"Ма!.."

Цьогоріч на фестивалі PORTO FRANKO презентували низку цікавих театральних проектів: "Книга Йова" Еймунтаса Някрошюса, "Чайка" Оскараса Коршуноваса, "Модільяні" Ростислава Держипільського, "Oh Magic!" (балет Сімона Маєра), інші. Вибір DT.UA - польська вистава "Солодка", режисер Малгожата Пашкер-Воцешонек, у головній ролі - Марта Погребни.

Вони навіть не називають себе театром. Кажуть, у житті займаються іншими фаховими справами, а грають при зеленоґурському товаристві культури, і театр для них - лише захоплення. Пасія, як говорять вони рідною, польською мовою. Дарма, звісно. Ні, не що польською - дарма. Що театром себе не називають.

Емоції, настрій, а головне - осад, який залишиться після перегляду. Осад у доброму сенсі цього слова, густий, концентрований, зацукрований, якому ще довго танути, розсмоктуватися, виповнювати, доводити до млосної пекучої заги. Пекучої печії - то була б тавтологія, а в нас, на Галичині, кажуть "зага". Вона ятрить, вона дошкуляє, її намагаєшся загасити, але нічого з нею вже не вдієш, - якщо вона є, то це твоє назавжди. Це відчуття колючої кульки, маленького їжака, який повільно підіймається десь від сонячного сплетіння і повзе догори, не забудеш і ні з чим не сплутаєш.

Я реагую на назви. Так я колись пішов на "Дерева помирають стоячи". "Солодка" на банері на фасаді франківського драмтеатру, та ще й із гримасою болю (відчаю?) на обличчі героїні, закоротили мій внутрішній запобіжник. А після прочитання анотації про те, що монодрама "Солодка" поставлена за мотивами твору Марії Матіос, бажання побачити посилилося.

Дивився "Солодку Дарусю", сидячи на великій сцені Івано-Франківського драмтеатру. Я пам'ятаю, як душило в горлі, коли Даруся німо кликала маму, тримаючись за її безвольні ноги, я пам'ятаю, як ненавидів разом із Дарусею і як хотів вистрелити в енкаведиста за його "а скажи мені, дівчінка".

Тому йти на "Солодку" було і цікаво, і водночас лячно - аби не розчаруватися. Польська трупа також побоювалася. Побоювалася розчарування глядачів, їхньої реакції, їхнього сприйняття.

У день вистави крісла знову на сцені. За кілька метрів від актриси. Від дійства.

На сцені темно. Поступово прояснюється. З'являється Даруся. Всі, хто знає твір, розуміють - це вона, Даруся. Інші дізнаються вже невдовзі. А наразі бачать жінку. У чорному гольфі, сіруватій спідниці, чорних мештах (такі тепер вертаються в моду - круглі носаки і невисокі, трохи розширені донизу підбори, - скільки їх тоді зникло назавжди за важкими віками товарних теплушок!) Руде волосся. Вона біжить до глядачів по землі.

Анастасія Мантач / Facebook

Так, звичайна земля, ґрунт, чорнозем. Земля як елемент сценографії. Це єдина декорація. Вона пахне. Вона волога. Не мокра, ні, - волога в суті своїй. Бо жива. Як Даруся.

Здається, вона навіть не елемент сценографії. Вона персонаж. Даруся говорить із нею, Даруся борсається в ній, Даруся посипає собі нею голову, вона шукає в ній свою родину. Вигладжує холодне тіло і такі ж холодні руки свого батька. Так, то його з пробитою головою Даруся бачила на порозі хати. Дядько в зелених штанях перед тим голосно сміявся і подарував їй півника на патичку.

- В тій книжці багато землі. - Це режисерка Малґожата Пашкер-Воцешонек пояснює під час репетиції, навіщо їм стільки землі на сцені. - Нашим виставам притаманна дуже обмежена сценографія, скромна. Передовсім акцентуємо на емоції. В "Солодкій" сценографією є земля. І під час вистави та земля має пахнути. Актор має з тією землею злитися, має відчувати її, а глядач через запах землі має також поринути в дію, в суть, в образ. Глядач через той запах має стати поряд з актором. Має стати Дарусею.

Вони возять її з собою. З міста до міста. Сто літрів. Частину завжди привозять із попередньої вистави. І домішують до свіжої. Так вистави поєднуються. Виходить така фактура дійства, - воно перетікає з одного в інше. Вистава змінюється. І змінюватиметься далі. Бо тепер вони повезуть із собою частину української землі. Тієї, звідки родом Даруся.

До речі, Івано-Франківськ - друге українське місто, яке побачило польську Дарусю. Перед тим був Херсон. І там, і в Івано-Франківську виставу вітали стоячи. В обох містах вони побували на інших виставах і бачили реакцію публіки. Враження таке, кажуть польські театралки, що українці дуже люблять театр.

Вистава зеленоґурців несподівано завершується. Якось неочікувано різко. Менше години. І за цей час актриса проживає всю Дарусину історію. Згустками. Концентровано.

Анастасія Мантач / Facebook

- Я не думаю, що могла б працювати над історією, яка б сподобалася лише режисерці. - Це Марта Погребни, виконавиця ролі Дарусі. То її друга моновистава. І вже не перший досвід із Малґожатою Пашкер-Воцешонек. - Іноді навіть вночі телефонували дна одній, коли виникали якісь ідеї. Ми намагалися зрозуміти й передати глядачеві, які стосунки між нею і селом, людьми, як вони її сприймають, як вона те все сприймає. Ми хотіли, аби кожен зміг знайти в собі, в тих, кого знає, у своїх спогадах, історіях своїх родин такі історії.

Найдовше працювали над сценарієм. І вже побачили, що з "Солодкої Дарусі", книжки, можна зробити кілька вистав. Наприклад, показати історію Дарусиних батьків. Чи села, чи людей, які навколо. Чи Івана. То його дримба на початку вистави висить на Дарусиній шиї. То її вона панічно шукає в розкиданій по сцені землі. То з нього совіти зробили черговий подразник для неї - зодягли в зелене галіфе. Так само виглядав той, із солодким лизуном.

Звісно, багато фактів із Дарусиного життя через брак часу довелося оминути, істотно скоротивши історію. Водночас зосередилися на історії жінки. Частково все ж зберегли історичне тло. Глядачі в Польщі розуміють, що й чому відбувається з нею. Але через ті скорочення дуже переймалися, чи сподобається їхня Даруся Марії Матіос, авторці оригінального тексту. Коли готували виставу, з нею не радилися, не консультувалися.

- Інтерпретація Мартою Погребни образу Дарусі - бездоганна. Режисерка й акторка "крутять" весь всесвіт цієї драми навколо людини, особи, бо це в літературі, та й у театрі, - найважливіші елементи. У моновиставі сподіватися на глибинне прочитання історичного тла, думаю, не варто. Не воно є головним персонажем. Важливо, що відбувається власне з людиною на тлі епохи, а чи то епоха середньовіччя, Ренесанс чи сучасність - більше справа "багатолюдного" театру, кіно, а найбільше - літератури. Кому у виставі не вистачить власне історії - він має змогу ознайомитися з нею через книжку. Отож для мене у моновиставі найважливіше - проникнення власне "під шкіру" героїні, що дуже добре демонструє Марта. Коли я дивилася виставу Польщі, в залі на 200 глядачів не було жодного українця. Але треба було бачити сприйняття вистави. І бачити чергу за польською книжкою "Солодка Даруся". Отже, глядачеві вистачило людської драми в такій - монологічній - інтерпретації. І я вважаю, що чим більше інсценізованих інтерпретацій твору - тим він стає об'ємнішим, іноді навіть я як автор ловлю себе на думці, що актор побачив і прочитав те, чому я, можливо, на надавала аж такого значення. Я рада, що польська театральна Даруся здобуває все нові й нові нагороди в Польщі. Отже, це актуально для нинішнього польського глядача, а мені - безперечно, приємно, - Марія Матіос, авторка "Солодкої Дарусі".

Анастасія Мантач / Facebook

Моновистава - чи не найважча форма спектаклю. На плечі одного актора лягає все. Йому не може допомогти інший актор, треба тримати зал весь час у напрузі, показати історію від початку до кінця самому. Сам мусить боротися на сцені з тими емоціями, стати такою особистістю, аби зачарувати глядача, аби він - глядач - витримав, висидів до кінця і дивився на актора, слухав його. Тож актор мусить мати таку харизму, аби глядач хотів за ним іти. Це важко.

Вона - харизма - є у Марти Погребни, зі слів її режисерки. Малґожата Пашкер-Воцешонек працює з Мартою вже багато років. Тож, коли прочитала "Солодку Дарусю" й запалилися ідеєю моновистави, довго не роздумувала над тим, хто зможе втілити Солодку на сцені.

Власне, саму книжку знайшла випадково на фестивалі у Вроцлаві, коли шукала для реалізації на сцені доброї літератури, літератури, яка б захоплювала, вражала, перевертала свідомість.

Анна Коженьовська-Бігун спершу переклала польською мовою "Націю", яку придбала в одній із чернівецьких книгарень (з Буковини її чоловік). Набрала їх цілий стос, сучасних українських видань. І якось, їдучи до праці автобусом, вросла в історію гуцулки, що режисирує власний похорон.

- Таку геніальну історію я не могла не перекласти. Книжка написана чудовою мовою, пересипаною діалектами. Але так складно було їх зрозуміти, а тим більше перекласти, знайти відповідники. Спершу спинилася на підхалянській говірці. Згодом змушена була адаптувати до більш зрозумілої мови. Консультувалася з Татранським музеєм гуралів (польських гуцулів), Марією Матіос, яка все дуже докладно мені пояснювала, - згадує перекладачка Анна Коженьовська-Бігун.

Врешті книжка з'явилася на Вроцлавському фестивалі "Angelus". Переклад книжки польською мовою, здійснений Анною Коженьовською-Бігун, серед п'яти інших книжок, відібраних з-поміж 54 претендентів, увійшов до фіналу премії Ангелус-2010 для літератур Східної та Центральної Європи, яку того року отримала Світлана Алексієвич. А сама вистава "Солодка" і її автори вже зібрали численні нагороди у Польщі. Моновистава "Солодка" 2017 року отримала Гран-прі польського фестивалю моновистав MOTYF, відзнаку на XII Фестивалі камерних театрів (Люблін, 2016), Першу премію і приз глядацьких симпатій на Турнірі Одного Актора "Сам на сцені" (Слупськ, 2016), Другу премію на 9 Національному фестивалі моновистав і камерних театрів "Bamberka 2017", Першу премію на Згорських Зустрічах камерних театрів.

Що ж... Вона не німа. Її просто не здатні почути. Вона не божевільна. Вона солодка. І солодкість ця гірка й пекуча до божевілля. Як та пауза між фінальним німим "Ма...!!" та оваціями глядацької зали.