ЛЮДИНА — СТИЛЬ

Нелегко бути Дон-Кіхотом та воювати з могутніми «вітряками», які утримують важелі архітектурної влади. Лариса Скорик наважується. Громадянин та архітектор, вона піднялася проти брехні, як художньої так і політичної. Л.Скорик першою піднесла голос на захист зґвалтованого міста, яке забудовується методом волюнтаристського «втику» окремих висоток замість продуманої цілісної системи містобудівництва й узгодженої з рельєфом місцевості.

Не через зухвалість, але з огляду на неприборканий фаховий гангстеризм високопоставлених колег-архітекторів, Лариса Скорик на зустрічі інтелігенції з канцлером Німеччини Герхардом Шрьодером після слів вдячності зауважила: «Наш поступ до Європи, про який гомонять нагорі, — блеф. Ми йдемо в темряву. Стиль влади та суспільства унаочнено на майдані Незалежності».

Ларисою Скорик з учнями давно вже розроблено генеральний план реконструкції Києва як в цілому, так і окремих його районів з урахуванням збереження природно-екологічних та історико-архітектурних умов міста. Переді мною лежать ці креслення та фотокартки з макетів. Лаврські пагорби та схили, урвища Старонаводницької вулиці й Бабиного Яру нагадують фантастичні місячні «пейзажі».

Мрійники про гармонійний Київ поряд з модерними багатоповерховими кварталами в історико-охоронних зонах пропонують систему елітної двоповерхової архітектури. Логіка, грамотність, художній смак та повага до історичної спадщини проекту Л.Скорик вражає, але він залишається незатребуваним міською владою.

З огляду на весь цей сюрреалістичний балаган, який швидше нагадує квартиру, з якої від’їжджаючи, виносять меблі, ніж архітектурний ансамбль центральної площі міста, зрозумілими стають гіркотно-уїдливі оцінки ситуації, сформульовані Ларисою Скорик: «На площі є те, що догоджає владі: цей деградований соцреалізм... Бо ми взагалі перебуваємо у стадії посттоталітарного деградансу — ніякої не демократії... Мистецтво на Хрещатику відповідає рівню естетизму чиновництва, яке є прибульцями, зневажаючими традиції Києва. А справжнє професійне мистецтво, справжня культура, суголосні своєму часу, живуть паралельно і ніде з «офіційним» не перетинаються. Державі воно непотрібне».

Культура знає дві моделі стосунків влади із власними громадянами: монологічний — тоді маємо тоталітаризм з єдиним гучним голосом згори, другий — діалогічний як уособлення демократії. В незалежній Україні діалогу чим далі, тим меншає. Це впадає у вічі не одній лише Ларисі Скорик...

Отже, знову, як і в 60—80-х рр. XX століття, — вимушений андеграунд, шпарини, де палає, але не має виходу на світ вогонь новаторських прозрінь.

З андеграундним існуванням Лариса на «ти» змалечку. Дочка вчителів, що «відпочивали» в сталінських таборах Казахстану, студентка з грифом «неблагонадійна» в особовій справі; молодий спеціаліст в Донецьку, з якого її з охотою відпустили до рідного Львова з характеристикою: «...підриває засади радянської влади», що, до речі, вона продовжує робити і сьогодні в монологічній державі. Особистість, загартована суспільними утисками, які відшліфували характер, волю, вміння покладатися на себе, приймати рішення, прощати слабкості оточення та бути налаштованою на перемогу. Харизма лідера є напрацьованою. Ця жінка справляє враження «постмодерністського твору» — колажованого з протиріч жіночності, ніжності, люб’язної толерантності та залізного забрала. Сьогодні вона будує християнські церкви, в яких ледь прозирають абриси пагод, бо Лариса мріє про зведення храму трьох релігій на лівому березі Дніпра.

В цьому «Екуменічному храмі», ідея якого близька Папі Римському, можуть водночас служити відправи мулла, священик та равин. Тут для кожної з церков заплановано як окремі молитовні зали, так і простір для спільних акцій. Подібні храми вже існують в Прінстоні (США) і в Делі (Індія). Не було б нічого злого в тому, якби подібний «земний Єрусалим» підвівся б у Києві. Цей проект лишається головною фаховою та душевною мрією архітектора Лариси Скорик. На її професійному рахунку, крім комплексу монастиря з церквою Св. Василя в Києві, є забудова адміністративних та житлових комплексів у Львові, там же — Церкви всіх святих; собору Богородиці в Борисполі; церкви-меморіалу в селищі Світанок під Переясловом, церкви у Житомирі. До Черкас вже передано макет каплиці.

Все проростає з дитинства. Пані Лариса згадує: «Попри сталінські тортури, які пережила родина (а багато хто загинув), радянське не ототожнювалося з російським. Національна толерантність — це практично одна з рис, прищеплена в нашій родині дітям... Українство поважалося принципово, попри всілякі дискредитації, але без будь-якого ущемлення національного «я» всіх, хто нас оточував».

В маленькій квартирі архітектора на столі та на підлозі розкладено планшети. На них креслення, увражі «Кришталевого храму». Його будівництво заплановано на місці спаленої ще в часи Батиєвої навали церкви неподалік вулиці Десятинної. Ніхто не знає, який вигляд мала та церква. Саме тому Лариса Скорик екстер’єр задумала як струни, що здіймаються до неба, лишаючи прадавнє-утаємничене як простір, оточений склом стін — вітражів. Тут у всьому простежується ясність мислення та професійна чесність, а ще контакт людини з Небом.