«ЛЮДИНА БЕЗ МІФУ ПРО ЛЮДИНУ»

Хочу відразу зазначити, що ця стаття не претендує на глибокий аналіз такого модного явища, як ток- і просто шоу (бажання дивитися які, до речі, у мене набагато зменшилося). Це лише моя особиста думка, думка пересічного телеглядача, для якого все це за ідеєю і має призначатися. На мій погляд, головні завдання телебачення як наймасовішого ЗМІ, з одного боку, — відображати реальне життя і піднімати гострі соціальні проблеми, а з іншого — пропагувати якусь ідею і виховувати підростаюче покоління.

Воно начебто б і відбиває, і виховує теж... Та що можна виховати, коли спотворюються нормальні людські стосунки й душевні переживання подають як дешеву розвагу з метою полоскотати нерви глядачам? Неповага до права на потаємність приватного життя, а також толерантність до ідеї повного контролю над індивідуумом? Які цінності будуть головними для нинішніх підлітків після перегляду шоу, в яких різноманітними методами виправдується егоїстична мотивація вчинків, насильство і стверджується, що для досягнення особистого добробуту годяться всі засоби, і в суспільстві діють правила, за якими великодушність програє розважливості та лицемірству?

Що це — свідчення падіння смаку публіки (подібні передачі мають високий рейтинг) чи просто чергове свідчення кризи телебачення, яке марно намагається знайти нові ідеї, щоб зацікавити глядача? Підняти рейтинг, знущаючись над психікою аудиторії, граючи на пристрасті до полоскання брудної білизни та навішування ярликів, виявляється, простіше. Страшно, тому що це своєрідне замкнене коло, яке не під силу розімкнути простому обивателю-телеглядачу.

Один із маркетингових законів сучасного суспільства споживання радить створити потребу, якої раніше не було, із метою наступного її задоволення — для вигоди виробника. Потребу в колективному підгляданні та ексгібіціонізмі створено: клони ток-шоу (вітчизняні й кальки з зарубіжних) з’являються у великій кількості на різних каналах — одні згодом зникають, інші виявляються живучішими.

Ось «блудлива» камера крупним планом (і таким крупним, що відразу й не зрозумієш, що ж це таке) довго показує декольтовані груди. Ведучий у немислимому вбранні ніжно погладжує ногу глядачці з залу. Одкровення гостей — погано відрепетирувані постановки за участю акторів. Утім, нікого насправді й не хвилює, що відбувається в житті цих вигаданих або справжніх героїв. Просто глядач отримує можливість обговорити проблеми ближнього й «право на свої п’ятнадцять хвилин слави». Образи й хамство провокують зумисно, а якщо буде мордобій — це справжня удача («Вікна»).

Інші — м’якші та слізливіші («Моя сім’я»), із претензією («Велике прання», «Принцип доміно») і за участю тих чи інших знаменитостей. Та обговорювані теми (як правило, із «полуничкою») схожі й повторюються в різноманітних варіаціях: що робити, якщо партнер зраджує, якщо вона любить його, а він любить його, кого вважати «секс-бомбою», чи легко жити лисому, носити чи не носити спіднє тощо.

Аудиторія подібних передач — в основному домогосподарки, люди похилого віку, які втомилися від щоденної боротьби за виживання, які живуть більше спогадами, ніж сьогоднішнім днем. Чужу історію, лихо вони приміряють на себе, співчувають або сміються над чужою (але не власною) обмеженістю, обговорюють ці теми один з одним. Проте найстрашніше, що подібні шоу йдуть уже не тільки в денний час — для тих, кому не вистачає в житті гострих відчуттів, — а й тоді, коли біля екранів телевізорів звичайно збираються сім’ями. У перебиранні брудної білизни вже беруть участь і діти, які не завжди адекватно сприймають певні враження, які вірять, що показане по телевізору, — справжня життєва модель для імітації.

Викликає двоїсте відчуття і шоу «Останній герой». З одного боку, спочатку цікаво, тому що десь у глибині душі живе романтична мрія потрапити на екзотичний малолюдний острів і спробувати свої сили в екстремальних ситуаціях. А з іншого — лякає головна ідея цього шоу — «у живих» залишитися має лише один, інших «з’їдять» одноплемінники. Погодьтеся, метафора досить страшна. Хоча «Останній герой-2» трохи прикрасив змагальний момент, у якому два вороги зв’язувалися однією мотузкою і змушені були забути тимчасово взаємні образи, оскільки вели боротьбу за місце в племені.

Не надто численні вітчизняні шоу менш агресивні, однак ще більше не мають свого обличчя. Хоча, приміром, «Без табу» О.Герасим’юк вигідно вирізняються принаймні тим, що в основі шоу — реальні (хочеться вірити) історії та співпереживання все-таки конкретним людям.

А чого варте шоу «За гроші»? Розбий яйце на власній голові перед багатомільйонною аудиторією, «п’ять хвилин ганьби — і купа грошей». Я зайшла на форум «Нового каналу» в Інтернеті подивитися, що кажуть про цю передачу — усі в захваті. Ще б пак! Така гарна можливість заробити «на шару»! Отже, виявляється, яка головна мета телебачення — перетворювати мільйони на бидло!

Ток-шоу, на яких обговорюються соціальні проблеми й різноманітні громадські та культурні події, — відбуваються набагато рідше. Цікаво було подивитися кілька авторських програм А.Безулик «Я так думаю». Та все одно залишилося відчуття якоїсь млявості й того, що це слабкіша калька з подібних російських шоу. Кримінал-шоу «Афера», що підняло в останній передачі загалом досить актуальну тему стосунків викладачів і студентів, скотилося на згадування глядачами та гостями забавних історій із власного студентського життя. Нуднуваті «Сорок серій життя» Ю.Рогози. Ще кілька не надто помітних авторських програм — ось і вся альтернатива «мильним» ток-шоу. Чи то талантів не вистачає, чи то грошей, як завжди. А може, простіше штампувати те, що вже стало звичним і має рейтинг.

Хочеться вірити, що настане час, коли навіть у провінційних містах і селах люди зможуть вибирати хоча б із 20—30 телеканалів суворо регламентованого формату мовлення те, що їм цікаво. Так, як це роблять сьогодні власники супутникових антен. І від небажаного каналу можна буде просто відписатися чи заблокувати його від дітей, а національні телеканали будуть більш універсальними. Ну а поки що доведеться купувати «телевізор із зовнішніми двірниками від автомобіля»...