МАЛОЗНАНИЙ МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ СТОРІНКАМИ РАРИТЕТНОЇ КНИЖКИ

1896 р. у закордонному тоді Львові коштом жертводавців-українців вийшла рідкісна книжка «Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895). Його ювілей, смерть, автобіографія і список творів». Це — свого роду остання квітка на ще свіжу в землі Софії могилу визначного вченого, громадського діяча, публіциста й видавця. Раритетне видання відбило злу іронію долі: через півроку після широкого й урочистого відзначення тридцятиліття багатоплідної життєвої праці смерть забрала мислителя. Ідейні впливи Драгоманова в ту добу, навіть із швейцарської та болгарської далини, не такої вже прекрасної для вигнанця з рідної землі, важко переоцінити. Вони не обмежувалися навіть теренами України; свого часу визначали діяльність галицької радикальної партії, формували національну і соціальну свідомість селянських мас, сприяли світоглядному становленню першорядних діячів, Михайлом Павликом та Іваном Франком починаючи і Лесею Українкою, його племінницею, не закінчуючи.

Пройдімося ж разом сторінками книжки в хронологічно спрямленому порядку, прислухаймося до щирих визнань її героя та різномовних голосів про нього задля кращого зрозуміння феномену Драгоманова.

Захоплення лектурою з батьківської бібліотеки, інтерес до античності, доповнені в полтавській гімназії перейнятістю гуманними й ліберальними ідеями, зокрема «визволення мужиків», — усе це ті чинники, які позначилися на формуванні особистості вільнодумного юнака. Сприяла цьому й та «академічна воля» європейського типу, яку допустив у Київському університеті св.Володимира попечитель навчального округу Микола Пирогов.

Студентом Драгоманов став у центрі гуртка, який засновував перші в Росії недільні школи для неграмотних дітей та дорослих, безоплатно викладав історію. Закриття шкіл урядом у 1862 р. тільки зміцнило революційні настрої студентства. Імпульс же інстинктам політика в Драгоманові дав його заборонений цензурою до друку публічний виступ на банкеті в честь Пирогова, відправленого «деспотичним урядом Росії» у відставку. Як науковець, спеціалізуючись із загальної історії, Драгоманов зацікавився соціальною боротьбою в Римі напередодні появи християнства. Захистив дисертацію з римської історії, як приват-доцент читав лекції. Проте по смерті батька доводилося заопікуватися братом та сестрою (в майбутньому — письменниця і вчена Олена Пчілка). Рано став чоловіком, батьком родини. Довелось їй матеріально підмагати журналістською працею у «Санкт-Петербургских Ведомостях». Зближення з гуртком українофілів грозило принаймні втратою праці, але того разу молодий доцент відбувся наглядом. Це тільки зміцнило його українознавчі інтереси. Дослідження стародавньої історії, релігії й міфології привели Драгоманова до вивчення народних переказів і взагалі словесності українців. Він зріс на визначного фольклориста, разом із Володимиром Антоновичем видавши двотомні «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875) з солідними науковими коментарями.

Трирічне перебування за кордоном не тільки ввіч показало Драгоманову плоди «обрусєнія» — у Варшаві й «обпрусєнія» — в Познані, познайомило з небаченим на батьківщині типом заможного й освіченого німецького робітника. Відрядження збагатило науково в результаті відвідування бібліотек, лекцій, особливо знаменитого Т.Момзена. Драгоманов у цей час створив історичні дослідження, виступив зі сміливими публіцистичними статтями, в яких централізації й русифікації в Росії протиставив демократичний принцип самоуправління країв та національностей. Перебування «космополіта» Драгоманова у Відні, контакти з галичанами покликали до життя його план «розширити в Галичині український напрямок», привернути молодь до українського народу задля зміцнення національної свідомості. Доленосні відкриті листи публіциста до редакції львівської «москвофільської» газети «Друг» виховали діяльне радикальне покоління «драгоманівців» на чолі з Михайлом Павликом та самим Іваном Франком.

Повернувшись до Києва зміцненим у переконанні, що найкращою основою для українських автономістських змагань є той «європеїзм», який не відкидає національних форм, Драгоманов у першій половині 70-х років був речником опертя всілякої наукової і політичної діяльності на інтернаціональний фундамент. Але надійшла доба урядово-адміністративних заморозків. Їх жертвами стали і наукові інституції («Південно-Західний відділ Російського географічного товариства»), діяльність котрих донощик Юзефович розцінив як антидержавний вияв українського «сепаратизму», і чільні науковці. Доходило до анекдоту: міністр або його інформатор розцінили слово «соціологія» з лекції Драгоманова як «соціалізм», і йому було заборонено знайомити студентів навіть із первісною культурою. Далі йому просто запропонували піти у відставку за «абсурдним і несправедливим» звинуваченням.

Драгоманова не врятувало й перебування за кордоном на вакаціях, куди він виїхав із зібраними грішми на допомогу повсталим герцеговинцям. По поверненні його було звільнено, як тоді казали в Росії, «по 3-му пункту, що рівносильно прогнанню від усіх видів державної служби». Закінчивши праці про фольклорну прозу, творчість буковинця Юрія Федьковича та про козаків, татар і турків, Драгоманов зумів роздобути закордонний паспорт. Так відомий учений не добровільним емігрантом, а політичним вигнанцем, якому в Росії загрожувало заслання на північ, мусив назавжди покинути рідну землю. Навздогін прийшла звістка про заборону жити в столицях і в Україні...

Осівши 1876 р. у Женеві, Драгоманов заснував вільну українську друкарню і заходився навколо видання радикальним фонетичним правописом збірок «Громада», творів української літератури, заборонених Емським указом у Росії, — Т.Шевченка, роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного й Івана Білика, фольклористичних студій та популярних брошур українською мовою. В західних виданнях уміщував статті про Україну. Голосом протесту проти нищення національної культури деспотичним режимом зазвучала доповідь Драгоманова на Літературному конгресі в Парижі 1878 р. «Література українська, проскрибована російським урядом», була видана по-французькому, а потім, у розширеному вигляді, й по-італійськи. Одне слово, у Швейцарії Драгоманов — на цьому він не акцентує в автобіографії — створив осередок політичної еміграції, який, за словами Франка, перетворився коли не на «центр українського руху, то української думки на протязі цілих двадцятьох літ».

Автобіографічні нотатки цінні тим, що показують Драгоманова-людину в могутньому полемісті. Йому доводилося полемізувати, зокрема в пресі, з багатьма людьми і партіями, терпіти й відбивати удари з різних боків — і це тоді, коли ніщо для нього «не було так противне, як полеміка». Застосовував її в друці лише тоді, коли згоди досягти не вдавалося, і вів її тільки до вияснення думок двох сторін.

«Доповнення» до цих реферованих нотаток, написане шістьма роками пізніше, таке ж саме виважене та об’єктивне, додає до них дещо цікаве. Наприклад, відомості про співпрацю Драгоманова з емігрантською газетою «Вольное слово». Запрошений до редагування газети, Драгоманов зробив її «органом агітації в користь політичної волі з земською самоуправою». Серед здійснених видавничих проектів тієї пори назвемо «Політичні пісні українського народу» та повний «Кобзар», численні наукові дослідження — статті на тему впливу західних протестантських ідей на релігійну поезію українського народу, болгарських богомильських легенд (переклала їх донька Лідія).

Авторська добірка найважливіших бібліографічних позицій до статті про Драгоманова в котромусь із німецьких видань показує різногранність його інтересів, продуктивність ученого. Серед них — археографічні публікації про античних істориків, імператорів (Тиберій), роль жінки в Римській імперії, стосунки церкви й держави, свободу сумління в XVI–XVII ст., про археологічні розкопки на Палатинському горбі в Римі; педагогічні роздуми про народні школи в Україні та значення української мови, діалектизмів у освітньому просторі; популярні розвідки, політичні рефлексії (скажімо, про те, як зміцненням контактів між християнськими та єврейськими робітничими елементами може допомогти запобігти антиєврейським вибухам ненависті), етнографічні капітальні праці про Україну в її народній усній словесності — всього не перелічити.

Ювілейна частина книжки «Михайло Петрович Драгоманов» органічно доповнила матеріали його біографії, розкривши у першу чергу вшанування тридцятиліття праці ювіляра у Львові 16 грудня 1894 р. Тоді у великій залі ратуші відбулося віче, скликане товариством «Народна воля». На нього з’їхалося понад 600 людей, здебільшого галицькі селяни, а також львівські робітники, українська і польська молодь. Акція показала, наскільки збудилася свідомість українців Галичини під упливом діяльності Драгоманова. Створене для його гідного вшанування товариство «Поступ» («Прогрес») заснувало фонд ім.М.Драгоманова, кошти якого призначалися для просвітньої роботи в його дусі.

Перший із промовців, Іван Франко, розпочавши крилатим висловом «Народ, що не шанує своїх великих людей, не вартий зватися освіченим народом», назвав Драгоманова вчителем свого покоління й провідником цілого народу, якому він перший закликав віддати всі сили. Справедливо схарактеризував науковця не як кабінетного вченого, а як найтісніше пов’язаного з реальною дійсністю. Як історик Драгоманов, мовляв, учив «бачити поза царями і війнами маси народні, їх тиху і невтихаючу працю». Як фольклорист він досліджував твори народного духа, предмет української національної гордості, відкривав «сліди давніх культурних зв’язків нашого народу з іншими» — та так, що деякі іноземні вчені вивчали українську мову, щоб читати українську словесність і праці про неї Драгоманова. Він працював для рідного народу, був амбасадором України у світі, єдиний тоді подавав голос протесту проти самодержавних репресій української культури.

У промові Михайла Павлика прозвучало чимало цікавих подробиць про родовід ювіляра, його демократизм, виплеканий, зокрема, «Наталкою Полтавкою» Котляревського (на її виставі юнак Михайло плакав колись ревними сльозами) й оповіданнями Марка Вовчка, про студентські й викладацькі роки та женевське життя, свідком якого був сам Павлик. Одного разу в розмові Драгоманов розкрив темперамент діяча, зауваживши, що йому цікавіше творити історію, ніж писати про неї. Переїхавши до Софії, коли вичерпалися матеріальні ресурси, він виховував болгарам «світлу і народолюбну молодь». Павлик слушно підкреслив турботу Драгоманова про розвиток усіх частин України, зокрема її західних земель, за що київські приятелі прозвали його «Михайлом Галицьким».

Виявами щирої любові до «апостола правди і науки» були подарунки ювілярові — цінні книжки з теплими дарчими написами, письменницьке причандалля, срібні, різьблені й вишивані ужиткові речі, золотий медальйон, картини й альбоми від шанувальників із різних куточків України. Віршовані вітання, святкові адреси та поздоровчі телеграми зі словами дяки й високого визнання багатоплідності життєтворчості Драгоманова в означеній книжці зайняли 63 сторінки! Серед їх авторів — молодь і старші люди, селяни, революціонери, вчені, у тому числі європейські. Привітання від французів Л.Леже, Г.Парі, А.Карноа й А.Рамбо, англійця В.Морфілла, італійця Г.Пітре, швейцарця М.Шіффа, чеха Ї.Полівки, як і ювілейна стаття в софійському університетському журналі «Болгарски преглед», засвідчили міжнародне визнання імені та заслуг Драгоманова.

Учасники ювілею виголошували й урочисті промови. Значення вшанування підкреслили чех Ярослав Розвода і поляк Ян Чоп, українці студент І.Копач, селяни С.Новаковський, І.Сандуляк, а також літератори. Піонерка й лідер феміністичного руху Наталія Кобринська наголосила, що всесвітні думки «великого борця за правду» допомогли підвести голову всім бідним і пониженим, зокрема й галицькому жіноцтву. Василь Стефаник, тоді ще студент-медик, наголосив на значенні такої професури для молоді, а Денис Лукіянович — для всього загалу, якому Драгоманов показав, «де дніє». Всім, хто його привітав, ювіляр висловив теплу подяку, підкресливши в «Відповіді» необхідність спільними зусиллями та з усією енергією працювати задля ліквідації політичної, соціальної та національної кривди українського народу, встановлення соборної духовної єдності силоміць роз’єднаних частин України.

Траурна частина книжки знайомить із хворобою, передчасною раптовою смертю та похоронами Михайла Драгоманова, надгробними промовами. Вступний некролог М.Павлика пронизаний тяжким болем від втрати «найбільшого українця», етнопедагога, людини відвертої й чесної, твердої і завзятої, оборонця народного права, вільного розвитку, поступу людського духу. Особливе світло пролили на особу покійного згадки про його відданість Україні — Драгоманов не прийняв болгарського підданства (хоча в цьому разі дружина й діти могли б користуватися пенсією по ньому), про його релігійну віротерпимість. Драгоманова, який багато писав на теми протестантського руху в давній Україні, болгарського богомильства, ховав софійський протестантський пастор.

Гарне слово «Над труною М.Драгоманова» прислав його колишній опонент в одній із дискусій Борис Грінченко: «Він сам себе зробив вигнанцем, щоб не були вигнанцями з його рідної землі воля, правда, світло». Найкращим монументом заслуженому в Європі оборонцю зневолених народів Грінченко оголосив невсипущу працю в дусі ідей Драгоманова.

Важливим джерелом відомостей про останній день ученого залишається спогад про його останню лекцію
8 червня за старим стилем 1895 р. третьокурсника Ілії Димитрова. Заняття це мало сучасний інтерактивний характер: один зі студентів виступав із власним перекладом «Великих привілеїв», наданих 1476 р. Нідерландам. Хворий на аневризм аорти Драгоманов тяжко дихав, кашляв. За весь час зробив лише кілька зауваг. Останніми його словами було прохання вибачити за перенесення наступної лекції, що мала відбутися в суботу («мені тоді ніколи, та й я трохи незмагаю, у мене пропасниця»), а також слова турботи про впорядкування університетської бібліотеки (Драгоманов був членом відповідної комісії) задля більшої продуктивності праці вчених.

У день похорон ювілейними дарунками прикрасили жалобну залу. Процесія була багатолюдною — свого викладача проводжали в останню путь сотні студентів. Вони несли 27 вінків, один — із написом «Дорогому дядькові — від його Лесі», та домовину на руках до цвинтаря далеко за містом, допоки сильний дощ і град завбільшки з куряче яйце не примусили скористатися катафалком.

Над відкритою могилою промовляли ректор університету Агура, професори і студенти. На адресу родини надійшла сила-силенна жалобних листів та телеграм зі словами болю і співчуття з Болгарії, Австро-Угорщини, Росії, Німеччини, Англії. Спільну думку всіх українців щодо безповоротної втрати так висловив Агатангел Кримський: «після Тарасової смерті Україна ще не знала такої великої втрати». На кончину Драгоманова щиро відгукнулися численні болгарські, чеські (журнал «Наша доба», редагований майбутнім президентом Чехословаччини Т.Масариком), російські емігрантські й українські галицькі періодичні видання.

Перші пам’ятні збори, присвячені Драгоманову, відбулися 6 липня того ж року у Кракові, скликані радикальною партією. Після вислухування учасниками доповідей українців (В.Стефаника), поляків, литовців і болгар вони прийняли відозву, в якій акцентувалася багатогранність Драгоманова, зокрема як «одного з найбільших європейських публіцистів, який змусив Європу пізнати Україну». Основоположним кроком, що пошанує його пам’ять і почне готувати націю до реалізації програми Драгоманова, підкреслювалось у відозві, має стати видання праць ученого. Перша ластівка в цьому напрямі — якраз вихід збірника 1896 р., який уперше опублікував «спис творів» М.Драгоманова за всі роки його діяльності. Багато з них, уміщених у старих рідкісних виданнях, досі залишаються малознаними...

В «Передньому слівці» до цієї раритетної книжки вірний послідовник Драгоманова Михайло Павлик написав, що вона мала бути тільки ювілейною. Але віщими виявилися слова Драгоманова, який не любив усіляких ювілейних ушановувань: кожне таке свято певною мірою заразом і похорон. Коли тридцятиріччя праці вченого не залишило байдужими багатьох українців, то смерть, посвідчив Павлик, «потрясла до глибини душі ще далеко ширші круги — і своїх, і чужих», подвоїла обов’язки загалу працювати в руслі синтетичної діяльності, окресленої Драгомановим для «поступу України, визволу ...від усякої неволі».

Що ж, цих накреслень уповні не виконано ще й у ХХІ столітті, як залишаються малознаними досі особа і життєвий доробок мислителя. З плином часу, сподіваємося, справжнє значення його масштабної постаті окреслюватиметься дедалі більш зримо і рельєфно.