Людмила Мєшкова: "Уся моя творчість пов'язана з енергіями. Але "енергія" нині стала надто дорогою"

Кілька років відома українська художниця Людмила Мєшкова боролася за приміщення майстерні, але марно. Цьогоріч, у червні, свій 80-й день народження Людмила Іванівна святкуватиме не виставкою у престижній залі, гідній статусу всесвітньовідомого митця і заслуженого діяча мистецтв України, а вдома, поміж своїх робіт.

Мистецтво Людмили Мєшкової не лише зупиняє на собі погляд. Воно зупиняє мить. Воно звертається до самої нашої суті, зачаровує і перехоплює подих.

Художниця створила унікальну авторську техніку, яку в усіх реєстрах і каталогах так і визначають: "техніка Мєшкової". Вона пише солями металів по кераміці, вкраплюючи у твори напівкоштовне й коштовне каміння. Після випалу в спеціальних температурних умовах кераміка, розписана сірими смугами солей, емалі й глазурі, набуває кольору, а каміння вплавляється у поверхню робіт, надаючи їм фактурності, глибини й самобутності.

Людмила Мєшкова творить інші - чистіші - світи, в яких панують гармонія і любов. А повертаючись із вищих сфер на грішну землю, вона бачить свої роботи складеними штабелями аж до самої стелі в її маленькій квартирі.

Народний художник України, людина, панно якої прикрашають штаб-квартиру ЮНЕСКО в Парижі, численні храми й приватні колекції по всьому світу, нині позбавлена можливості працювати.

Пічка для випалу кераміки у надвисоких температурах, мов заручниця, лишилася на території Національного заповідника "Софія Київська" - у майстерні, де Людмила Іванівна працювала впродовж 57 років. За рішенням нинішнього керівництва "Софії", орендну плату за сарайчик із дірявим дахом, без опалення, було збільшено до непідйомних для художниці 19-20 тисяч гривень на місяць.

Сьогодні художниця каже: "Просинаюся, а поруч, просто в моїй кімнаті, - Христос із Богородицею, а трохи збоку - святий Миколай та янголи. Отака благодать в моїй квартирі. Дивлюся і радію, молюся і спілкуюся з ними. Стає легше. Так високо і тепло стає на душі, мов причащаюся Світла".

- Людмило Іванівно, що для Вас по-справжньому важливо?

- Багато працювати. Завжди. Все життя. І не лише працювати, а й завершувати свої роботи. Коли працюєш, то віддаєш стільки енергії, що "поставити крапку" - це глибинна, насущна потреба. Я мушу відчувати, що зробила все, що могла, віддала все, що могла. Перевела дух - і можу братися за наступний твір. І постійно - буквально кожного дня - вчитися.

Пам'ятаю, в часи студентства після пар усі йшли додому або на пиво й морозиво, а я бігла до кабінету мистецтв, що в червоному корпусі університету. Купувала пончик із повидлом і до закриття сиділа в бібліотеці над художніми альбомами й журналами, робила замальовки.

Через багато років, уже в середині двотисячних, я побувала в Кіото. Там я сильно здивувала гіда, коли зупинила його розповідь і почала описувати: отут за рогом буде ставок, а там - альтанка і т.п. Гід спитав: "Ви тут бували?" - "Та ні, - кажу. - Я вивчала архітектуру Кіото за книжками".

- У міжнародних відносинах дуже велике значення мають подарунки, якими обмінюються держави. Україна неодноразово передавали в дар іншим країнам твори мистецтва, зроблені вашими руками.

- Віктор Ющенко бажав подарувати моє панно "Чорнобиль - Хіросіма" Японії. Я дванадцять років працювала над цим твором. Його символізм і основна ідея в тому, що наші народи - такі різні, з настільки відмінною історією - споріднені через атомні катастрофи. Хто ж знав тоді, що Японію спіткає іще й Фукусіма…

Фрагмент панно «Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…» 1987 р, керамічне панно в холі Штаб-квартири ЮНЕСКО, Париж.

Інша моя робота нині прикрашає штаб-квартиру ЮНЕСКО в Парижі. Тоді, у вісімдесяті роки, проводили величезний всесоюзний конкурс на право створити панно для складної, двічі вигнутої, стіни площею 55 квадратних метрів. Тоді журі присудило мені першу премію, і моє панно стало даром ЮНЕСКО від України.

Це дуже знакова для мене робота. Я назвала її "Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…". Трави, дивовижні птахи, схід сонця - все це в русі, динаміці. Ту стіну треба було "розхитувати", оживляти, надавати їй плавності й текучості.

"C'est Ukraine" ("Це - Україна"), - сказав тоді генеральний директор ЮНЕСКО М'Боу, споглядаючи мою роботу.

Відкриття панно було обставлене як значна дипломатична подія. Прийшли мер Парижа з дружиною, весь дипломатичний корпус, багато знаменитостей.

У ті світлі паризькі місяці я з багатьма заприязнилася. Із Жаном-Полем Бельмондо і його тодішньою пасією ми ходили по кав'ярнях, вони показували мені місто. Багато спілкувалася з грузинським режисером Отаром Іоселіані, який тоді жив у Франції.

- Не було бажання залишитися в Парижі?

- Іоселіані буквально вмовляв мене залишитися. Тоді багато хто з митців не повертався з гастролей. Треба було просто попросити політичного притулку.

Але як я могла просити притулку, розповідати про утиски і проблеми, якщо буквально щойно мені дали першу премію, якщо мене - молоду художницю - тоді так підтримали? Не уявляю, як я могла би жити й знати, що ніколи більше не побачу своїх рідних. І що через мене вони страждатимуть. КДБ тоді дуже жорстко обходилося з родинами тих, хто не повертався… Хіба я могла зрадити?..

Усе життя я працювала в майстерні на території "Софії Київської". Думаю, це символічно, що і "Софія" перебуває під патронатом ЮНЕСКО, і моя робота теж там, у їхній штаб-квартирі. Все пов'язано. А мандри, відкритий світ, можливості - тоді все було по-іншому. Інколи заплющую очі - і мандрую. Подумки, в уяві.

- Людмило Іванівно, скажіть, як так могло статися, що художника позбавили майстерні?

- Мені самій це і дивно, і дико. Та орендна плата, яку мені виставляли, для мене завелика. Назустріч мені керівництво "Софії" не пішло. Довелося забрати звідти і роботи, і речі…

Після того як мене вигнали з приміщення, я потрапила до лікарні. Були проблеми із серцем, операція.

Я знаю, що скоро піду, що не потрібна нікому. Та я турбуюся про свої роботи.

Звісно, прикро й тяжко, що зараз я не маю можливості працювати у своїй майстерні. Та я вірю, що все одно залишуся в пам'яті людей.

Уся моя творчість пов'язана з енергіями. Але "енергія" стала надто дорогою. Випалювати кераміку нині митцям не по кишені. Тому багато хто з керамістів іде з професії. Проте лишається інша енергія - космічна. Та, яка живить усе суще. А енергія не зникає. Вона переходить з одного стану в інший. І я теж не зникну.

- Що вас надихає?

- Багато що: люди, музика, книжки, природа…

Пригадую, як за часів СРСР працювала над панно "Давньоруське зодчество" в готелі "Русь". Вечір, робітники порозходилися. Безлад навколо - інструменти, будівельне сміття. Я у ватничку ходжу поміж усього цього, щось міркую. Аж раптом бачу на підлозі журнал. А в ньому - роман, назва якого мене зацікавила: "Чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон" Річарда Баха. Прочитала буквально на одному диханні. Цей текст став для мене дуже співзвучним і доленосним.

Так само доленосними виявилися зустрічі з кількома людьми. Зокрема з Патріархом Грузії Іллею ІІ. Він завітав на мою виставку в Тбілісі й напрочуд тонко відчув мої твори. Ходив, роздивлявся, потім вказав на кілька з них і мовив: "Це - неземні роботи". А потім написав у Книзі відгуків: "Художник дивовижно відчуває позаземне дихання. Хай благословить Господь".

Взагалі, я обожнюю Грузію. Моя сестра жила там, її чоловік був знаменитим грузинським архітектором. Тому я досить часто там бувала. Шеварднадзе пропонував мені залишитися, обіцяв зробити для мене майстерню. Але я відповіла так: "У Грузії є прекрасні художники, та багато хто з них не має майстерень. Можливо, було би краще зробити майстерні спершу для них".

Портрет Католикоса-Патріарха Грузії Іллі ІІ. 1978 р, керамічне панно.

Не знаю, як відреагував на те Шеварднадзе, але зі Святійшим Патріархом ми щиро подружилися. Під час кожного приїзду до Грузії я приходила до Католикоса Іллі ІІ. Він - мій наставник. Бувало, ми подовгу сиділи поруч. Він тримав мою руку і тихенько співав, а тоді благословляв мене. Одного разу він сказав: "Людмило, роби портрети. Краще за тебе ніхто не зробить". І саме після його благословення "пішло".

- Тоді й з'явився портрет Амосова?

- Якраз цей портрет я написала раніше. Амосов прооперував мою сестру, врятував їй життя. І я відчула, що мушу написати його. А після благословення патріарха з'явилися портрети Жерара Філіпа, Ростроповича, Гергієва, Іоселані, Параджанова, Піросмані, самого Іллі ІІ й іще багатьох людей, яких я поважала і якими щиро захоплювалася.

Сам Амосов був моїм великим другом. Він частенько приходив до моєї майстерні. Сидів і мовчав, роздивлявся навколо. А я собі працювала. Раптом він похоплювався: "Люсю, вже дві години минуло. Хіба можна так? Якщо я ще трохи в тебе тут посиджу - то і в Бога повірю, чого доброго".

Портрет Миколи Амосова. 1978 р, папір, олівець.

Якось приїздили фізики. Заміряли певними приладами частотний фон у "Софії". Ну й до мене завітали. Виміряли рівень у майстерні, винесли з неї портрет Амосова, а тоді знову занесли. За їхніми показниками виходило, що то наче людина спершу залишила приміщення, а тоді повернулася до нього знову.

Після смерті Амосова його родичі навідувалися до майстерні, щоб побачити портрет. Навіщали його, мов живого…

- Людмило Іванівно, у ваших роботах стільки любові. А людська, сердечна любов була? Бо ні сім'ї, ні дітей у вас немає.

- Думаю, якби в мене були діти, то не було би моїх творів. Кожен з них - моя дитина. А любов? Так, була, і не одна…

Згадую, як мій тато казав нам із сестрами (а нас було троє): "От повиходите ви заміж - і не буде більше Мєшкових". Тепер, озираючись на своє життя і подумки звертаючись до батька, я можу йому відповісти: "Під прізвищем Мєшкова я прожила своє життя недаремно. Цим я, тату, зробила тобі пам'ятник".

- А портрет батька зробили?

- Так, батька малювала. І сестру теж. А от маму - все не можу наважитися. Я ще не готова... І Гоголя - свого улюбленого письменника, свого земляка - теж не готова писати. Поки що…

- Звертаючись до планети, ви кажете: "Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…" А який ваш посил до людей?

- Хочеться, щоби на землі був рай, гармонія. Щоби люди вдосконалювали себе, працювали над собою - духовно і фізично. Адже недосконалість людини спричиняє страждання природи. Подивіться навколо, почитайте новини: вулкани, повені, буревії, землетруси, посухи… Земля страждає від невігластва людей.

Треба творити добро, добро, добро. Треба допомагати, розуміти, любити, співчувати. Не можна агресією відповідати на агресію, бо це призведе до загибелі цивілізації.