніяких відкриттів і див прем’єра не принесла. Те, що фільм вирізняється чудовою операторською роботою Сергія Михальчука, було відомо задовго до того: ще півтора року тому майже половину фільму (40-хвилинний фрагмент) показали на «Молодості-2001». За цей час молодого оператора-самородка помітили зарубіжні професіонали, він зняв для них чудову картину «Коханець» і вже за неї (як російський кінематографіст?) був увінчаний різноманітними лаврами. Вийшло, прем’єра дебюту постфактум наздогнала вже визнаного майстра. І справді кінофотографія в «Мамаї» чудова. Навіть у контексті різко зрослих за останні роки критеріїв сучасної теле- й кіновиразності. Треба віддати належне й О.Саніну, котрий не випадково й сам має хороше «операторське око»: запущений ним на високу міжнародну орбіту С.Михальчук — це знахідка його «Мамая».

Проте якщо не йдеться про суто видову картину, то одного чудового «виду» повнометражній екранній роботі не досить. Надто нудно вийде. Як гарна ваза, але порожня, без живих квітів у ній. По той бік будь-якої звабливої кіноформи вкрай бажано відшукати її небідне змістовне забезпечення: оригінальний драматургічний задум, своєрідний авторський «мессидж», свіжі творчі рішення чи щонайменше певне інтелектуальне ворушіння й добротно викладену історію. Така вже антропологія світу: як булаві — голова, а голові — очі, так і органам зору личить керівництво з глибинних, «заочних» центрів, що відають свідомістю. На мою думку, саме з цим у «Мамаї» сутужно.

Приміром, «Мамай» геть-чисто позбавлений драматургії. Звісно, якщо під останньою розуміти боротьбу протагоністів, котрі народжують сюжетну ідею. Класними живими фотографіями С.Михальчука без жодних діалогів просто позначено вельми нехитру фабулу. Сцена перша: із турецької неволі втекли три брати-запорожці, старшим дісталися коні, а пішого молодшого вони кинули напризволяще. У класичній думі, з якої запозичено (чомусь без посилань) цей сюжет, є своя мікродраматургія, побудована на мотиві зрадництва братів. Сценарист Санін категорично скасовує цю неприємність, яка, певна річ, кидає тінь на його ідеали: у фільмі молодший брат якось сам по собі відстав і загубився. Сцена друга: старші брати-запорожці, уже розкішно виряджені й озброєні шаблею й булавою(?), впали жертвами братів-татар. Сцена третя: молодший брат знайшов особисте щастя з милою татарочкою (зважаючи на все, не «Джульєттою», а матір’ю-одиначкою). Донька степів, власне, і називає козака сакраментальним ім’ям — Мамай, що означає «хтось» або «ніхто». На жаль, символ чистого кохання буде зруйнований символом вічної ворожнечі — все тими ж таки братами-татарами. Життєстверджуючий фінал дає зрозуміти: натурально вагітна подруга козака ось-ось дасть життя символу братерства двох народів...

Порушена тема і справді викликає різні актуальні міркування. Скажімо, культурологічні: про роль східномусульманської, точніше — «козацько-кочівницької» складової в українській історії, у культурі й у світосприйнятті. Що відлунює досі в політичній поведінці України на міжнародній арені. Але в букварі — нехай навіть із чудовими картинками — подібне не розтлумачують. Тоді як режисура О.Саніна якраз і будується на картинках-символах. Іноді виникають вдалі локальні образи (вкриті кам’яною пилюкою втікачі зливаються зі скелями, якими крадуться), іноді — по-аматорському наївні в своїй прямолінійності (діалог закоханих символізують закадрові відповідно українські й татарські національні мелодії).

Фольклорний емблематизм, статуарність персонажів, статична декоративність довгих кадрів тощо — всі ці прикмети «поетичного кіно» давно стали музейними експонатами. Тим часом Санін програмно не приховує, що орієнтований саме на колишні знахідки своїх учителів. Невтямки йому мудрість Ші-тао, філософа китайського середньовіччя: «Хто не перевершує Вчителя, той приречений усе життя харчуватися холодними залишками його супу». Фільм за авторським посиланням схожий на екранізацію однойменної недоладної статуї на Майдані. Формально пан Санін тут фігурує як своєрідний гіперавтор: він і сценарист, і режисер, і актор, і заекранний голос. Не здивуюся, якщо й свіжовистругані музичні інструменти в кадрі — справа його рук. Проте в мистецтві «автор», повторюся, це не стільки мастак на усі руки, скільки унікально мисляча особистість, котра вміє висловити передусім особисто себе. Інакше все це називається прикладним мистецтвом, придатним для ярмарку сувенірів у «національному» дусі. Свято ока, канікули розуму. Щось або ніщо в красивій упаковці. Воістину «мамай».