Мама Нонна. Копержинська: актриса літ минулих

Редакція отримала листа. «Наприкінці 2007-го натрапив у «ДТ» на статтю про Андрія Сову. Може, знаєте, як склалася доля його партнерки по фільму «Королева бензоколонки», прекрасної української акторки, про яку сьогодні майже не згадують — Нонни Копержинської? Колись народ її обожнював. Вона знімалася в популярних фільмах, грала в театрі імені Івана Франка. Напевно, вона вже померла?..»

Вже... Вже дев’ять років як немає. І начебто немає «зовнішнього» інформприводу згадувати про неї в цьому номері — ні дати народження, ні дати смерті. Хіба що міжнародний день «жіночої солідарності»? Втім, є ж і постійні «внутрішні» приводи.

и пам’ятаєте? Ви все, звичайно, пам’ятаєте! Старий Поділ. Якийсь завулок. Темно, хоч в око стрель. І несамовитий жіночий вереск, здатний розбудити будь-яке міщанське кодло: «Калавур! Бардак!»

Це ж вона — Секлета Лиме­риха з найкращої української кінокомедії всіх часів «За двома зайцями»! Хусточка поверх голови з двома «ріжками» (відьма подільська). Кошик під рукою (всі яблучка продала) Рум’яна, гомінка, груди вперед — й ані кроку назад! У цей момент вона вже пройдисвіта Голохвастова (О.Борисов): «Куда?! Я тебе за свою дочь сейчас глаза выцарапаю! Удрать хотел! Да чтоб я такого вертихвоста не удержала… А что б ты не дождал, чтобы я за свою дочку деньги брала…» І з усієї моці своєї — об ліхтар його! І лобешником! Бідолашний Борисов здригається, аж піНджак губить... Уже потім — «розвідка боєм», перемир’я. «Любишь, значит? Тогда сватай!» І відразу землю їсти змушує! А після з переможною усмішкою: «Хата моя вон там за яром… Спросите Лымериху — всякий скажет. Только не подумайте удирать. Я и в Полтаве найду!»

І таки знайде. Навіть у Чернігові. Від такої не сховаєшся.

* * *

А от іще одна шалапутна «мадам». «Вот опять я за стойкой буфета, для поправки бюджета служу!» — немов про неї Пугачова співала. Про Рогнеду Карпівну. Язикату «бухветчицю» із «Королеви бензоколонки» (популярній українській кінокомедії вже 35 рочків виповнилося). На тій пирятинській бензоколонці (із фільму режисерів О.Мішуріна та М.Літуса) справжньою «королевою» була власне не героїня Румянцевої, ця лялька на роликах. А інша — пишногруда, пишнотіла. Яка постійно ревнує свого «шефа» Панаса Петровича навіть до телеграфного стовпа: «Имейте же снисхождение к женской слабости...» Або: «А меня и пожалеть некому, для вас я только материально ответственное лицо!». Або: «Грубить не каждый умеет — тут талант нужен!» А от ліричне: «Тоска зеленая — летом, желтая — осенью, белая — зимой…». І, нарешті, концептуальне: «Всю жизнь делаю ошибки и учусь на них!»

* * *

За піввіку творчого життя головних ролей у Копержинської в кіно не було взагалі. Так — епізоди, фрагменти. Начебто прохідняк. Але ж обожнювали її всім світом і всім народом саме за цих... За невгамовних матусь. За сварливих тіток. За заміських буфетниць. За відстаючих «буряківниць» (наприклад, із веселого комуністичного фільму «Доля Марини»). Любили її за одарок, горпин, парасок, секлет...

Майже так само, як і у випадку з Раневською: знялася десь випадково, промайнула десь, «мимо» пройшла — а забути неможливо. Назви фільмів із пам’яті стерлися. А її колоритні акторські мікровкраплення — нізащо! Ні під яким наркозом!

Їх, до речі, постійно порівнювали: Нонну Кронидівну і Фаїну Георгіївну. Не масштаби талантів порівнювали, а гіпнотичну силу і шалену акторську породу.

Пам’ятаю, сам якось нашкрябав: «...якщо Раневська несла позачасову загальнолюдську ауру, то Копержинська завжди була актрисою національною» (розумності такі роїлися ще років 15 тому).

Копержинська офіційно стала народною 1967-го. Але неофіційно «народною» була завжди. Вважай, із першої появи на порозі театру імені І.Франка в 1946-му. Коли її запросив до трупи Гнат Юра (вчилася у Амвросія Бучми).

Уже тоді вона була і «своя», і «наша навіки». В епізодиках й іноді в ролях жирніших втілювала народний характер з такою безпосередністю та магічною переконливістю, що сумніватися в істинності, у «справжності» тієї чи іншої її тітки не було ну ніякої змоги!

У чергах, на стадіонах (була фанаткою «Динамо»), у транспорті — де завгодно — люди озиралися, завжди всміхалися: «О... Наша пішла!»

А позаяк серце у неї було з перцем, та й по слово в кишеню не лізла (навіть якщо ця кишеня зашита), то вже удвічі — «наша».

* * *

Пам’ятаю, якось проводжав її з театру... То ні, щоб як люди «нормальні» — через підземний перехід пройти (вона жила з 1981 року на Майдані, у тому будинку, де раніше була «Поезія», а тепер, напевно, «проза»). Так от вона тоді — «кроком руш!» на проїзну частину. Ліньки, каже, під землю повзти. «Машини, стояти!» Міліціонери завмерли. Потім кидаються на неї як на «ворога народу»: «Бабусю, ви куди?!» А вона враз перевтілюється в якусь приблуду із сільської місцевості (із «задрипанська»). Нібито непритомніє, пускає сльозу: «Ой, лишенько, заблудилася у чортовому Києві! Ой, діточки, поможіть, бо сознаніє тіряю…»

Менти підхоплюють її. Ставлять на ноги. Переводять на другий бік вулиці — як королеву англійську. А вона, озирнувшись, складає їм дулю — «на!»
І пішла собі.

Мало хто знає, що Копержинська була ще й завтятим водієм. Коли зовсім прихворів чоловік — режисер Павло Шкрьоба, — вона йому: «Ну що ж, Павлушо, потрібна машина, аби тебе в Осокорки возити!»

І придбала дивовижне створіння радянської технічної думки — апельсиновий «Запоро­жець 968-М». І ставилася до нього з ніжністю материнською. Пестила, по капоту гладила. Але оскільки натура вона була дійова, вибухова й емоційна, то тиснула на гальма не завжди вчасно. І частенько таранила на бульварі Лесі Українки то горді «Волги», то підгулялі «Жигулі». І коли вартові дорожньої дисципліни кидалися їй під колеса з вереском «стій, навіжена!», вона прокуреним тембром (викурювала по кілька пачок «Біломору» на день) із наївністю Джульєтти відповідала: «Ти ба... А я в цей час на гарного хлопця задивилася!»

Деякі актори театру імені Франка можуть згадати масу інших історій, пов’язаних із «українською Раневською». Адже у неї що гумор був колоритний, що вдача неприборкана.

«Критиком» театральним була безапеляційним. Годі колезі нариватися на комплімент. Частіше почуєш: «Люба моя, та це ж бездарно!» І таки рідко помилялася.

А коли сама іноді «партачила» на сцені, то синочка молодшого випитувала: «Синашо, я сьогодні не сильно переграла?»

А він виріс у цьому театрі: за лаштунками або під сценою, де й досі життєдайне джерело б’є. І на гастролі за собою синочка брала. Їдуть в автобусі, Дмитрик головою крутить, а на паркані слово непристойне — із трьох літер... «Мамо, а що таке?...» — і на весь автобус, перед всією академічною групою. «Та нас…на-ру твоїй матері у великодній очіпок!.. Цить, Дмитрику! Нема такого слова в українській мові! То москалі написали!».

Випадково зустрівши біля театру цю кумедну жінку, людина недосвідчена могла вирішити, що якась колгоспниця швендяє — з Фастівського чи Білоцерківського району (певно, «окультурюватися» до столиці приїхала?) А вона монумен­том слави «маячила»у театральному сквері біля фонтану — в гумових чоботях (у таких тільки на буряки), у кольоровій хусточці (з базару), плащик на ній непримітний — карбованців за тридцять. І тільки горда цигарка в зубах видає «замасковану» інтелігентку: «Ой... А ви хіба мене впізнали?..»

* * *

Оcь так колись і «впізнав». Сцена біля фонтану — класична. «Ви Копержинська?!» — «А звідки знаєш?..» — «Ви ж моя улюблена актриса!» — «Дєточка... Ой ти Господи! Я ж думала вже всі померли, хто ще пам’ятав про мене...». І нервово загасила недопалок гумовим чоботом.

У театрі тоді йшла чергова прохідна прем’єра. Але її вже не запрошували на вистави... На той час вона була вигнана з трупи. І дивилася в той — ніби «чужий» бік — приречено-сумно.

Одне слово, познайомилися... І проговорили згодом вечорами по телефону років п’ять... Доки її не стало — 10 червня 1999-го... Цей голос, цей тембр, цей хрип — досі... Пам’ятаю кожну інтонацію:

— Ой, дитино, яке вже там здоров’я? Про шо ти питаєш? Мені аби до весни дотягти, та хоч раз на дачу доїхати. Та якийсь там огірок посадити чи помідорину... А то що ж я, сиджу в цій квартирі, ніби на прикорні прив’язана — і не рушу з місця. Та ти жартуєш! Та про що кажеш — яку ще книгу писати про «своє життя в мистецтві»? У мене якщо й було мистецтво, то «поблизу» життя... Тому що хорошого — справжнього — життя я ж не знала... Як народилася в Києві в медчастині в роки громадянської — так і воюю! Мене мама на скрині народила. Коли вчилася на медичних курсах. І зов­сім крихіткою потім відвезла на Донбас. Так я на «рудниках» опинилася — із малечих років. А чому опинилася? Ну я вже не знаю... Мама лікарем була. Її партія мобилізувала. Треба було робітників лікувати — у промислових регіонах. От і лікувала! І я там росла в місті Димитрів. Навчалася в школі — під номером один... А часи тоді страшні — голодні. Ну що ти хочеш — 33-й. Якось наїлась «камінчиків» від абрикос — думали, помру! А потім мов цуценя нещасне тинялася попід тинами поки мама на роботі. Може саме голод у мені якийсь акторський хист і виявив? Я ж з голоду пішла попід хатами милостиню просить. «Гру» тоді таку вигадала. Знайшли з подружкою дрантя, одягли його — і давай жалісно скиглити: «Тітонько, дайте хлібчика!». А в той час бродяг голодних — повсюди було. Бідні люди їхали на Донбас, бо думали, що там ліпше. А я ж так жалібно вила, так уже скавучала, що й мені кусок перепадав. А потім, коли додому поверталася, мама лупцювала: «Як же ти можеш! Іншим гірше, ніж нам!». Мама була на «хлібній посаді» — лікар! Їм пайки видавалися. Ой, ну які пайки... Консерви прострочені. Вона буравила дірочку в банці. Капала олію на сковорідку — і гнилу картоплину підсмажувала. Ось так і жили… Татуся на той час давно не було. Він помер, коли мені виповнилося тільки два роки… От тобі й «життя» — біля «мистецтва»!

* * *

Життя біля «мистецтва» вирувало й у сьомому класі. Нонна не стала чекати милості від природи — втекла з дому: світ за очі! А чому? А тому що якось потрапила на спектакль мандрівної трупи — і, як усі дурненькі провінціалки, захворіла «мистецтвом». Її, щоправда, відразу впіймали. Сказали: довчитися треба, а вже потім вирішиш куди — на яку «сцену».

Але оскільки Копержинська була артисткою в житті, то видавала «шоу» на всіх уроках. Якось на хімії вчитель розповідає про склад тухлого яйця і просить її написати формулу. Нонна: «Яка там формула у яйця, якщо воно таке смердюче!».

А на уроці мови на весь клас: «А що таке ж...а?..». Діти регочуть. Вчителька навісніє. А вона очі в підлогу, сусіда — по потилиці: «Я ж тобі казала, що це те саме що й с...!».

Коли «донецькі університети» закінчилися, надумала вступати на хіміко-фармацевтичний факультет університету імені Шевченка. Майже все склала на «відмінно». Один крок до вступу... Та лиха година занесла під вікно театрального. І почула звідти переливи ліричні — шекспірівські чи шевченківські? Недовго думаючи, летить в університет, забирає документи — й успішно складає іспити в театральний.

Тільки не вийшло відразу в Офелії чи в Дездемони записатися. Перед тим довелося воєнними дорогами поневірятися — Велика Вітчизняна...

Матері вже не було. Партія знову її кудись «кинула» — цього разу на будівництво Дніпровського каналу. Довго там не протягнула. І Нонна в 20 років залишилася круглою сиротою.

У воєнні роки майбутня акторка знайомиться з інтелігентним парубком — архітектором за фахом. Сподобалися одне одному. Одружилися не роздумуючи.

Та от знову: «дан приказ ему на запад — ей в другую сторону!». Архітектора відправляють на південний захід проходити прискорений військовий вишкіл. А вона поневіряється воєнними дорогами. Розповідала якось: «Куди їхати? Де шукати? А Господь його знає... Сутками до нього їхала. Лісами темними добиралася — до Гайсина чи до Вінниці... Іду — кінця-краю не видно... І коли та дорога закінчиться? Чи знайду, чи побачу?».

* * *

На той час вона вже чекала дитину — свого первістка. Сина назвала Євгеном. Тільки з першим чоловіком життя не склалося. Вони залишилися друзями, зустрічалися іноді. Вдруге вийшла заміж у 33. А другого сина народила, коли їй було сорок. Театральні байкарі «свідчать», що другого чоловіка — режисера Шкрьобу — вона полюбила з однієї «причини»...

Якось на репетиції Павло Маркович зображував радянського «діяча» і йому треба було стрибнути у сценічний «котлован» — заради високої ідеї, не інакше? Готується до стрибка... Але випадково лопається резинка — і актор... уже без трусів. На репетиції — дикий регіт. А Нонна Кронидівна згодом лукаво усміхалася: «Свого Павлушу я покохала за дуже великі достоїнства!».

* * *

Її чоловік, режисер Павло Шкрьоба, ніколи не був «провідним» режисером у театрі. Ніби другим. Чи третім. У міру можливостей давав ролі дружині в тих виставах, які ставив. Готував «Безталанну» у 1965-му. Копержинська, природно, Ганна — язиката свекруха, яка поїдом їсть невістку Софію. Запис спектаклю зберігся. І побачив його, як завжди, вночі на «Культурі». Чого, думаю, очікувати від такого ретро? Спектакль ніколи не вважався «візитним», класичним. Та ось з’являлася в кадрі — на сцені — Ганна-Копержинська — і щось змінюється в самому «мікрокліматі» мелодраматичної історії. Грала вона і сварливу свекруху, і одержиму матір. За насупленістю, буркотливістю та крикливістю — і плач за власним понищеним життям. А як світлішало її обличчя, коли сват дарунки привозив із міста! Хустку та бублики. Вона змінювалася — просто молоділа. Відразу зникала колишня злостивість. В очах грали смішні бісики: молодичка хоч куди! «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка!». І вже у фіналі, коли ставалося непоправне, у тих самих очах застигав жах. Була і її вина: «Ну як же так...»

* * *

У образах класичної української драматургії Копержинсь­ка була неперевершена. Ось поставили нещодавно на сцені театру імені Івана Франка «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького. І, на мій погляд, вийшов приємний спектакль. І акторки грають характерні ролі — з азартом, із темпераментом. Тільки вони грають, «зображуючи» народні типи, характери. А Копержинській не треба було нічого зображувати. Вона «була» — і все тут! Це як повітря, як сонце. Як трава, земля — була, жила, дихала, лаялася, любила, ображалася, прощала. Її героїні тягнули лямку повсякденності. Однак це була удавана повсяк­денність: її «будні» яскравіші, ніж свята деяких...